Цар Плаксій та Лоскотон

Там, де гори і долини,
Де гуляє вітровій, —
Там цвіте краса-країна
З дивним ім’ям Сльозолий.
І колись в країні тій
Був па троні цар Плаксій,
Голова його мов бочка,
Очі — ніби кавуни.
В Плаксія було три дочки
І плаксивих три сини.
Старша звалася Нудота,
Середульшенька — Вай-Вай,
Третя донечка — Плакота,
Всі сльозливі через край.
А цареві три сини
Так і звались — Плаксуни.
Отака була сім’я
У царя у Плаксія.
Цілі дні вони сиділи,
Голосили, та сопіли,
Та стогнали, та ревли,
Сльози відрами лили.
Цар Плаксій велів сердито:
"Хай із ними день при дні
Плачуть всі в країні діти,
Бо сміятись і радіти
У моєму царстві — ні!
Хто всміхнеться — в часі тім
Я того негайно з’їм!"
Ще була у Плаксія
Грізна гвардія своя:
В ній служили молодці
Забіяки-сльозівці.
Хто сміявсь — вони хапали
І нагайками шмагали,
Так що в царстві тому скрізь
Вистачало плачу й сліз.
Цар любив, як плачуть діти,
Бо любив їх сльози пити.
Отакий був цар Плаксій
Україні Сльозолий.

Дядько Лоскотон

Але в тому диво-царстві,
Зневажаючи закон,
Жив у мандрах і митарстві
Добрий дядько Лоскотон.
Він приходив кожний вечір —
Хай чи дощ іде, чи сніг —
До голодної малечі
І усім приносив сміх.
Мав він вдачу теплу й щиру,
Ще й лукавинку в очах.
І була накидка сіра
В Лоскотана на плечах.
Лоскотливі мав він вуса
І м’якенькі, наче пух.
І м’яке волосся русе
Розсипалося до вух.
Він як прийде, залоскоче,
То сміється, хто й не хоче.
Тільки де він появлявся,
Зразу плач там припинявся,
І приходив до усіх
Голосний та щирий сміх.

Не любили Лоскотона
Цар Плаксій і Плаксуни,
Видавали заборони
Проти лоскоту вони.
І за дядьком Лоскотоном
Із нагайками в руках
Охоронці злих законів
Полювали по хатах.
Але дядько Лоскотон
Не боявся цих заслон:
Він ходив по всій країні
І носив з собою сміх
В розмальованій торбині,
В пальцях лагідних своїх.

Арешт Лоскотона

Розізливсь тоді Плаксій —
Цар країни Сльозолий.
Гнівно він гукнув із трону:
"Гей, ледачі сльозівці!
Хто впіймає Лоскотона,
Буде муж моїй дочці!
Хто його посадить в льох —
Вибирай одну із трьох!
Бо уже цей Лоскотон
Скоро нам розвалить трон:
Що тоді ми будем пити,
Як не будуть плакать діти!"
І завзяті сльозівці
Понеслись у всі кінці,
Щоб скарати по закону
Баламута Лоскотона.
Довго скрізь його шукали,
У всі шпари заглядали,
Перерили всі двори,
Обходили всі бори,
Час потратили дарма:
Лоскотона скрізь нема,
Бо його завжди і всюди
Од ловців ховали люди.
Опівночі Лоскотон,
Коли всіх колише сон,
Йшов собі в бідняцькі хати
Їхніх діток розважати.

Був тоді у Плаксія
Лютий посіпака,
Віроломний, як змія,
Капітан Макака.
Так хотілося йому
Царським зятем стати,
Що ні разу в ту зиму
Не лягав і спати.
Все ходив, усе він слухав
І нарешті все рознюхав.
На світанку Лоскотон,
Насмішивши діток,
У міцний поринув сон
Між кленових віток.
А лукавий капітан
Підікрався змієм
Й Лоскотонові аркан
Зашморгнув на шиї.
Руки вивернув назад,
Міцно спутав ноги
І мерщій у Плаксоград
Рушив у дорогу…

Весілля в палаці

Лоскотона посадили
За вузенькі грати,
А в палаці порішили:
— Час весілля грати…-
Гей, зійшлися царенята
І придворна свита
Наречених шанувати,
Сльози діток пити.
До вінця веде жених
Висохлу Нудоту,
Та дивитися на них
Зовсім неохота.
Хоч Макака був бридкий,
А вона ще гірша,
Їм поет один гладкий
Присвятив ще й вірша.
Стільки там було хвальби,
Так скрасив їх вроду —
Навіть жаби від ганьби
Булькнули у воду!
Але цар ходив, пишався,
Він із зятем цілувався,
Похвалявся: "Ну, тепер
Лоскотон, вважай, умер!
Недоступним став для всіх
Голосний та щирий сміх.
Тож від радості стрибайте!
Тож від радості ридайте!
Ми тепер встановим скрізь
Віковічне царство сліз!"
Так розхвастався Плаксій —
Цар країни Сльозолий.

Звільнення Лоскотона

Та поки гуло весілля,
То п’яниці вартові
Напились якогось зілля
Та й поснули у траві.
А вночі йшли до в’язниці
Батраки й робітники,
Щоб звільнити із темниці
Лоскотона на віки.
Рознесли всі перепони,
Гнули грати, мов прути:
— Гей, веселий Лоскотоне,
Це прийшли твої брати!
Йди до нас, веселий брате,
В нашу здружену сім’ю!
Підем разом догравати
Ми весілля Плаксію…

Продовження весілля

У палаці кожен скаче
Та від щастя гірко плаче,
Ллються сльози, як ріка, —
Бачте, радість в них така!

Раптом цар упав на трон:
— Ой, рятуйте — Лоскотом! —
Всі відразу "ох!" та "ах!",
Жах у кожного в очах.
А веселий Лоскотон
До царя стрибнув на трон
І сказав йому якраз:
— Насмієшся ти хоч раз!.. —
Став царя він лоскотати,
І Плаксій став реготати.
Так сміявсь — аж заливався,
Аж від реготу качався,
Кулаками очі тер —
Потім лопнув і помер.

Ой, була ж тоді потіха —
Цар Плаксій помер од сміху!
З ним придворні одубіли,
Бо сміятися не вміли.
А цареві три сини,
Три завзяті Плаксуни,
Так сміялись-реготали,
Що штани з них поспадали —
Тож всі троє без штанів
До чужих втекли країв.

Три царівни теж навтьоки
У чотири бігли боки.
Кровопивці-сльозівці
Стали п’явками в ріці,
А Макака-забіяка
З’їв себе із переляку.
Так веселий Лоскотон
Розвалив поганський трон.
Сам же він живе й понині,
Дітям носить щирий сміх
В розмальованій торбині,
В пальцях лагідних своїх.
Схочеш сам піти в цей край,
То маршрут запам’ятай:
Треба йти спочатку прямо.
Потім вправо завернуть,
А тоді поміж дубами
Поведе наліво путь.
Після цього вже помалу
Чимчикуй куди попало:
Як од втоми не впадеш —
В цю країну попадеш.

Василь Симоненко Василь Симоненко про владу Великі Вірші Симоненко

Читати ще вірші:


Чари ночі
Лягла на всьому вечірня втома. Палає місто, мов дивний храм. І розтинають ніч невагому Квадратні очі віконних рам. Ці чари ночі такі знайомі — Усі підвладні, покірні вам. О, скільки вікон у кожнім домі! А там, за ними, — ідилій, драм! Там заплітають життя тенета, Там люди б’ються з останніх сил, Там так знадливо звучать монети І рве легені отруйний пил. Там гинуть вчені, митці, поети Але… й виходять вони звідтіль.

Ще один протест
До двадцяти бунтуєму завзято, Шукаєм правди, кленемо брехню І віримо, що нашому огню Належить всяку нечисть спопеляти. Тоді ми все бажаємо змінити, В житті своє покликання знайти. Яка хороша й нерозумна ти, Наївна, мила юність неумита! Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні, І ми стаєм холодні та спокійні, Такі собі чиновнички черстві. Уже в душі нема святого болю, І розум наш не рветься вже на волю – Ми раді тим, що ситі і живі.

Я…
Він дивився на мене тупо Очицями, повними блекоти: — Дарма ти себе уявляєш пупом, На світі безліч таких, як ти. Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути За те, що я поважаю себе. Не стала навколішки гордість моя. Ліниво тяглася отара хвилин… На світі безліч таких, як я, Та я, їй-Богу, один. У кожного "Я" є своє ім’я, На всіх не нагримаєш грізно, Ми — не безліч стандартних "я", А безліч всесвітів різних. Ми — це народу одвічне лоно, Ми — океанна вселюдська сім’я. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони "я".

“Де зараз ви, кати мого народу?..”
Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде. Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа. Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд! Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!

“Древній, обікрадений народе!..”
Древній, обікрадений народе! Над тобою прошумів розбій, Та кати не вкрили твою вроду, Не всушили дужий мозок твій. Нові покоління, як обнова, В лоні сповиваються твоїм, І дідівська гордовита мова Служить вірно і слухняно їм. Пристрасним, орлино-мудрим зором Дивишся у всесвіт з-під повік… Виродки — підтвердження суворе, Що живеш і житимеш повік!

“Земле рідна! Мозок мій світліє…”
Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Хто тебе любов’ю обікраде, Хто твої турботи обмине, Хай його земне тяжіння зрадить І з прокляттям безвість проковтне!

“Ми думаєм про вас…”
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі, В морозні ранки, і вечірній час, І в свята гомінки, і в дні робочі Ми думаємо, правнуки, про вас. Ми думаєм про вас — і тому наші руки Не в’януть біля плуга і станка, Тому серця у нас не витончена мука, А радість голосиста і дзвінка. Ні, то не сум промінить риса кожна, То творчість б’є з натхненних наших віч, А творчість завжди мрійна і тривожна, Немов травнева неспокійна ніч. Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться, Ні, нас не вабить ніжна тишина — Прийдешнє осяває наші лиця, Неспокій творчий з вічністю єдна. І тому ми спокійно і суворо Стрічаємо у праці і борні Наклепи злобні і тупі докори, Потоки божевільної брехні. Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі, В морозні ранки і вечірній час, На свята гомінки і в дні робочі, Нащадки дорогі, ми захищаєм вас.

“Минуле не вернуть…”
Минуле не вернуть, не виправить минуле, Вчорашне — ніби сон, що випурхнув з очей. Як луки навесні ховаються під мулом, Так вкриється воно пластами днів, ночей. Але воно живе — забуте й незабуте, А час не зупиняється, а молодість біжить, І миті жодної не можна повернути, Щоб заново, по-іншому прожить.

“Некролог кукурудзяному качанові…”
Не чути голосінь, іржавіють оркестри, Оратори втомились від кричань: В труні лежить не вождь і не маестро, А просто — кукурудзяний качан. Труна із тупості, бездарністю оббита; Бредуть за нею стомлені думки: Кого оплакувать, кого мені судити, Кому із серця відбивать замки? Кого трясти за петельки і душу? Кого клясти за цю безглузду смерть? Помер качан, і я кричати мушу, Налитий смутком і злобою вщерть. Качане мій, за що тебе згноїли? Качане мій, кому ти завинив? Качане мій, лягли в твою могилу І людська праця, і щедроти нив. Безсонні ночі, неспокійні днини, Мозолі, піт, думок гарячий щем Лягли з тобою поруч в домовину І догнивають під густим дощем. Прокляття вам, лукаві лицедії, В яких би ви не шлялися чинах! Ви убиваєте людську надію Так само, як убили качана.

“Ой майнули білі коні…”
Ой майнули білі коні, тільки в’ються гриви, Тільки курява лягає на зелені ниви. Пронеслись, прогупотіли, врізалися в небо, Впала з воза моя мрія — пішки йде до тебе. Знаю: дійде, не охляне, в полі не зачахне — Світ твоїми, моя люба, кучерями пахне! Крізь пилюку, по багнюці, в холод і завію Прийде чистою до тебе біла моя мрія.