Базару проповідник

Він  роздмухує  дзвін,  як  рукав,
На  тілі  у  нього  замість  руки  ріка
І  кілька  гаків,  щоб  тримати  маркізи  над  прилавками.
І  баби  з  тілами  повними  риб,
Зір  —  калачики,  дивляться  згори,
Як  він  розводить  на  грудях
Води  гармонію.
Що  йому,  коли  руки  —  ріка.
Він  весь  базар  захова  в  рукав.
Він  світ,  як  тараню,  —  виб’є  об  ногу  сіль.
Куди  скаргу  на  нього,
Коли  він  все  і  всяк,
І  в  кожного  гуля  на  весіллі  ?
В  бік  ножем  його  —  не  бере,
У  нього  пазуха  вище  дерев  :
Він  кожному  сват  і  брат.
Базар  вирішує  —  нехай  !
Нехай  роздмухує  дзвін  насадник  добра.

Андієвська Емма Вірші Андієвської Емми про релігію

Читати ще вірші:


Без шкіри — на вітрі
Пустеля  —  колоратура З  ацитиленовим  кар`єром  смерти. Щораз  розпеченіші  кола Нескінченної  повивальні. На  щаблях  прискореного  розпаду Самі  бані,  куби Й  паралелепіпеди. Всесвіт  —  відірваний  ґудзик, Що  знову  —  в  сміттярку  хаосу. Ні  прихистку,  ні  слова, Ні  калюжі  питної  води. Світанок.  Вечір.  Світанок. Твій  подих  фіалково-свинцевий. Твій  подих  ніжний  і  молочно-перлистий. Ти  визначив  початок  і  кінець, Тільки  людина  —  сама  невизначенність. Навіть  далеких  нащадків  пустили  за  вітром. Всі  джерела,  краєвиди  й  пам`ять, Єдину  годувальницю  людства. Самі  світові  домовини. Але  дух  сіє  далеко  плакучіші  зерна І  в  осередді  розпаду. Чорнобиль,  пустеля,  чорнобиль. Вся  країна  —  трупарня, Де  ще  живі  мерці Вмголошують  промови Про  нешкідливість  опромінення, Школярі,  яким  жити  лише  кілька  днів, Влаштовують  велосипедні  перегони Землею,  що  дихає  смертю. Жодних  рік  не  вистачає  на  голосіння. Жодних  океанів  на  біль  та  розпуку. Боже,  за  що  так  тяжко  караєш? Цілий  народ  отак  у  домовину, Як  голод  у  тридцять  третьому. Ніхто  не  голосить,  ніхто  не  плаче. Готують  нову  трупарню.

Болунго і його смерть
"Ти  старий  і  немічний", Сказав  хамелеон  Болунґові. "Віддай  мені  свою  рогату  худобу, Нехай  я  посію  місяць".  — "Змилуйсь,  хамелеоне, Почекай,  як  стане  світати, Тепер  великі  тіні,  і  я  тебе  погано  бачу"  — "Не  зволікай,  Болунґо,  і  не  викрешуй  вогню, Віддавай  рогату  худобу, Тобі  не  прийдуть  на  поміч"  — "Змилуйсь,  хамелеоне, Візьми  жменю  води  з  глечика, Що  поставили  мені  в  головах Замість  свічок  до  ранку" Так  кажуть,  щоночі Болунґо  розмовляє  зі  своєю  смертю.

Вігілії CVIII
Із книги Вігілії На  лезо  –  слух,  аж  сизо;  погляд  гострить Передчуття,  де  –  ледь  земля  прочахла. Всі  маяки  –  ганчір’ям  –  у  панчоху. Вже  інше  світло,  хоч  вогні  –  й  не  густо. В  обвід  каналом  –  з  кола  –  як  чугайстер. Ще  пам’ять-серп  –  зітхне  і  карк  почуха Й  не  доторкаючися  ні  до  чого, З  ламкого  плину  –  сугестій,  – Коня  і  вершника  надвіює  в  гітару, Що,  не  вмовкаючи,  на  всіх  щаблях  гуторить І  кожний  вимір  –  двічі,  як  папуга: Життя  –  тривке.  Та  найтривкіший  пагін, Що  –  шальки  духа,  де  буття-хвалій, Проклавши  шлях,  на  манівці  звело.

Вігілії XL
Із книги Вігілій Ні  світла,  ані  кроків  на  майдані. Ніч  –  наглухо  –  у  володіння  власні. Лише  душа,  як  верховіття  в  лісі,  – Все  глибше  й  –  далі  –  від  тандит  щоденних. Не  місяць  –  еліпс.  Крапле  белладонна. Ще  мить,  –  і  шкірка  зовнішнього  лусне. Позаду  –  проминальне  і  облесне. Єдиний  дзвін,  що  бамка  щогодини. Все  видовжилося  й  позатихало. І  тільки  серед  обрисів  похилих, На  лінії,  що  ділить  світле  й  темне, Громаддя  слуху  –  сторожке  й  невтомне.  – У  снах  маячить,  хоч  ніхто  не  спить Як  голос,  віддалі.  І  нескінченна  путь.

Вігілії XXXII
Із книги Вігілій Вхід?  Брама  смерти?  Світловий  пілон? Не  обрій,  а  суцільний  –  в  гніздах  –  хрускіт. Й  ледь  –  річище  і  тінь  від  тамариска. Світ  –  перекотиполе  і  полин, Ліхтарня.  Пристань.  Водяна  пила Півмісяця,  що  –  помисли  –  на  ряску (Тлін  –  чи  неіснування  гумореска?), І  тиша  у  пітьмі,  як  ацитилен. Як  тяжко  душу  й  розум  –  від  оскоми. Як  тісно  між  проходами  вузькими. Між  мурами,  де  память,  як  осуга. Вже,  –  не  шкодуючи  –  назавжди  –  від  усього, Що  досі  –  забуття  і  летаргію. Вбиваючи,  смерть  –  воскришає  й  гоїть.

Вігілії XXXIX
Із книги Вігілій Ніч  не  рухнеться  й,  наче  в  прірву,  їде, Без  коліщат  –  у  виміри  обтічні. Вже  безпредметним  стало  й  нелетюче, Зник  фюзеляж,  висить  шасі  із  вати, Що  барвами  –  подекуди  –  як  осуд. Звільнився  світ  від  кліток  і  утончень, Сплатив  борги  –  і  всю  на  вітер  –  здачу, Лиш  де-не-де  ще  тліють  мураведи. Змінилася  вага  і  перспектива. Все  погустішало  –  на  дві,  на  три  октави, І  кожен  кадр,  як  у  німому  фільмі. Відпало  все  настирливе  й  несхвальне, І  решту  –  кіпоть  –  вимила  гроза. Твердь,  скинувши  старий  комбінезон, Ключами  наближається  з  низин.

Вігілії XXXVIII
Із книги Вігілій Крило  метелика  –  айва,  з  якої  –  плед, Що  тягнеться  з  народжень  до  народжень. У  срібло  вхід:  шляхів  стрімка  мережа, Де  боржники,  які  –  в  обхід  –  від  сплат. Крило  метелика,  гіркий  і  пізній  плід, Що,  не  торкаючи,  промінням  ріже. Кути,  які  –  на  лабіринт  вітражу, Що  зберігає  Пасіфаї  блуд. У  лялечці  сипке  панікадило, Що  оболонки  тліну  поскидало Й  обвуглені  перегортає  сльози. Де  щойно  –  по  вузлах  –  пройшовся  лазер, Розкрив  метелик  крила,  як  рояль. Душа  ще  зріє,  й  порожньо  в  раю.

Вігілії СХІ
Із книги Вігілій Навколо  порожнеча,  як  нарзан. Все  далі  –  ціль.  І  тяжча  й  тяжча  ноша, Яку  й  не  помічалося  раніше. Вже  й  чути:  Зуби  –  в  серці  –  час-гризун. Здитинів  світ,  склади  без  слів  верзе, Всі  береги  і  пристані  минувши Й  нічого  не  навчившись  й  не  пізнавши Під  місяцем,  що,  як  кривавий  зонд. Намарне  в  спирт,  мов  ембріон,  в  минуле. Самі  нулі  –  на  місці  сліз  –  в  анналах. Й  на  плівці  з’яв  ще  спалахами  юрми: Одні  –  скидають,  інші  –  шиї  –  в  ярма. Мигтить  екран,  і  дійсність,  як  тепер. Та  з  боку  смерть,  що  –  листя,  мов  тапір.

Віддих
На  швидкість  іншу  —  тліну  інвентар, І  джерело  —  вмить  —  простягає  ложку Для  спраглого,  хоч  той,  —  ледащо,  —  з  ліжка Силкується  ще  —  власну  долю  —  в  тир. Нутро  —  з-під  форм  —  усе  —  ніяк  котурн Минущого,  що  світ  годує  з  пляшки. Без  віника  —  у  сон  —  пекельний  служка Зганя  живе,  що  —  землю  і  етер, Хоч  дух  —  усі  клітини  розпросторень, Що  —  на  веселку  —  і  з  отрут  —  мікстуру, Яку  —  потвори  —  з  тельбухів  —  манірно, Аби  свідомість  —  людожерні  норми.  — Строщило  ніч,  і  шторм,  що  —  й  вічність,  —  стих.  — Ніщо  —  ніде,  лиш,  —  скільки  ока,  —  птах.

Відхилення
З горлянки випурхнув й — під шкіру — горобець, Щоб перебути поштовхи озону, Що — сквапно — в переміщеннях підземних Гробницю, яку — досі ще — раби. Все зупинилося, а пам’ять вигріба Доріжки, що — жорства, ґазон, лоша і замок, Початок літа, де наклались зими, Рулони скла, що — в надрах ще — вербу. Як — світла поклади — усі судини, Дарма що дійсність — небуття судомить, На зламах унедійснюючи форми, — Змінився власник — й наличка, що — фірму. Лиш скелі вищають і — далі й далі — грунь. Гравець єдиний — дух — без правил гри ? 2002