“Ой майнули білі коні…”

Ой майнули білі коні, тільки в’ються гриви,
Тільки курява лягає на зелені ниви.
Пронеслись, прогупотіли, врізалися в небо,
Впала з воза моя мрія — пішки йде до тебе.
Знаю: дійде, не охляне, в полі не зачахне —
Світ твоїми, моя люба, кучерями пахне!
Крізь пилюку, по багнюці, в холод і завію
Прийде чистою до тебе біла моя мрія.

Василь Симоненко Вірші Симоненко 6-8 рядків Вірші Симоненко про любов Маленькі вірші Симоненко

Читати ще вірші:


“Світ який – мереживо казкове!..”
Світ який — мереживо казкове!.. Світ який — ні краю ні кінця! Зорі й трави, мрево світанкове, Магія коханого лиця. Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений, німий, Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий! Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра. Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам — Все одно ті скабри по краплині Я тобі закохано віддам.

“Ти знаєш, що ти – людина?..”
Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди – Добрі, ласкаві й злі. Сьогодні усе для тебе – Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба – Гляди ж не проспи! Бо ти на землі – людина, І хочеш того чи ні – Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні.

“Україно, п’ю твої зіниці…”
Україно, п’ю твої зіниці1 Голубі й тривожні, ніби рань. Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань. Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік. Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю — Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю! Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті. Рідко, нене, згадую про тебе, Дні занадто куці та малі, Ще не всі чорти втекли на небо2, Ходить їх до біса по землі. Бачиш: з ними щогодини б’юся, Чуєш — битви споконвічний грюк! Як же я без друзів обійдуся, Без лобів їх, без очей і рук? Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне3 знамено.

“Флегматично зима тротуаром поскрипує…”
Флегматично зима тротуаром поскрипує, Фантастичні плете казки, Позіхає десь під білою липою, На шибки покладе мазки. Вкриє землю габою сріблястою, І є напруженій тиші нічній Світ здається чарівною казкою, Нерозгаданим плетивом мрій.

“Чорні від страждання мої ночі…”
Чорні від страждання мої ночі, Білі від скорботи мої дні Впали у твої свавільні очі, Жадібні, глибокі і чудні. Я тебе не хочу обминути, Я тебе не смію обійти. Дай мені губами зачерпнути Ніжної твоєї доброти. Диких орд незлічені навали Розтрощили пращури мої, Щоб несла ти гордо і зухвало Груди недоторкані свої. Щоб горіли маками долоні, Щоб гуло моє серцебиття, Щоб в твоєму соромливім лоні Визрівало завтрашнє життя. І моє прокляття очманіле Упаде на тім’я дурням тим, Хто твоє солодке грішне тіло Оскверняє помислом гидким. Стегна твої, брови і рамена, Шия і вогонь тендітних рук — Все в тобі прекрасне і священне, Мамо моїх радощів і мук!

Є в коханні і будні, і свята …
Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум, І, бувало б, темніла зірка У тумані тривожних дум. Але певен, що жодного разу У вагання і сумнівів час Дріб’язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас. Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила, Оновляла їх знов і знов. У мою б увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: — Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!..

Баба Онися
У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині морозом тріщить зима. Я горя на світі застав багато. Страшнішого ж горя нема, ніж те, коли старість мати в домівці стрічає сама. Немає такої біди і муки, ніж сумно з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків. За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам’ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві. Щоб знали майбутні предтечі в щасливій і гордій добі: їх горе на утлії плечі Онися взяла собі. Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки.

Берег чекання
Через душі, мов через вокзали, Гуркотять состави почуттів… Може, сподіватися зухвало, Вірити і ждати — поготів. Та не вірить я не маю змоги, Обіймає сумніви огонь, І червоним ліхтарем тривоги Зупиняю поїзда твого. І стою на березі чекання: Що ти мені з гуркоту кричиш? Станеш ти біля мого благання Чи до інших станцій просвистиш?

Вона прийшла
Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

Герострат
Нащо мене засуджено до страти? Нікчемні люди, ваш нікчемний суд Не обезглавив слави Герострата — Я єсьм живий, і я творю свій труд! Забуті зодчі, мулярі забуті, І прахом взято скульптора ім’я. На попелі їх дум встаю, із каламуті, Іду у всесвіт і в безсмертя я. Кляніть мене, кривіться від огиди, Несіть мені прокльони і плювки — Вже чорна слава вбивці Артеміди Мені під ноги кинула віки! Ви всі — ніщо. Ваш труд, і ваші болі, І ваші мрії — порох все і тлін! Над вами — я. Вулкан моєї долі Веде мене крізь хаос поколінь. Над світом галасливим і патлатим, Що чварами гуде і клекотить, Затис я в жмені божевільний атом, І слава мені груди лоскотить. Творіть красу! Дерзайте і не спіте! Та пам’ятайте, що над вами — я, Готовий все убити і спалити, Щоб обезсмертити своє ім’я.