“Де зараз ви, кати мого народу?..”

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

Василь Симоненко Вірші Симоненко 14-16 рядків Сумні вірші Симоненко

Читати ще вірші:


“Древній, обікрадений народе!..”
Древній, обікрадений народе! Над тобою прошумів розбій, Та кати не вкрили твою вроду, Не всушили дужий мозок твій. Нові покоління, як обнова, В лоні сповиваються твоїм, І дідівська гордовита мова Служить вірно і слухняно їм. Пристрасним, орлино-мудрим зором Дивишся у всесвіт з-під повік… Виродки — підтвердження суворе, Що живеш і житимеш повік!

“Земле рідна! Мозок мій світліє…”
Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Хто тебе любов’ю обікраде, Хто твої турботи обмине, Хай його земне тяжіння зрадить І з прокляттям безвість проковтне!

“Ми думаєм про вас…”
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі, В морозні ранки, і вечірній час, І в свята гомінки, і в дні робочі Ми думаємо, правнуки, про вас. Ми думаєм про вас — і тому наші руки Не в’януть біля плуга і станка, Тому серця у нас не витончена мука, А радість голосиста і дзвінка. Ні, то не сум промінить риса кожна, То творчість б’є з натхненних наших віч, А творчість завжди мрійна і тривожна, Немов травнева неспокійна ніч. Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться, Ні, нас не вабить ніжна тишина — Прийдешнє осяває наші лиця, Неспокій творчий з вічністю єдна. І тому ми спокійно і суворо Стрічаємо у праці і борні Наклепи злобні і тупі докори, Потоки божевільної брехні. Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі, В морозні ранки і вечірній час, На свята гомінки і в дні робочі, Нащадки дорогі, ми захищаєм вас.

“Минуле не вернуть…”
Минуле не вернуть, не виправить минуле, Вчорашне — ніби сон, що випурхнув з очей. Як луки навесні ховаються під мулом, Так вкриється воно пластами днів, ночей. Але воно живе — забуте й незабуте, А час не зупиняється, а молодість біжить, І миті жодної не можна повернути, Щоб заново, по-іншому прожить.

“Некролог кукурудзяному качанові…”
Не чути голосінь, іржавіють оркестри, Оратори втомились від кричань: В труні лежить не вождь і не маестро, А просто — кукурудзяний качан. Труна із тупості, бездарністю оббита; Бредуть за нею стомлені думки: Кого оплакувать, кого мені судити, Кому із серця відбивать замки? Кого трясти за петельки і душу? Кого клясти за цю безглузду смерть? Помер качан, і я кричати мушу, Налитий смутком і злобою вщерть. Качане мій, за що тебе згноїли? Качане мій, кому ти завинив? Качане мій, лягли в твою могилу І людська праця, і щедроти нив. Безсонні ночі, неспокійні днини, Мозолі, піт, думок гарячий щем Лягли з тобою поруч в домовину І догнивають під густим дощем. Прокляття вам, лукаві лицедії, В яких би ви не шлялися чинах! Ви убиваєте людську надію Так само, як убили качана.

“Ой майнули білі коні…”
Ой майнули білі коні, тільки в’ються гриви, Тільки курява лягає на зелені ниви. Пронеслись, прогупотіли, врізалися в небо, Впала з воза моя мрія — пішки йде до тебе. Знаю: дійде, не охляне, в полі не зачахне — Світ твоїми, моя люба, кучерями пахне! Крізь пилюку, по багнюці, в холод і завію Прийде чистою до тебе біла моя мрія.

“Світ який – мереживо казкове!..”
Світ який — мереживо казкове!.. Світ який — ні краю ні кінця! Зорі й трави, мрево світанкове, Магія коханого лиця. Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений, німий, Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий! Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра. Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам — Все одно ті скабри по краплині Я тобі закохано віддам.

“Ти знаєш, що ти – людина?..”
Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди – Добрі, ласкаві й злі. Сьогодні усе для тебе – Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба – Гляди ж не проспи! Бо ти на землі – людина, І хочеш того чи ні – Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні.

“Україно, п’ю твої зіниці…”
Україно, п’ю твої зіниці1 Голубі й тривожні, ніби рань. Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань. Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік. Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю — Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю! Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті. Рідко, нене, згадую про тебе, Дні занадто куці та малі, Ще не всі чорти втекли на небо2, Ходить їх до біса по землі. Бачиш: з ними щогодини б’юся, Чуєш — битви споконвічний грюк! Як же я без друзів обійдуся, Без лобів їх, без очей і рук? Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне3 знамено.

“Флегматично зима тротуаром поскрипує…”
Флегматично зима тротуаром поскрипує, Фантастичні плете казки, Позіхає десь під білою липою, На шибки покладе мазки. Вкриє землю габою сріблястою, І є напруженій тиші нічній Світ здається чарівною казкою, Нерозгаданим плетивом мрій.