Світанок з пищавкою на хвості

В  повітрі  нору  —  з  кришок  сну  —  борсук,
І  потекли  провалля  і  смереки
По  висхідній  —  у  куб  чотириокий.
Природа  —  на  малих  —  свій  чересок,

І  —  щойно,  де  левади  і  роса,  —
Прокинулися  океанські  ріки.
Світ,  в  пелюшках  ще,  —  кругову  поруку,
Що  —  доти  —  ніч,  яка  —  вузли,  —  розсік

І  вивільнив  комаху  і  чечугу
З  краплин  буття,  де  тяглість  —  ні  до  чого,
Нехай  росте  стокротка  і  хондрила.  —

Навіть  зі  світла  шкірку  обідрали,
Й,  думки  —  набік  —  про  збитки  і  хосен,
День,  що  —  на  днину,  по  дахах  гаса.

2002

Андієвська Емма Вірші Андієвськoї Емми 12-14 рядків Вірші Андієвськoї Емми про природу Вірші Андієвської Емми про тварин

Читати ще вірші:


Скарга Власника
Я  казав,  що  не  можна Переганяти  худобу  бродом, Тоді,  коли  місяць  у  повні, Але  моя  стара  мати  запевнила, Що  вона  знає  слово  на  місяць. Що  мені  тепер  допоможе, Що  я  бігаю  по  березі, Калатаючи  пісок  палицею. Пісок  не  поверне  худоби, Яку  забрав  місяць.

Уривки з “Бумба”
Бумба  тримає  небо  в  зубах, І  мисливці  не  бачать  тигра. Бумба  тримає  ріку  за  вухом, І  бізони  не  знаходять  водоймищ. Бумба  ходить  в  погляді  мисливців, Бумба  ходить  в  храпі  бізонів, Бумба  ходить  в  стегнах  закоханих. У  Бумби  губи  —  два  неба, У  Бумби  хода  —  свічки, Які  світять  померлим. Коли  Бумба  чаклує, Спіть  лише  на  правому  боці І  не  їжте  солонини.

Фрагмент базару
Горобина  на  голубах, Бички  –  джерела  на  лобу, Перевівають  глибину. Клинками  риба  молода Полискує  у  три  ряди. Лежать  на  лепесі  сонця, Де  біля  довгих  поросят, Лупцюють  баби  молодця, Аж  срібло  з  діжки  моросить, Та  кухля  ніде  попросить, Щоб  кухлем  зачерпнуть  базар. Між  кавунами  на  возах Сидить  чаклун  і  дмуха  глечик Із  нитки  баб’ячого  літа, У  нього  хідниками  плечі, Його  забули  вийнять  з  лутки Торішнього,  що  вже  в  канаві, І  він  сидить,  схрестивши  литки, Аж,  глянь,  кількох  переконав  він, І  вже  за  півнем  в  молоці Полюють  двоє  молодців: В  одного  ложка  у  руці, А  другий  спить  на  молоці, Й  петльована  висить  ріка Із  бульбашок,  що  з  молока.

Хвилі
Зловився  короп,  й  рук  нема  тримати. Лиш  груди  —  меч,  що  —  межі  ворожнечі. Краплини  —  крок,  —  все  ближче  до  півночі. Танок  лелек  і  лябіринту  смуток. Розмитий  мол,  що  —  діри  —  в  мурах  —  миттю На  щораз  інший,  все  стрімкіший  начерк. Різниці  —  хвиля,  тільки  серце  нічим Потамувати,  що  —  з  рінин  —  прикмети. Не  гір  —  найтяжчі  —  пляну  перевали. Зі  шкаралущі  —  в  почуттях  —  завулок Ще  сипле  перли  і  —  під  ноги  —  хутро,  — Найгрубші  форми,  які  —  дух,  як  хитрик, Що  дійсність  в  линву  скручує  тугу. Та  часом  —  ляскіт,  в  тиші  —  ніч-тягач Буття  —  в  антисвіти  —  перетяга. 2002

“Знаки” (сонет)
Світ  ще  в  нефритній  вазі  сам,  –  будяк, Що  –  фіялкову  плівку  водоспаду. В  прозорість-крен.  Глек  із  трубою  –  південь, Що  –  на  краях  –  на  річку  й  віадук. Дівчата  у  дверях.  Квітники.  Садок. Тенісний  корт.  На  линві  –  шість  шкарпеток. Аквамаринний  –  час  від  часу  –  подув. Не  дискобол,  що  –  замість  диску  –  день, А  в  синіх  плавках  розсувна  істота, Що  може  циркулем  й  атлантом  стати, І  кошиком,  де  –  в  скибках  –  довге  сяйво, Що  в  затінку  –  всі  голови  –  косою. За  мить  прозріння  –  й  вічність  віддаси, Вигляд  з  вікна?  Чи  просто  в  грудах  серп?

“Цвіркуни розтягують порожнечу…”
Цвіркуни  розтягують  порожнечу З  надпаленими  краями. В  ній  сперечаються  два  крамарі, Присягаючись  на  жовтій  дині, Як  на  святому  письмі. В  одязі  з  лободи Ходять  збирачі  податків (Скрізь  митники  і  злодії). Іде  збирач  податків, Непідвладний  тяжінню, Жує  смужку  олії  й  посвистує (Один  його  кашкет Важить  пуд  щирого  золота) Навколо  нього  сізіфові  міхи Видмухують  коріння  навиворіт. Іде  збирач  податків, Відділений  від  листка  плівкою, Від  якої  відрубує  усе  живе. А  те,  що  відійшло, Висить  олив’яними  печатками На  папських  буллах До  народів,  які  вже  не  існують  на  мапах.

Арістодімос  Ліхнос
Я  зійшов  у  цю  долину  разом  із  світанком, Але  тепер  мені  перегородили  дорогу  яблука, І  ноги  мої  ранить  трава,  що  обернулася  в  скелі, В  долині,  батько  якої  сонце. Я  тебе  не  гукав,  хоч  я  і  знаю, Що  ти  стоїш  зразу  за  сонцем І  що  тебе  можна  навіть  рукою  дістати. Але  шлях  до  тебе  перегородили  мені  яблука, Вислані  Персефоною. Вона  жінка,  і  вона  невблаганна. І  я  чую,  як  ти  віддаляєшся По  той  бік  яблук. Я  бачу  тебе  на  березі, Але  я  не  вийду  тобі Назустріч. Ти  вже  охоплений  проминанням, Яке  тебе  відносить Разом  з  гіллям, Що  несе  водою. Як  важко  стояти  на  березі Вічним. Коли  я  слухаю  тебе, Я  здаюсь  собі  глибинною  рибою, Що  приречена  жити  на  поверхні. Мій  друже, Юність,  з  якою  ти  носишся, Як  перекупка  з  ганчір’ям, Це  більш,  ніж  сумнівна  річ, І  виїжджати  на  ній  обома  ногами.  — Якби  я  не  вважав  це Аж  таким  несмаком, Я  сказав  би,  що  це  небезпечно. Чому  ти  не  прийшов, Адже  я  чекав  тебе  до  перших  півнів, Маючи  за  співбесідника  воду І  прибережні  кущі, Що  імітували  твої  кроки  і  подих, Кожного  разу,  як  я  збирався  відходити. Якщо  ти  зволікаєш  побачення, То  май  відвагу  сповістити  мене  своєчасно. В  мій  вік  задовольнятись  водою  й  місяцем, Чекаючи  на  тебе  до  перших  півнів  — Мій  друже,  навіть  заради  тебе Це  вже  занадто  багато. Я  зовсім  не  захоплений  твоєю  обережністю, Якщо  ти  хочеш,  я  тебе  можу  зовсім  не  бачити. Але  якщо  ти  думаєш, Що  твоєму  фалосові Варто  поставити  пам’ятник, То  повідомляю  тебе  : Я  не  той  будівничий. Я  ліпше  волію  самотній  вечір, Ніж  уславлений  камінь, На  який  підіймають  ноги Усі  міські  собаки.

Бічний отвір
З базарів Страшного Суду Або Базар на Страшному Суді Через плече завинувшися в ношу (В два вуха сповивальних, в совість-грушу: Так дихають, з легень каміння свище), Два потопельники тримають в ложці сушу, Їм здерли шкіру, відсвітом зайшовши. В повітрі шлунки-пащеки літають – Жеруть подоби: гільзами з латуні Потвори сиплються, де в три русла з затінень (то плазмою дзюрчить, то лоєм тане) Сліпучий живчик порожнини ділить (Через провалля тельбухом розбухлим) Й підземне серце по струмочку з Богом Через моря окапин і обвуглень. В зір заховавшись, розчерками болю Передчуття, що запеклось і збігло, Відкривши звуку животворні багна, – Як з кратеру, шпичасту браму, пошесть Смичком виводить, на рожеве збившись. Зворотний біг: валує в лійках осінь – Сургучний накип на листках виносить: Розкидано двоповерхову віспу – Над згарищами вікна вітру виснуть – Назад, в росинне повернуло наступ. Всі проміжні, що від грози не згасли, На паличці буття чвалають в гості, На шворці – гору, що калічить гостре (Гора з народження рожева, Всіх піднебінням розмежовує). Два потопельники, не подолавши гущі, Без захисту на папороті гуснуть. Крізь соляну реторту тягнуть крила… Розтявши хрящ-завісу, покропило Світ кроквами, і вже нові світила, Об’єднані, як полум’ям, дашками (Тут Суд Страшний, а там потоп дошкулив – Скляними дошками всі проміжки укрило) Старих подоб, щоб скинувши, тяжкими – Й на повну волю – поносив і кинув. З долин до неба пащі мелють кінські Вир з душогубів, мавп і ошуканців, Що відриваються з палючої заслони Повз мацаки (скрізь ляпа кров і слина), Хрусталиками хрустячи так рясно, Що тільки нитку залишають в русі. Ніде нема ні прикриття, ні впину, Несе вперед, як не волай на поміч. Подоба, стать – минулося, тільки спомин. Людино – кінь рослинного покрою Дихнув – і світ на частки перекраяв: Де вдосвіта лягли з Страшного Суду, В зелену шкірку холодку присяде, Корою відгороджений від світла (Скрізь – плоті купи, зайвий мотлох). Крик-глечик, як панчоху, з каламуті На погляд натягнувши, спідніх мітить (Усе кутасте потріпав – і кругле, Світ на очах в нову подобу пухне). Два потопельники тримають в ложці сушу: Блищать тіла, потік людей крізь сажу Наосліп до землі (о, невгасимі судна Пересудів і поминальних суджень!) Із лійкою стоять на небі судді: В сумлінні ловлять карасів, А їм теля печінку ссе. Над ними пащеки розпечені несуться – Перепроваджують до небуття і суту; Тримаються: хто – боячись, хто – мужньо, Хоча від них самі лиш духа мощі. Тече жовток на плавники й зіниці: Занурився і виплив через ночі Усеохопного, з самих тичинок, ока, Що побороло плину вгинний вакуум І з прірви вирок вирвами розносить: Набік – душа, порічками волосся, Набік тіла – плечима потяглося, Свідомість восьминогом. Тільки віддих, Весь заграва, на видноколі видно: Єдиний і останній, той, що є. Два потопельники…

Базар – поруч і осторонь
"з Базарів Страшного Суду"  Від  свята  відсвіти  ідуть: "Ти  справді  ти,  ти  справді  тут?" Щоб  ні  ступити,  ні  пройти: "Жерун  буття,  обітниць  путь, У  пута  –  низ  і  висоту!" Крізь  помахи,  слова,  літа Глухих  падінь,  лунких  літань,  – Вузлом  із  осетра  і  ножиць  – І  світ  навпіл:  молюска  ніжність Струмка  легеню  в  попіл  нищить Щоб  поверхом  рослинним  нижче Спокутувать  куляску  множність: "Сточили  хмару  хробаки, Краплину  видовжу  в  ріку!"  – І  до  стеблистої  щоки Жучок  протору  приточив Так  м’яко,  що  ніхто  й  не  зчувсь (Погоди  плавальний  міхур Ліг  відпочити  на  мохи). Одбігши  вух  і  личаків, Зорю  везуть  на  слимаку  – Мчать  спалахи  на  патиках. Забувши  циркулі  і  межі, В  патьоках  тіста  і  молозиві Базар  на  боці  бабок  множить, Стіну  піднявши  за  волосся. "Ти  справді  ти,  чи  так  здалося?" В  зелену  лутку  з  лотоків Являють  хлястик  пелюстки. Забувши  первородний  темп (Що  діялося  на  мостах!). Грозою  аґрусовий  тинк  – Задухи  помсту  й  тісноти  – Пласти  природи  пролистав, Листами  ляпаючи  з  тумб: "Ти  справді  ти,  ти  дійсно  тут?"  – Щоб  просвітами  німоти: "Не  та  хода,  не  та  мета!" Із  пісні  вирвано  мотив, Що  коней  колобком  мете. Не  зупинити  те,  що  коїться. Натовп?  І  до  води  звикають. Метиловими  язиками Базар  від  себе  відрікається: "Нехай  заказано  законом, І  з-під  замка  нутро  докину",  – Жмутами  м’ясо  рве  зі  спини: "Ти  дійсно  ти,  чи  тільки  спомин?" На  купу  розум,  тіло,  пам’ять,  – Нехай  на  перехрестях  палять, Новою  плоттю  вдягне  подмух Із  попелу,  і  скрою  спрощень Воскресши  на  очах  зі  споду: "Стіна  –  стіни  зазнає  спротиву!" – Й  ніде  нікому  не  в  кутах, Що  виживши,  живцем  кона, Прозорі  зору  халабуди… Стоїть  пейзаж  налитий  в  бутлі  – Двигтять  рослинні  ранки  збуту. Набік  молочну  плівку  будня  – Й  комахокрилий  всесвіт  дудлять. На  обрії  в  чохлах  майбутнє. Каркаси,  полум’я  хребти, Що  з  хрустом  з  місяця  ростуть, Базар  по  каннах  розметав: "Нехай  в  наперстку  зорі  сплять, Нема  напарника  літать, Самі  папуші  і  осли!" – Буття  із  діжки  –  питуном, Весь  мерехтом  –  і  потонув. Озерні  лепехи  посли На  лапах  спомин  пронесли, Надсипавши  в  росу  паслін,  – Й  по  той  бік.  Тільки  вогкий  слід Кривою  в  кровоносну  гру По  серце,  по  колодки  вгруз Сліпучістю  білків  і  гроз, Назавжди,  так  увесь  нараз, Від  світлоносної  зарази Безсилий  глузд,  золою  розум, В  сліпі  кути  ковтком  розносить, Зустрів  –  і  захлиснувся  навстіж. "Ти  здійснення  чи  слуху  витвір?" Огуддя  гублячи  і  первні (Надмірну  проявивши  ревність, Зворотного  домчали  рівня) На  паляницю  –  Суд  Страшний  – Летять  на  дудці  хирляки. Розтявши  душу,  дух  левад М’яку  виделку  вилива  – Звиса  з  виделки  голова: Веде  на  царство  половин, Де  гусінь  губкою  з  трави Здіймає  міхи  воскові В  світи  зернин  і  заковик, Де  кущ-хижак,  глибин  тварина: Весь  мацальця,  іде  по  ринві І  покришкою  трощить  ранок, Завинувшися  склом  від  реву, Назавжди  узаконив  зриви, Що  в  навіженість  наріка… Хоч  як  тебе  я  не  зрікавсь, Базаре,  ти  з  усіх  лукавств, Із  вироку,  із  кости  й  крови Відкраяний  (і  крицю  кривдять), Із  розчинів,  як  нетля  пам’яті, Навіки  в  застінки  –  злопам’ятний, У  піджмурки,  у  навтіки… Зелені  плями  на  руках. Рай  цвіркуновий  на  жовтку, На  капустяному  листку, На  похваті  у  холодку. Збіговисько  лопатекрилих, Ластатих  вій,  обрубки  вимірів, Розплесканих  пластами,  вимерлих В  таке  завершення  світів, Щоб  тільки  присмерком  світить По  той  бік  світла  й  сліпоти.

Базару проповідник
Він  роздмухує  дзвін,  як  рукав, На  тілі  у  нього  замість  руки  ріка І  кілька  гаків,  щоб  тримати  маркізи  над  прилавками. І  баби  з  тілами  повними  риб, Зір  —  калачики,  дивляться  згори, Як  він  розводить  на  грудях Води  гармонію. Що  йому,  коли  руки  —  ріка. Він  весь  базар  захова  в  рукав. Він  світ,  як  тараню,  —  виб’є  об  ногу  сіль. Куди  скаргу  на  нього, Коли  він  все  і  всяк, І  в  кожного  гуля  на  весіллі  ? В  бік  ножем  його  —  не  бере, У  нього  пазуха  вище  дерев  : Він  кожному  сват  і  брат. Базар  вирішує  —  нехай  ! Нехай  роздмухує  дзвін  насадник  добра.