Фрагмент базару

Горобина  на  голубах,
Бички  –  джерела  на  лобу,
Перевівають  глибину.
Клинками  риба  молода
Полискує  у  три  ряди.
Лежать  на  лепесі  сонця,
Де  біля  довгих  поросят,
Лупцюють  баби  молодця,
Аж  срібло  з  діжки  моросить,
Та  кухля  ніде  попросить,
Щоб  кухлем  зачерпнуть  базар.
Між  кавунами  на  возах
Сидить  чаклун  і  дмуха  глечик
Із  нитки  баб’ячого  літа,
У  нього  хідниками  плечі,
Його  забули  вийнять  з  лутки
Торішнього,  що  вже  в  канаві,
І  він  сидить,  схрестивши  литки,
Аж,  глянь,  кількох  переконав  він,
І  вже  за  півнем  в  молоці
Полюють  двоє  молодців:
В  одного  ложка  у  руці,
А  другий  спить  на  молоці,
Й  петльована  висить  ріка
Із  бульбашок,  що  з  молока.

Андієвська Емма Великі вірші Андієвської Емми Вірші Андієвськoї Емми 22-26 рядків Вірші Андієвської Емми про релігію Вірші Андієвської Емми про смерть

Читати ще вірші:


Хвилі
Зловився  короп,  й  рук  нема  тримати. Лиш  груди  —  меч,  що  —  межі  ворожнечі. Краплини  —  крок,  —  все  ближче  до  півночі. Танок  лелек  і  лябіринту  смуток. Розмитий  мол,  що  —  діри  —  в  мурах  —  миттю На  щораз  інший,  все  стрімкіший  начерк. Різниці  —  хвиля,  тільки  серце  нічим Потамувати,  що  —  з  рінин  —  прикмети. Не  гір  —  найтяжчі  —  пляну  перевали. Зі  шкаралущі  —  в  почуттях  —  завулок Ще  сипле  перли  і  —  під  ноги  —  хутро,  — Найгрубші  форми,  які  —  дух,  як  хитрик, Що  дійсність  в  линву  скручує  тугу. Та  часом  —  ляскіт,  в  тиші  —  ніч-тягач Буття  —  в  антисвіти  —  перетяга. 2002

“Знаки” (сонет)
Світ  ще  в  нефритній  вазі  сам,  –  будяк, Що  –  фіялкову  плівку  водоспаду. В  прозорість-крен.  Глек  із  трубою  –  південь, Що  –  на  краях  –  на  річку  й  віадук. Дівчата  у  дверях.  Квітники.  Садок. Тенісний  корт.  На  линві  –  шість  шкарпеток. Аквамаринний  –  час  від  часу  –  подув. Не  дискобол,  що  –  замість  диску  –  день, А  в  синіх  плавках  розсувна  істота, Що  може  циркулем  й  атлантом  стати, І  кошиком,  де  –  в  скибках  –  довге  сяйво, Що  в  затінку  –  всі  голови  –  косою. За  мить  прозріння  –  й  вічність  віддаси, Вигляд  з  вікна?  Чи  просто  в  грудах  серп?

“Цвіркуни розтягують порожнечу…”
Цвіркуни  розтягують  порожнечу З  надпаленими  краями. В  ній  сперечаються  два  крамарі, Присягаючись  на  жовтій  дині, Як  на  святому  письмі. В  одязі  з  лободи Ходять  збирачі  податків (Скрізь  митники  і  злодії). Іде  збирач  податків, Непідвладний  тяжінню, Жує  смужку  олії  й  посвистує (Один  його  кашкет Важить  пуд  щирого  золота) Навколо  нього  сізіфові  міхи Видмухують  коріння  навиворіт. Іде  збирач  податків, Відділений  від  листка  плівкою, Від  якої  відрубує  усе  живе. А  те,  що  відійшло, Висить  олив’яними  печатками На  папських  буллах До  народів,  які  вже  не  існують  на  мапах.

Арістодімос  Ліхнос
Я  зійшов  у  цю  долину  разом  із  світанком, Але  тепер  мені  перегородили  дорогу  яблука, І  ноги  мої  ранить  трава,  що  обернулася  в  скелі, В  долині,  батько  якої  сонце. Я  тебе  не  гукав,  хоч  я  і  знаю, Що  ти  стоїш  зразу  за  сонцем І  що  тебе  можна  навіть  рукою  дістати. Але  шлях  до  тебе  перегородили  мені  яблука, Вислані  Персефоною. Вона  жінка,  і  вона  невблаганна. І  я  чую,  як  ти  віддаляєшся По  той  бік  яблук. Я  бачу  тебе  на  березі, Але  я  не  вийду  тобі Назустріч. Ти  вже  охоплений  проминанням, Яке  тебе  відносить Разом  з  гіллям, Що  несе  водою. Як  важко  стояти  на  березі Вічним. Коли  я  слухаю  тебе, Я  здаюсь  собі  глибинною  рибою, Що  приречена  жити  на  поверхні. Мій  друже, Юність,  з  якою  ти  носишся, Як  перекупка  з  ганчір’ям, Це  більш,  ніж  сумнівна  річ, І  виїжджати  на  ній  обома  ногами.  — Якби  я  не  вважав  це Аж  таким  несмаком, Я  сказав  би,  що  це  небезпечно. Чому  ти  не  прийшов, Адже  я  чекав  тебе  до  перших  півнів, Маючи  за  співбесідника  воду І  прибережні  кущі, Що  імітували  твої  кроки  і  подих, Кожного  разу,  як  я  збирався  відходити. Якщо  ти  зволікаєш  побачення, То  май  відвагу  сповістити  мене  своєчасно. В  мій  вік  задовольнятись  водою  й  місяцем, Чекаючи  на  тебе  до  перших  півнів  — Мій  друже,  навіть  заради  тебе Це  вже  занадто  багато. Я  зовсім  не  захоплений  твоєю  обережністю, Якщо  ти  хочеш,  я  тебе  можу  зовсім  не  бачити. Але  якщо  ти  думаєш, Що  твоєму  фалосові Варто  поставити  пам’ятник, То  повідомляю  тебе  : Я  не  той  будівничий. Я  ліпше  волію  самотній  вечір, Ніж  уславлений  камінь, На  який  підіймають  ноги Усі  міські  собаки.

Бічний отвір
З базарів Страшного Суду Або Базар на Страшному Суді Через плече завинувшися в ношу (В два вуха сповивальних, в совість-грушу: Так дихають, з легень каміння свище), Два потопельники тримають в ложці сушу, Їм здерли шкіру, відсвітом зайшовши. В повітрі шлунки-пащеки літають – Жеруть подоби: гільзами з латуні Потвори сиплються, де в три русла з затінень (то плазмою дзюрчить, то лоєм тане) Сліпучий живчик порожнини ділить (Через провалля тельбухом розбухлим) Й підземне серце по струмочку з Богом Через моря окапин і обвуглень. В зір заховавшись, розчерками болю Передчуття, що запеклось і збігло, Відкривши звуку животворні багна, – Як з кратеру, шпичасту браму, пошесть Смичком виводить, на рожеве збившись. Зворотний біг: валує в лійках осінь – Сургучний накип на листках виносить: Розкидано двоповерхову віспу – Над згарищами вікна вітру виснуть – Назад, в росинне повернуло наступ. Всі проміжні, що від грози не згасли, На паличці буття чвалають в гості, На шворці – гору, що калічить гостре (Гора з народження рожева, Всіх піднебінням розмежовує). Два потопельники, не подолавши гущі, Без захисту на папороті гуснуть. Крізь соляну реторту тягнуть крила… Розтявши хрящ-завісу, покропило Світ кроквами, і вже нові світила, Об’єднані, як полум’ям, дашками (Тут Суд Страшний, а там потоп дошкулив – Скляними дошками всі проміжки укрило) Старих подоб, щоб скинувши, тяжкими – Й на повну волю – поносив і кинув. З долин до неба пащі мелють кінські Вир з душогубів, мавп і ошуканців, Що відриваються з палючої заслони Повз мацаки (скрізь ляпа кров і слина), Хрусталиками хрустячи так рясно, Що тільки нитку залишають в русі. Ніде нема ні прикриття, ні впину, Несе вперед, як не волай на поміч. Подоба, стать – минулося, тільки спомин. Людино – кінь рослинного покрою Дихнув – і світ на частки перекраяв: Де вдосвіта лягли з Страшного Суду, В зелену шкірку холодку присяде, Корою відгороджений від світла (Скрізь – плоті купи, зайвий мотлох). Крик-глечик, як панчоху, з каламуті На погляд натягнувши, спідніх мітить (Усе кутасте потріпав – і кругле, Світ на очах в нову подобу пухне). Два потопельники тримають в ложці сушу: Блищать тіла, потік людей крізь сажу Наосліп до землі (о, невгасимі судна Пересудів і поминальних суджень!) Із лійкою стоять на небі судді: В сумлінні ловлять карасів, А їм теля печінку ссе. Над ними пащеки розпечені несуться – Перепроваджують до небуття і суту; Тримаються: хто – боячись, хто – мужньо, Хоча від них самі лиш духа мощі. Тече жовток на плавники й зіниці: Занурився і виплив через ночі Усеохопного, з самих тичинок, ока, Що побороло плину вгинний вакуум І з прірви вирок вирвами розносить: Набік – душа, порічками волосся, Набік тіла – плечима потяглося, Свідомість восьминогом. Тільки віддих, Весь заграва, на видноколі видно: Єдиний і останній, той, що є. Два потопельники…

Базар – поруч і осторонь
"з Базарів Страшного Суду"  Від  свята  відсвіти  ідуть: "Ти  справді  ти,  ти  справді  тут?" Щоб  ні  ступити,  ні  пройти: "Жерун  буття,  обітниць  путь, У  пута  –  низ  і  висоту!" Крізь  помахи,  слова,  літа Глухих  падінь,  лунких  літань,  – Вузлом  із  осетра  і  ножиць  – І  світ  навпіл:  молюска  ніжність Струмка  легеню  в  попіл  нищить Щоб  поверхом  рослинним  нижче Спокутувать  куляску  множність: "Сточили  хмару  хробаки, Краплину  видовжу  в  ріку!"  – І  до  стеблистої  щоки Жучок  протору  приточив Так  м’яко,  що  ніхто  й  не  зчувсь (Погоди  плавальний  міхур Ліг  відпочити  на  мохи). Одбігши  вух  і  личаків, Зорю  везуть  на  слимаку  – Мчать  спалахи  на  патиках. Забувши  циркулі  і  межі, В  патьоках  тіста  і  молозиві Базар  на  боці  бабок  множить, Стіну  піднявши  за  волосся. "Ти  справді  ти,  чи  так  здалося?" В  зелену  лутку  з  лотоків Являють  хлястик  пелюстки. Забувши  первородний  темп (Що  діялося  на  мостах!). Грозою  аґрусовий  тинк  – Задухи  помсту  й  тісноти  – Пласти  природи  пролистав, Листами  ляпаючи  з  тумб: "Ти  справді  ти,  ти  дійсно  тут?"  – Щоб  просвітами  німоти: "Не  та  хода,  не  та  мета!" Із  пісні  вирвано  мотив, Що  коней  колобком  мете. Не  зупинити  те,  що  коїться. Натовп?  І  до  води  звикають. Метиловими  язиками Базар  від  себе  відрікається: "Нехай  заказано  законом, І  з-під  замка  нутро  докину",  – Жмутами  м’ясо  рве  зі  спини: "Ти  дійсно  ти,  чи  тільки  спомин?" На  купу  розум,  тіло,  пам’ять,  – Нехай  на  перехрестях  палять, Новою  плоттю  вдягне  подмух Із  попелу,  і  скрою  спрощень Воскресши  на  очах  зі  споду: "Стіна  –  стіни  зазнає  спротиву!" – Й  ніде  нікому  не  в  кутах, Що  виживши,  живцем  кона, Прозорі  зору  халабуди… Стоїть  пейзаж  налитий  в  бутлі  – Двигтять  рослинні  ранки  збуту. Набік  молочну  плівку  будня  – Й  комахокрилий  всесвіт  дудлять. На  обрії  в  чохлах  майбутнє. Каркаси,  полум’я  хребти, Що  з  хрустом  з  місяця  ростуть, Базар  по  каннах  розметав: "Нехай  в  наперстку  зорі  сплять, Нема  напарника  літать, Самі  папуші  і  осли!" – Буття  із  діжки  –  питуном, Весь  мерехтом  –  і  потонув. Озерні  лепехи  посли На  лапах  спомин  пронесли, Надсипавши  в  росу  паслін,  – Й  по  той  бік.  Тільки  вогкий  слід Кривою  в  кровоносну  гру По  серце,  по  колодки  вгруз Сліпучістю  білків  і  гроз, Назавжди,  так  увесь  нараз, Від  світлоносної  зарази Безсилий  глузд,  золою  розум, В  сліпі  кути  ковтком  розносить, Зустрів  –  і  захлиснувся  навстіж. "Ти  здійснення  чи  слуху  витвір?" Огуддя  гублячи  і  первні (Надмірну  проявивши  ревність, Зворотного  домчали  рівня) На  паляницю  –  Суд  Страшний  – Летять  на  дудці  хирляки. Розтявши  душу,  дух  левад М’яку  виделку  вилива  – Звиса  з  виделки  голова: Веде  на  царство  половин, Де  гусінь  губкою  з  трави Здіймає  міхи  воскові В  світи  зернин  і  заковик, Де  кущ-хижак,  глибин  тварина: Весь  мацальця,  іде  по  ринві І  покришкою  трощить  ранок, Завинувшися  склом  від  реву, Назавжди  узаконив  зриви, Що  в  навіженість  наріка… Хоч  як  тебе  я  не  зрікавсь, Базаре,  ти  з  усіх  лукавств, Із  вироку,  із  кости  й  крови Відкраяний  (і  крицю  кривдять), Із  розчинів,  як  нетля  пам’яті, Навіки  в  застінки  –  злопам’ятний, У  піджмурки,  у  навтіки… Зелені  плями  на  руках. Рай  цвіркуновий  на  жовтку, На  капустяному  листку, На  похваті  у  холодку. Збіговисько  лопатекрилих, Ластатих  вій,  обрубки  вимірів, Розплесканих  пластами,  вимерлих В  таке  завершення  світів, Щоб  тільки  присмерком  світить По  той  бік  світла  й  сліпоти.

Базару проповідник
Він  роздмухує  дзвін,  як  рукав, На  тілі  у  нього  замість  руки  ріка І  кілька  гаків,  щоб  тримати  маркізи  над  прилавками. І  баби  з  тілами  повними  риб, Зір  —  калачики,  дивляться  згори, Як  він  розводить  на  грудях Води  гармонію. Що  йому,  коли  руки  —  ріка. Він  весь  базар  захова  в  рукав. Він  світ,  як  тараню,  —  виб’є  об  ногу  сіль. Куди  скаргу  на  нього, Коли  він  все  і  всяк, І  в  кожного  гуля  на  весіллі  ? В  бік  ножем  його  —  не  бере, У  нього  пазуха  вище  дерев  : Він  кожному  сват  і  брат. Базар  вирішує  —  нехай  ! Нехай  роздмухує  дзвін  насадник  добра.

Без шкіри — на вітрі
Пустеля  —  колоратура З  ацитиленовим  кар`єром  смерти. Щораз  розпеченіші  кола Нескінченної  повивальні. На  щаблях  прискореного  розпаду Самі  бані,  куби Й  паралелепіпеди. Всесвіт  —  відірваний  ґудзик, Що  знову  —  в  сміттярку  хаосу. Ні  прихистку,  ні  слова, Ні  калюжі  питної  води. Світанок.  Вечір.  Світанок. Твій  подих  фіалково-свинцевий. Твій  подих  ніжний  і  молочно-перлистий. Ти  визначив  початок  і  кінець, Тільки  людина  —  сама  невизначенність. Навіть  далеких  нащадків  пустили  за  вітром. Всі  джерела,  краєвиди  й  пам`ять, Єдину  годувальницю  людства. Самі  світові  домовини. Але  дух  сіє  далеко  плакучіші  зерна І  в  осередді  розпаду. Чорнобиль,  пустеля,  чорнобиль. Вся  країна  —  трупарня, Де  ще  живі  мерці Вмголошують  промови Про  нешкідливість  опромінення, Школярі,  яким  жити  лише  кілька  днів, Влаштовують  велосипедні  перегони Землею,  що  дихає  смертю. Жодних  рік  не  вистачає  на  голосіння. Жодних  океанів  на  біль  та  розпуку. Боже,  за  що  так  тяжко  караєш? Цілий  народ  отак  у  домовину, Як  голод  у  тридцять  третьому. Ніхто  не  голосить,  ніхто  не  плаче. Готують  нову  трупарню.

Болунго і його смерть
"Ти  старий  і  немічний", Сказав  хамелеон  Болунґові. "Віддай  мені  свою  рогату  худобу, Нехай  я  посію  місяць".  — "Змилуйсь,  хамелеоне, Почекай,  як  стане  світати, Тепер  великі  тіні,  і  я  тебе  погано  бачу"  — "Не  зволікай,  Болунґо,  і  не  викрешуй  вогню, Віддавай  рогату  худобу, Тобі  не  прийдуть  на  поміч"  — "Змилуйсь,  хамелеоне, Візьми  жменю  води  з  глечика, Що  поставили  мені  в  головах Замість  свічок  до  ранку" Так  кажуть,  щоночі Болунґо  розмовляє  зі  своєю  смертю.

Вігілії CVIII
Із книги Вігілії На  лезо  –  слух,  аж  сизо;  погляд  гострить Передчуття,  де  –  ледь  земля  прочахла. Всі  маяки  –  ганчір’ям  –  у  панчоху. Вже  інше  світло,  хоч  вогні  –  й  не  густо. В  обвід  каналом  –  з  кола  –  як  чугайстер. Ще  пам’ять-серп  –  зітхне  і  карк  почуха Й  не  доторкаючися  ні  до  чого, З  ламкого  плину  –  сугестій,  – Коня  і  вершника  надвіює  в  гітару, Що,  не  вмовкаючи,  на  всіх  щаблях  гуторить І  кожний  вимір  –  двічі,  як  папуга: Життя  –  тривке.  Та  найтривкіший  пагін, Що  –  шальки  духа,  де  буття-хвалій, Проклавши  шлях,  на  манівці  звело.