Базар – поруч і осторонь

“з Базарів Страшного Суду” 

Від  свята  відсвіти  ідуть:
"Ти  справді  ти,  ти  справді  тут?”
Щоб  ні  ступити,  ні  пройти:
“Жерун  буття,  обітниць  путь,
У  пута  –  низ  і  висоту!"
Крізь  помахи,  слова,  літа
Глухих  падінь,  лунких  літань,  –
Вузлом  із  осетра  і  ножиць  –
І  світ  навпіл:  молюска  ніжність
Струмка  легеню  в  попіл  нищить
Щоб  поверхом  рослинним  нижче
Спокутувать  куляску  множність:
"Сточили  хмару  хробаки,
Краплину  видовжу  в  ріку!”  –
І  до  стеблистої  щоки
Жучок  протору  приточив
Так  м’яко,  що  ніхто  й  не  зчувсь
(Погоди  плавальний  міхур
Ліг  відпочити  на  мохи).
Одбігши  вух  і  личаків,
Зорю  везуть  на  слимаку  –
Мчать  спалахи  на  патиках.
Забувши  циркулі  і  межі,
В  патьоках  тіста  і  молозиві
Базар  на  боці  бабок  множить,
Стіну  піднявши  за  волосся.
“Ти  справді  ти,  чи  так  здалося?”
В  зелену  лутку  з  лотоків
Являють  хлястик  пелюстки.
Забувши  первородний  темп
(Що  діялося  на  мостах!).
Грозою  аґрусовий  тинк  –
Задухи  помсту  й  тісноти  –
Пласти  природи  пролистав,
Листами  ляпаючи  з  тумб:
“Ти  справді  ти,  ти  дійсно  тут?”  –
Щоб  просвітами  німоти:
“Не  та  хода,  не  та  мета!”
Із  пісні  вирвано  мотив,
Що  коней  колобком  мете.
Не  зупинити  те,  що  коїться.
Натовп?  І  до  води  звикають.
Метиловими  язиками
Базар  від  себе  відрікається:
"Нехай  заказано  законом,
І  з-під  замка  нутро  докину",  –
Жмутами  м’ясо  рве  зі  спини:
“Ти  дійсно  ти,  чи  тільки  спомин?”
На  купу  розум,  тіло,  пам’ять,  –
Нехай  на  перехрестях  палять,
Новою  плоттю  вдягне  подмух
Із  попелу,  і  скрою  спрощень
Воскресши  на  очах  зі  споду:
“Стіна  –  стіни  зазнає  спротиву!” –
Й  ніде  нікому  не  в  кутах,
Що  виживши,  живцем  кона,
Прозорі  зору  халабуди…
Стоїть  пейзаж  налитий  в  бутлі  –
Двигтять  рослинні  ранки  збуту.
Набік  молочну  плівку  будня  –
Й  комахокрилий  всесвіт  дудлять.
На  обрії  в  чохлах  майбутнє.
Каркаси,  полум’я  хребти,
Що  з  хрустом  з  місяця  ростуть,
Базар  по  каннах  розметав:
"Нехай  в  наперстку  зорі  сплять,
Нема  напарника  літать,
Самі  папуші  і  осли!” –
Буття  із  діжки  –  питуном,
Весь  мерехтом  –  і  потонув.
Озерні  лепехи  посли
На  лапах  спомин  пронесли,
Надсипавши  в  росу  паслін,  –
Й  по  той  бік.  Тільки  вогкий  слід
Кривою  в  кровоносну  гру
По  серце,  по  колодки  вгруз
Сліпучістю  білків  і  гроз,
Назавжди,  так  увесь  нараз,
Від  світлоносної  зарази
Безсилий  глузд,  золою  розум,
В  сліпі  кути  ковтком  розносить,
Зустрів  –  і  захлиснувся  навстіж.
“Ти  здійснення  чи  слуху  витвір?”
Огуддя  гублячи  і  первні
(Надмірну  проявивши  ревність,
Зворотного  домчали  рівня)
На  паляницю  –  Суд  Страшний  –
Летять  на  дудці  хирляки.
Розтявши  душу,  дух  левад
М’яку  виделку  вилива  –
Звиса  з  виделки  голова:
Веде  на  царство  половин,
Де  гусінь  губкою  з  трави
Здіймає  міхи  воскові
В  світи  зернин  і  заковик,
Де  кущ-хижак,  глибин  тварина:
Весь  мацальця,  іде  по  ринві
І  покришкою  трощить  ранок,
Завинувшися  склом  від  реву,
Назавжди  узаконив  зриви,
Що  в  навіженість  наріка…
Хоч  як  тебе  я  не  зрікавсь,
Базаре,  ти  з  усіх  лукавств,
Із  вироку,  із  кости  й  крови
Відкраяний  (і  крицю  кривдять),
Із  розчинів,  як  нетля  пам’яті,
Навіки  в  застінки  –  злопам’ятний,
У  піджмурки,  у  навтіки…
Зелені  плями  на  руках.
Рай  цвіркуновий  на  жовтку,
На  капустяному  листку,
На  похваті  у  холодку.
Збіговисько  лопатекрилих,
Ластатих  вій,  обрубки  вимірів,
Розплесканих  пластами,  вимерлих
В  таке  завершення  світів,
Щоб  тільки  присмерком  світить
По  той  бік  світла  й  сліпоти.

Андієвська Емма Великі вірші Андієвської Емми

Читати ще вірші:


Базару проповідник
Він  роздмухує  дзвін,  як  рукав, На  тілі  у  нього  замість  руки  ріка І  кілька  гаків,  щоб  тримати  маркізи  над  прилавками. І  баби  з  тілами  повними  риб, Зір  —  калачики,  дивляться  згори, Як  він  розводить  на  грудях Води  гармонію. Що  йому,  коли  руки  —  ріка. Він  весь  базар  захова  в  рукав. Він  світ,  як  тараню,  —  виб’є  об  ногу  сіль. Куди  скаргу  на  нього, Коли  він  все  і  всяк, І  в  кожного  гуля  на  весіллі  ? В  бік  ножем  його  —  не  бере, У  нього  пазуха  вище  дерев  : Він  кожному  сват  і  брат. Базар  вирішує  —  нехай  ! Нехай  роздмухує  дзвін  насадник  добра.

Без шкіри — на вітрі
Пустеля  —  колоратура З  ацитиленовим  кар`єром  смерти. Щораз  розпеченіші  кола Нескінченної  повивальні. На  щаблях  прискореного  розпаду Самі  бані,  куби Й  паралелепіпеди. Всесвіт  —  відірваний  ґудзик, Що  знову  —  в  сміттярку  хаосу. Ні  прихистку,  ні  слова, Ні  калюжі  питної  води. Світанок.  Вечір.  Світанок. Твій  подих  фіалково-свинцевий. Твій  подих  ніжний  і  молочно-перлистий. Ти  визначив  початок  і  кінець, Тільки  людина  —  сама  невизначенність. Навіть  далеких  нащадків  пустили  за  вітром. Всі  джерела,  краєвиди  й  пам`ять, Єдину  годувальницю  людства. Самі  світові  домовини. Але  дух  сіє  далеко  плакучіші  зерна І  в  осередді  розпаду. Чорнобиль,  пустеля,  чорнобиль. Вся  країна  —  трупарня, Де  ще  живі  мерці Вмголошують  промови Про  нешкідливість  опромінення, Школярі,  яким  жити  лише  кілька  днів, Влаштовують  велосипедні  перегони Землею,  що  дихає  смертю. Жодних  рік  не  вистачає  на  голосіння. Жодних  океанів  на  біль  та  розпуку. Боже,  за  що  так  тяжко  караєш? Цілий  народ  отак  у  домовину, Як  голод  у  тридцять  третьому. Ніхто  не  голосить,  ніхто  не  плаче. Готують  нову  трупарню.

Болунго і його смерть
"Ти  старий  і  немічний", Сказав  хамелеон  Болунґові. "Віддай  мені  свою  рогату  худобу, Нехай  я  посію  місяць".  — "Змилуйсь,  хамелеоне, Почекай,  як  стане  світати, Тепер  великі  тіні,  і  я  тебе  погано  бачу"  — "Не  зволікай,  Болунґо,  і  не  викрешуй  вогню, Віддавай  рогату  худобу, Тобі  не  прийдуть  на  поміч"  — "Змилуйсь,  хамелеоне, Візьми  жменю  води  з  глечика, Що  поставили  мені  в  головах Замість  свічок  до  ранку" Так  кажуть,  щоночі Болунґо  розмовляє  зі  своєю  смертю.

Вігілії CVIII
Із книги Вігілії На  лезо  –  слух,  аж  сизо;  погляд  гострить Передчуття,  де  –  ледь  земля  прочахла. Всі  маяки  –  ганчір’ям  –  у  панчоху. Вже  інше  світло,  хоч  вогні  –  й  не  густо. В  обвід  каналом  –  з  кола  –  як  чугайстер. Ще  пам’ять-серп  –  зітхне  і  карк  почуха Й  не  доторкаючися  ні  до  чого, З  ламкого  плину  –  сугестій,  – Коня  і  вершника  надвіює  в  гітару, Що,  не  вмовкаючи,  на  всіх  щаблях  гуторить І  кожний  вимір  –  двічі,  як  папуга: Життя  –  тривке.  Та  найтривкіший  пагін, Що  –  шальки  духа,  де  буття-хвалій, Проклавши  шлях,  на  манівці  звело.

Вігілії XL
Із книги Вігілій Ні  світла,  ані  кроків  на  майдані. Ніч  –  наглухо  –  у  володіння  власні. Лише  душа,  як  верховіття  в  лісі,  – Все  глибше  й  –  далі  –  від  тандит  щоденних. Не  місяць  –  еліпс.  Крапле  белладонна. Ще  мить,  –  і  шкірка  зовнішнього  лусне. Позаду  –  проминальне  і  облесне. Єдиний  дзвін,  що  бамка  щогодини. Все  видовжилося  й  позатихало. І  тільки  серед  обрисів  похилих, На  лінії,  що  ділить  світле  й  темне, Громаддя  слуху  –  сторожке  й  невтомне.  – У  снах  маячить,  хоч  ніхто  не  спить Як  голос,  віддалі.  І  нескінченна  путь.

Вігілії XXXII
Із книги Вігілій Вхід?  Брама  смерти?  Світловий  пілон? Не  обрій,  а  суцільний  –  в  гніздах  –  хрускіт. Й  ледь  –  річище  і  тінь  від  тамариска. Світ  –  перекотиполе  і  полин, Ліхтарня.  Пристань.  Водяна  пила Півмісяця,  що  –  помисли  –  на  ряску (Тлін  –  чи  неіснування  гумореска?), І  тиша  у  пітьмі,  як  ацитилен. Як  тяжко  душу  й  розум  –  від  оскоми. Як  тісно  між  проходами  вузькими. Між  мурами,  де  память,  як  осуга. Вже,  –  не  шкодуючи  –  назавжди  –  від  усього, Що  досі  –  забуття  і  летаргію. Вбиваючи,  смерть  –  воскришає  й  гоїть.

Вігілії XXXIX
Із книги Вігілій Ніч  не  рухнеться  й,  наче  в  прірву,  їде, Без  коліщат  –  у  виміри  обтічні. Вже  безпредметним  стало  й  нелетюче, Зник  фюзеляж,  висить  шасі  із  вати, Що  барвами  –  подекуди  –  як  осуд. Звільнився  світ  від  кліток  і  утончень, Сплатив  борги  –  і  всю  на  вітер  –  здачу, Лиш  де-не-де  ще  тліють  мураведи. Змінилася  вага  і  перспектива. Все  погустішало  –  на  дві,  на  три  октави, І  кожен  кадр,  як  у  німому  фільмі. Відпало  все  настирливе  й  несхвальне, І  решту  –  кіпоть  –  вимила  гроза. Твердь,  скинувши  старий  комбінезон, Ключами  наближається  з  низин.

Вігілії XXXVIII
Із книги Вігілій Крило  метелика  –  айва,  з  якої  –  плед, Що  тягнеться  з  народжень  до  народжень. У  срібло  вхід:  шляхів  стрімка  мережа, Де  боржники,  які  –  в  обхід  –  від  сплат. Крило  метелика,  гіркий  і  пізній  плід, Що,  не  торкаючи,  промінням  ріже. Кути,  які  –  на  лабіринт  вітражу, Що  зберігає  Пасіфаї  блуд. У  лялечці  сипке  панікадило, Що  оболонки  тліну  поскидало Й  обвуглені  перегортає  сльози. Де  щойно  –  по  вузлах  –  пройшовся  лазер, Розкрив  метелик  крила,  як  рояль. Душа  ще  зріє,  й  порожньо  в  раю.

Вігілії СХІ
Із книги Вігілій Навколо  порожнеча,  як  нарзан. Все  далі  –  ціль.  І  тяжча  й  тяжча  ноша, Яку  й  не  помічалося  раніше. Вже  й  чути:  Зуби  –  в  серці  –  час-гризун. Здитинів  світ,  склади  без  слів  верзе, Всі  береги  і  пристані  минувши Й  нічого  не  навчившись  й  не  пізнавши Під  місяцем,  що,  як  кривавий  зонд. Намарне  в  спирт,  мов  ембріон,  в  минуле. Самі  нулі  –  на  місці  сліз  –  в  анналах. Й  на  плівці  з’яв  ще  спалахами  юрми: Одні  –  скидають,  інші  –  шиї  –  в  ярма. Мигтить  екран,  і  дійсність,  як  тепер. Та  з  боку  смерть,  що  –  листя,  мов  тапір.

Віддих
На  швидкість  іншу  —  тліну  інвентар, І  джерело  —  вмить  —  простягає  ложку Для  спраглого,  хоч  той,  —  ледащо,  —  з  ліжка Силкується  ще  —  власну  долю  —  в  тир. Нутро  —  з-під  форм  —  усе  —  ніяк  котурн Минущого,  що  світ  годує  з  пляшки. Без  віника  —  у  сон  —  пекельний  служка Зганя  живе,  що  —  землю  і  етер, Хоч  дух  —  усі  клітини  розпросторень, Що  —  на  веселку  —  і  з  отрут  —  мікстуру, Яку  —  потвори  —  з  тельбухів  —  манірно, Аби  свідомість  —  людожерні  норми.  — Строщило  ніч,  і  шторм,  що  —  й  вічність,  —  стих.  — Ніщо  —  ніде,  лиш,  —  скільки  ока,  —  птах.