Перший мій погляд

Мій перший погляд дитячий
На заграву сонця впав,
І промінь яскраво-гарячий
Мої очі вперше скупав.

Горіли вогні червоні
В чоловічках моїх очей,
І сонця рожеві долоні
Доторкались дитячих плечей.

Од ночі сонце втікало
За далекі, сині шпилі
І червоною кров’ю стікало
Крізь повіки, в жили мої.

Стікало краплями в очі
І в серці палало вогнем,
Щоб я не боявся ночі,
Що їде чорним конем.

Тому-то червоний колір
До божевілля люблю.
Я бачу в нім полум’я волі
І бунтарну вдачу свою.

З дощем осіннім не плачу,
Не жахаюсь холодну зим,
Бо сонячну кров гарячу
Я в серці ношу своїм.

Бо перший мій погляд дитячий
В пожежну вечірню впав,
І став я палкий і гарячий,
Як очі в сонці скупав.

Дмитро Загул

Читати ще вірші:


Привіт осінньому
…А було тихо. Було журно, Аж доки з нетрів городів, Мов свіжий вихор в хату курну, З потужним криком, грізно й бурно, Ти в наші села зелетів. Прийшов у стомлені оселі З юрбою радісних пісень, Заколихав трухляві стелі, Переорав сухі пустелі І засвітив веселий день. Вітай, великий чародію! Тобі, осінньому, хвала! Перетворив ти в дійсність мрію І справдив зоряну надію, Що в серці од віків цвіла. Вже шостий жовтень, як пройшов ти По наших селах і містах… Тепер тобі, чарівний Жовтне, По віки вічні не замовкне Хвала на радісних устах. І кожне свіже покоління Неперебіжних сотень літ Оддасть тобі своє горіння. О революціє осіння, Тобі щоразу мій привіт!

Різні мотиви
Не в тишині формується поет,
Не в самоті німих чернечих келій.

Ранкове сонце
Ранкове сонце – серце моє, – Дзеркальна глибінь тепла. З прозорим ранком воно встає… І гляньте! Імла втекла! Вам не чужа моя душа, – В ній плюскіт і ваших хвиль… Хоч вас обігнала її межа На сотні, тисячі миль. Убогі душі я збагачу Барвами ніжних фарб, Жербрацькі торби позолочу… Беріть мій світ, мій скарб! Скільки німих у вас пісень! Тільки торкнись! Поруш! Я буд грати і ніч, і день На арфах ваших душ. Я не стурбую спокійних дум Журбою своєї душі. Люблю ваш біль, люблю ваш сум, Як і радощі чужі. Хіба ж не сонце – серце моє? Душа – не прозора глибінь? В повітрі замки вона снує Над царством ваших терпінь.

Сон лісів
Мохнаті зітхання дерев – Шелест, шурхіт, шум… А десь недалеко машини рев, Що розриває цей сум. У вершках кучерявого листя Губиться посвист, гнів – Веселий гудок машиніста… Вдарив по нервах і занімів. А до вокзалу – вісім верст По тонкій колії коліс… Там деколи брязкіт, і гамір, і вереск, А далі – по-давньому – ліс. Тисячоліття поважний тон. Це вітер – античний поет – Грає на струнах струнких сосон І грубих дубів – на стежці в степ. Чорні дупла ротів Позіхають – порожні, нудні… Сядеш на трухлому пні, Забудеш, чого ти хотів. А навколо – діди без надій, Інваліди понурі, Що забули, чи й були колись молоді, Чи тільки їм снилися бурі. А колись боротьба була й тут, Вихори рвали буйні чуби, Там лежав труп і тут був труп… Та пройшла вже доба боротьби! І зараз – задума… сум. Мов сонна, пульсує кров… Прокинеться трохи – і знову: Шелести, шорохи, шуми…

Сонце і серце
Високе сонце! Золотий вогонь Ти вічно сієш у світи холодні. Вони беруть тепло з твоїх долонь, Як жебраки, обдерті та голодні. Як жебраки, обдерті та голодні, Беруть вони життя з твоїх долонь, Хоча й нічим оддячитись не годні Тобі за твій дармований вогонь. Але в тобі, бездонне джерело, Того тепла незгиблені безодні. І скільки ти його вже розлило Поміж серця убогі та холодні. Та скільки б ти його не роздало, Не вилляло на всі світи й безодні, А вічно в тебе огненне чоло, Нутро твоє гаряче й до сьогодні! Роздарував і я свою любов, Аж серце стало вбоге і студене. І довго жду, чи не поверне знов Хоч крапельнка тепла того до мене.

Спомин
І
Скільки, скільки довгих років,

Сурмач
Не крик архангельської сурми
(Не вірю я в небесний суд),

Черемош 
У великому місті,
Серед степів,

“І невже ж це правда, що напередодні…”
І невже ж це правда, що напередодні Вічної руїни, певного кінця Освітило сонце на краю безодні Променем надії змучені серця? Ні! Я вам не вірю, що кінець так скоро, Що й оця надія згине з нами враз. Що впаде остання нетривка опора І безодня чорна поховає нас. Ні, я вам не вірю, що даремна праця, Запал і завзяття довгих поколінь, Що діждаться щастя нам таки не вдасться І прийдеться впасти трупами в глибінь.

“Із буйнесеньким вітром в погоні…”
Із буйнесеньким вітром в погоні
Я до милої ввечері біг, –