Телефон

Телефон мій уночі
Застрибав, дзеленьчучи.

Я схопився з ліжка скоро:
“Хто говорить?
Хто говорить?!
Хто шумить, не ждучи дня?!”

“С л о н е н я!”

“А-а, це ти, моє маля!
Звідкіля ж ти,
Звідкіля?”

“Ви простіть, як завиню, —
Я із Африки дзвоню.
Хочу я трубу для Тата,
Чи не можна там дістати?
Тато мій (ой, що робить?!),
Він у власний ніс трубить,
І від того бідний ніс
Довжелезний став, як хвіст.
Ну, а хвостик всох і стух,
Обганяти нічим мух”.

“Бідний тато  Ю м б о — Б у!
Добре,
Я пришлю трубу”.

2
Тільки я приліг спочить, —
Знову я-а-к задзеленчить!!.

Я за рурку: “Хто там, ох?!”

“Н о с о р о г!”

“Що Вам треба?”
“Пан Загреба?”
“Я! Але чого Вам треба?”

І захлипав носорог:
“Ох, ох, ох!
Носа я не уберіг,
І на ньому виріс ріг!

Я прошу Вас, поможіть
І рецепта напишіть, —
Напишітьяк слід, поволі,
Пропишіть в нім щастя-долі…
Ну тієї щастя-долі,
Випікати чим мозолі.

Ох-ох-ох!”

“Ти! Смішнющий носорог!

Ріг такий носити треба!
Рити ґрунт, ламати ліс, —
Ось для цьог такий ніс.
Ти вправляйся!..
Т в і й  З а г р е б а”.

3
Подзвонив ногатий  С т р у с ь:

“Ой боюсь!
Ой боюсь!
Вчую й мишки голосок —
Тичу голову в пісок.
Посилаю вам таляри —
Три пір’їнки, як доляри, —
Вишліть темні  о к у л я р и!
Щоб не бачив я біди
Та й гуляв сюди й туди.
Не забудьте. Бо журюсь.
Ваш
С т р у с ь”.

4
Задзеленькали  Ж и р а ф и:

“Охи-ахи! Охи-ахи!
Шліть нам швидше парасолі,
Бо ми тута ходим голі!
Дощ страшний такий іде —
Не сховати нам ніде
Бідну голову свою,
Ні в діброві, ні в гаю.

Нам цих довгих ший не треба, —
Досягають аж до неба!

Охи-ахи! Охи-ахи…”

“Бідолашні ви жирафи!
Я в крамницю вже біжу,
Все замовлю, все скажу,
Ще й пришлю пірамідону!..”

І гукнули вітрогони:
“Хай живуть всі телефони!”

5
Задзвонили  Ж у р а в л і:

“Ми з далекої землі!
Ой курлі-курлю-курлі!

Вишліть нам швиденько крила,
Що наука вже одкрила,
Н о в і  к р и л а, отакі,
Як вже мають літаки.

В Україну ми летіли,
Свої крила потомили
І тепер не маєм сили
Повернутись взагалі
Вже до рідної землі.

Ой курлі-курлю-курлі!..”
“Бідні, бідні журавлі!

Поспішаю вже, біжу,
Радо вам допоможу —
Вислать крила накажу,

Щоби ви із того крину
Повертали в Україну,
Облітали цілий світ.

Всім привіт!
Всім привіт!”

6
Задзвонила  К е н ґ у р у:
“Ой умру,
Ой умру!
В торбі дірка ізробилась
І дитинка загубилась —
Манюпунька кенґуру!
Ой умру!
Ой умру…
Хочу я у вас спитати,
Чим колиску полатати?
Чим зашити цю діру?
Ой умру,
Ой умру!”

“Бідна, бідна кенґуру!
Я пришлю тобі моток
Всіх ниток,
Я пришлю тобі й голок
Коробок, —
І біжи ти аж в Китай —
Там колиску полатай,
Про дитинку розпитай…”

“Ой спасибі Вам за слово!
Я тепер не умру!”

“Будь здорова,
Будь здорова,
Будь щаслива, кенґуру!”

7
Задзвонили  К р о к о д и л и,
Закричали скільки сили:

“Ой, у нас зробилась драма! —
Наша мама, наша мама —
З’їла ґі-ґіпопотама, —
Їй прийшла така охота —
Проковтнула бегемота!
Може вмерти щохвилини!
Шліть рицини!
Шліть рицини!!!”

Закричав я в телефон:
“Скільки вам?!”

“Ваґон!
Ваґон!!”

От морока! От турбота!
І прийшла же їй охота
Проковтнути бегемота!

Що робить з ції причини?
Де знайти ваґон рицини?

8
Задзеленькало  З а й ч а:

“Ми гуляємо в квача!..”

“Добре, добре, постривай!
Що ти хочеш, повідай?
Чого хоче мій стрибайчик?
Чого хоче побігайчик?!”

“Хочу я три кіла мила —
Мама ніжку забруднила.

Та ще хочу я розлогу
Гуляйногу!
Гуляйногу!!.

Та ще хочу я хініни
І смачної аспірини,

Ще й цукерок проти хрипу,
Бо ми всі схопили грипу.

Шліть негайно! Поспішіть!
Що?! Адреса?! Запишіть:

Спершу гори. Потім море.
Потім —
с т е п!

Вулиця “Першого Мая”,
Перевалка немає,
Але є місце, де б сів літак.
Шліть так”.

9
Запихтіло, зашуміло,
Знову щось заговорило,
Захрипіло страшно там.

“Хто такий?!”

“Ґ і п о п о т а м!”

Що за диво?! Це з дрімот.
“Хто такий?”

“Ну, б е г е м о т!”

“Я не знаю… Хто це там?!”

“Ну, та я ж, Ґ і п о п о т а м!”

“А-а, нарешті знаю, х т о  ти!
Знаю, хто це бегемоти, —
Це такі Ґіпопотами
Із смішними копитами!
Я вже знаю, хто це там:

Бегемот-Ґіпопотам,
Ґіпомот-бегеготам,
Моготот-гегеботам, —
Он хто там!
Он хто там!

Ти конище-водянище,
Он ти хто. Такий, як слон.
Чого дмеш у телефон?!”

“Ой пришліть мені таблету, —
Я об’ївся очерету,
І надувся, як балон,
І гукаю в телефон:

Ой, рятуйте, хто є там!
Вірний ваш,
Ґ і п о п о т а м”.

“Добре, добре, я куплю
І таблеток Вам пришлю.
Скільки Вам?
Скільки Вам,
Милий наш Ґіпопотам?”

“Та одну, одну пришліть,
Лиш завбільшки з мій живіт!”

Телефон дзвенить-гримить,
Нема спокою й на мить.

Ой ви, звірі чорні й сірі,
Не шуміть в моїй квартирі,
Не турбуйте хоч ві сні,
Дайте виспатись мені!

10
Рано-вранці новобранці
Розігнали мені сон:
В о в ч е н я т а – с і р о м а н ц і,
Мов якісь американці,
Задзвонили в телефон:

“Дзень-дзелень!
Добрий день!
Вишліть ноти для пісень!
Хочем знати, як співати,
Бо захрипли наші тато
І не можуть научати.

А ми хлопці голосисті,
Тенористі і басисті, —
Як ми ноти занотуєм,
Як заграєм! Як почуєм, —
От тоді замаршеруєм:
Раз-два!
Раз-два!
Сюди хвіст,
Туди голова!

Тепер свист, —
Вгору хвіст!
Тепер два, —
Вгору голова!
Заспіваєм разом в тон.
Але шліть і камертон!
Запишіть наш телефон:

Скраю в лісі на дубочку.
На гачочку, на кілочку.
Номер — нолик на листочку
Над дупельцем совенят.
Викликати
В о в ч е н я т”.

11
Довгохвоста, смугоребра
Подзвонила пані  З е б р а,
Закричала:
“Ігі-гі!
Ігі-гі! Ігі-гі!
Мої друзі дорогі!

Хай трепеще лев-дракон! —
Я вже маю телефон!”

І дзвонила, дзеленьчала,
І гукала, і кричала:

“Гей-галло!
Гей-галло!

Тута зебра-королева!
Заберіть в звіринець лева!

Що? Немає клітки в мірку?
Заберіть тоді до цирку!

Місця й там нема йому?
Заберіть тоді в тюрму-у-у!!”

“Ви жорстокі, Смугоребро!
Заспокойтесь, пані Зебро!”

12
Задзеленькала  Ґ о р и л а.
Щось кричала, говорила,
Бурмотіла, торохтіла,
Щось плела, —
смішна така!
Я ж не втну без словника.
І гукнув я скільки сили:
“Що хотіла ти, ґорило?
Ти кричиш, немов згоріла!
Ти гукаєш, аж упріла!

Постривай, смішна така!
Я не втну без словника”.

Враз ґорила посмутніла,
Зажурилась, заніміла, —
Бо й вона — смішна така —
Теж не втне без словника.

Так от ми й поговорили.
Не збагнув би я ґорили,
Та  п а п у г и  надлетіли

І одна із них ураз
Переклала все якраз.

Я гукнув до неї: “Гей!”
А вона мені: “О ’ к е й!

Вишліть нам скоріше мила,
Щоб ця добра, щоб ця мила,
Наша славная ґорила
Собі вуса поголила!..

Все!.. Чекаєм телефону!!.
Шліть іще й одеколону!”

13
Подзвонила  Ш и м п а н з е,
Щось таке чудне верзе:

“Ой, позичте мені марку!
Я втекла із зоопарку,
Літака тепер найму
Та й до Африки майну…”

І сміялась: “Все гаразд!”
Та й захлипала ураз:

“Ой, не буде, мабуть, діла,
Я ж  л ю с т е р к о  загубила!
Те люстерко блисковите,
Що дарили мені діти,
Щоб дивилась цілі дні,
Чи хороша я, чи ні.

Як же в Африку теперка?!

Як поїду без люстерка?!
Як дізнатися мені,
Чи хороша я, чи ні?!
Не везе ж! Ой не везе!..”

“Бідна, бідна Шимпанзе,
Чи давати тобі марку?”

“Ні. Вернусь до зоопарку!
Мене дітки там шанують —
Ще люстерко подарують”.

14
Задзеленькали  Л е л е к и.

“Звідкіля ви?”

“Ми здалека!”

“Що ж там сталось?
Що там сталось?”

“Ой, всі жаби збунтувались!
Збунтувалась вся голота
Серед нашого болота,
А найпаче ті малята —
Ті крикливі жабенята, —
У гармати загриміли —
Не хотять, щоб ми їх їли,
Заспокояться?
Навряд!
Шліть міліції наряд!!”

“Ой, навряд,
Ой, навряд,
Щоб міліції наряд
Втихомирив жабенят!
Ліпше ви тікайте з лук,
Не робіть маленьким мук.
Ліпше їжте ви гадюк”.

15
Задзвонило! —
Рурку знята.
В ній гукають  М а в п е н я т а,
Торохтять, немов горішки:

“Вишліть, пане, шмінки трішки!
І люстерко!
І коралі!..
Ми беремо участь в балі.

Як ми губи нафарбуєм!
Щічки й носик напудруєм!
Чорні брівки підмалюєм!
Візьмем хвостик за кінець
Та й підемо у танець, —

Я-а-к ушкваримо!
Їй-бо
Танцюватимем  м а м б о.

“Ой ви, мавпочки-горішки!
Я ж послав вам шмінки трішки,
Де ж ви діли, Бога ради?”

“З’їли замість шоколади!”

16
Знову дзвонить, дзвонить, дзвонить…
Хтось страшний, хай Бог боронить!
“Хто це, хто це телефонить?!”
В рурці (матінко моя!)
Хтось тихенько каже:
“Я…”

Хто це “я” сказав так нишком?!
“Я… М и ш к а…”

“А-а, це мишка-тиритишка!
Що хотіла ти, малишко?
Налякала мене як!
Не проходить переляк”.

“Хочу я (простіть за труд)
На кота подати в суд
І благаю Вас, як тата,
Шліть адресу адвоката!
Визволяйте! Поспішіть!
Не дає котяра жить.

Чим я щастя отруїла?
Я книжки не всі ж поїла!”

“Добре, мишко-тиритишко,
Ось адрес аж ціла книжка, —
Вже котові буде кришка!
Але я що заслужу?”

“Я спасибі Вам скажу.
І не буду в шахву лізти.
І книжок не буду гризти!”

17
Дзень-дзелень-дзелень-дзелень!
“Тут  О л е н ь!
Добрий день!”

“А-а, це милий пан Олень?
Добрий день!
Киньте рурку там лизати!
Що Ви хочете сказати?”

“Я вже рурку не лижу…
Я скажу… я скажу…
Я не знаю, що сказати!”

“Тоді можете лизати.
Знаю й так всі Ваші болі —
Ви хотіли б діжки соли,
Бо ж лизун відомий ви?
Добре, вишлю діжок з дві”.

“Ой, спасибі, пане-брате!
Я оце й хотів сказати!
Не забуду Вас до скону! —
Слава, слава телефону!”

Телефон дзвенить-гримить,
Нема спокою й на мить.

Ой ви, звірі чорні й сірі,
Не шуміть в моїй квартирі,
Не турбуйте хоч ві сні,
Дайте виспатись мені!

Багряний Іван

Читати ще вірші:


Цукроварня (Поема про чотирьох)
Товаришам присвячую. Вона сьогодні дим пуска безбожно в небо синє… За вісовою — бурти… бурти… скирти… далина… Розлито спів широкий, золотий, осінній… Сьогодні осінь упилась червоного вина. За буртами підводи з сел, — стодзвонно руча хмара… Заставлено возами всеньку путь. Крізь вісову — на брутто, тару… Тпру!.. На брутто лізе тара… І сонце б’є копитами… з натуги дні сопуть. І день крізь день… Пролізли й хмари сірі, пускають тоскну млу тягучу на поля… А цукроварня день і ніч гутарить так весільно, — так радісно здрігається під велетнем земля. Здалеку видно з рижих перелогів, і чути, як завод з собою дні зове. Мов корабель підняв високу щоглу д’горі, з червоним стягом до майбутнього пливе. В заводі музика, але не з струн гитари… Понад балянсами колишеться плякат… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І навіть підліток в захваті стежить соковари, — та з батьком рядить вакум-апарат. В а м, підлітки, заморені й бадьорі, що в ритми праці рано вклали дні, — і на спецодягу бруднім нашили ясні зорі, — вам, трудженим, з минулого мій спів. І Гей, були дні, — та були ж дні, та більше не будуть. Снилось ніби людям у тяжкому сні, — не скоро забудуть. Плакали вітри та бори гули, а гудки мовчали… І ішли сини… і батьки ішли, десь шляху шукали. По шляхах стовпи… на стовпах слова: імена забуті. Скільки без стовпів, без жалю і слів лягло на розпутті? Йдемо в нову путь, топим дні в піснях, в серці сонце грає, — а гудки гудуть і сміються в днях у новому краї. Оцей завод і став кругом заводу, і по тім березі розметане село, і верби тихі ці, що ронять лист у воду, і телеґраф… — немовби так, але не так було. Стояло все лякливе і тривожне… Забули люди, як колись гудок гудів, — лише вночі по етажах порожніх навшпиньки вітер сторожко ходив, — та телеґраф зудив… зудив… А там десь, в Упаркомі наради за нарадами вели… В заводі пильно в нервній перевтомі два комсомольці склади берегли. А з степу шквиря синя та колюча (а з степу звістки дивні і страшні) — з розгону об димар розб’ється, шкваркне злюча заграє на шибках в розбитому вікні. Тоне тінь над городом, — скорбна ніч не спить. Телеґраф тривогами з безвісти шумить. Гей, за перевалами із тривожних сел чорний та скривавлений вилетів орел. Впав на тихі заводі, всюди сіє жах… . . . . . . . . . . . . . . . . . . Не один у жалобі, — не одна в сльозах. Не орел… — З бандитами чорний крук Махно… Вибито копитами радощі давно. Тоне тінь над городом… Скорбна ніч не спить… Телеґраф тривогами в розпачі шумить. Виїздили із Укому вдвох. Положили на тривогу сміх… Вітер втомлений валяє з ніг. Ніч спустила вії довгі в сніг. Не барімося, Сенька, нумо… Раз!.. Поклади папери геть під спід… Трохи ще лиш… Ну тепер гаразд… Обережно, — ну чого так зблід? Підтягнув тугу попругу вдруге. Карабінку в передок… Набої. "Ех, ма!" — лиш в хрестах хоругвить хуґа… По шосе за вітром скаче двоє. Попереду ліс чорніє, ліс чорніє ігуде… Нічка в косах змову криє, — ліс заґнузданий веде. Над багаттям силуети… коні сідлані хропуть… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . По буграх і по заметах вибирають люди путь. Ге-ех, коню, коню, кріпче бий! Чом, Іване, зажурився так? — Ану, лишень, карабін набий, — та не так же ти, ну от чудак! Положили на тривогу сміх. Скаче кінь, — мете під ноги сніг. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Цок — тінь… Цок — тінь… Товариш сторожкий кінь та японський карабін. Цок — тінь… Цок — тінь… Засікаються підкови, проважа в простори млин… Ніч в степу така здорова… Цок — тінь… Цок — тінь. ІІ Свічею згаслою встромивсь у груди ночі німий завод засмаглим димарем… Невидний гість по чердаках лопоче і хоче з велетня стягнути чорний шлем. Повз склади тінь… — повз склади варта ходить, — лупає млу очами вартовий. Відкіль і хто? — відкіль, чи з заходу, чи з сходу? А слідом пес кудлатий та старий. У грудях велетня могильна тиша муки, — машини сірим пилом узялись, і на опущені міцні залізні руки лягають спогади, — що діялось колись. На них зависла тиша, натягається, ось лопне наче, ось-ось, ось-ось, рухнуться, загудуть… Готові стати на перший клич до праці, стоять і ждуть, стоять… Коли ж до них прийдуть? …Веселий шум, веселий спів робочий; І сотні їх — ним зрощених дітей… Ні, то лиш хуґа по даху лопоче і вибиває злісно шкляночки з очей. В конторі кинутій при каганці нарада: із міста двоє (загнані з степів) і двоє заводських; їх тіні на стіні невгаданим парадом тривожно слухають і хиляться на них. У суперечці здушеній точився частягучий, — дзвонили в телефон і кидали слова, і обіцяли їм. З полегкістю (просушувать онучі) кидали в пічку дошки та дрова. Сказали з міста: "Завтра, ждіть" — Радіють, ждучи. На сільській далекій церкві ниють, давляться сичі, — а по буртах пси обдерті роздираються вночі. По заметах вітер ходить, ходить, свище та шумить, у заводі спів заводить, з флюґерами гомонить! А в заводі: "Хто там ходить?!! Хто там ходить? Одійди!" Мла з кутків, як чорний злодій, визирає без мети. Вартовий їсть млу очима… "Що судилось на роду?" Чорний вітер стука в браму і танцює на льоду. Десь полуплена хатина загубилася в снігах. Мабуть, любая дівчина тане в думах і сльозах. У вікні контори тьмяно блима світло, — там не сплять. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Обіцяли завтра рано з міста конницю прислать. Що то? — Ген навислі хмари підлизались язиком… Запалив хтось скирти й вшкварив по пустелі батогом. Десь на сполох хтось несміло то задзвонить, то урве… В ляк вітряк розставив крила… Став наливсь багрянцем вщерть. Вітер з льоду сніг змітає і над буртами гуде… "Хто то в ніч німу безкраю жах розґнузданий веде?" У заперту браму вдаривсь скоком навісним загін. Віддало гучним ударом від понурих чоринх стін. Вчотирьох в міцній засаді… (Хто там скче, скільки їх!) — Віддає луна браваду, множить ропачі на сміх. Налили село тачанки, кулеметові вогні. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Із-за стін безперестанку опір стелиться на сніг. Біжать слова дротами в інтервалах: "…Завод… Махно…" — І увірвали на півслові дріт. Дарма завод тривогу в трубку палить, — даремно там десь хтось нервує і кипить. А час біжить. Тримають хлопці натиск. (Та скільки справді їх за мурами сидить?) Видніє від пожеж і врешті мурне захист. І хто прийде на ґвалт?.. І дінешся куди? Нема снаги і мочі… Ні набоїв, ні людей… Обсмалили крила в ночі і не дінешся ніде. А кінець відстать не хоче і невблаганний іде. Хтось свердлить і стука в мозок: …Крах всьому… Руїна… Дим… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Хто прийде, поки не пізно? О, прийди, прийди! Несила більш. Забилися в контору. І залила кіннота з ревом двір. Росте відчай і зло. Та тут не виб’ють скоро, — останній — то до смерти вже опір. А на селі затихли з переляку, не голосять ні дзвони, ні сичі. Кінець іде із червоно-чорним знаком і синім реготом впивається, йдучи. "Сівким кільцем обходять, облягають…" — І лайка в бога сиплеться, як шріт. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А з складів товпищем чували розтягають, і комнезамівців вішають сільських біля воріт. ІІІ Із міста вилетів і покурів на північ в ночі стривожений на ґвалт "істреботряд", — туди, де розпоров хтось груди чорно-сині і де сніги в заграві майорять. "Дайош бензол, солому під контору!" — А з вікон постріли одчайні і міткі, — і знявся злий вогонь, та дим їдкий по двору. В диму лящать іржання й матюки. І кинувся один з тривогою до міста: — "Тримайтесь, хлопці, скоро ми прийдем…" . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . По витих шибках розсипалось намисто. Й здається ніч, як вічність — не стоїть й не йде. "Е-ей, подався!.. Рраз!!" — і впав за тином: чкурнув щосили… кров, але дарма. Коли б якось… там вірний кінь… Та швидше б, не настигнуть. Туди — немає, тьма. Прокричали півні вдруге, — крик уплівся в ґвалт доби. В ночі лопнули підпруги, як знялася на диби. В вікна кинулося двоє: "Ех, була чи не була…" (А четвертого набої Розчавили геть до тла). Впали в сніг, їх враз насіли, — одного живцем взяли, роздягли й кінчати діло на аркані повели. Другий в лід заціпив руки, — більн не бачив і не чув, прожував й останнім рухом таємницю проковтнув. Степами мчиться кінь, аж вітер в уха ріже, — їздець безсило хилиться наниз. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (Не зраддило чуття, кінь сизу млу прорізав і до Укому мертвим вершинка привіз). Тісним завулком, в одсвіті пожежі, під брязкіт зброї з двору в двір ідуть; шукають спільників й напівзамерзлу жертву в петлі ведуть. "Ну, признайся! Веди дворами… де твої товариші? А… Заціпив?!. Шомполами!! спину гаслами спишіть. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А значок під кожу вшить" У полупленій хатині загорілись каганці, — юнака втягли із КІМом в закривавленій руці. Били довго, били пильно, — аж примружились вогні. Вирізали "кім" на тілі, серп і молот — на спині. На чолі зробили зорю: Шкіру зняли до очей… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І втопили спиртом сором, тугу збештаних ночей. Кров зійшла холодним потом. Виє пес і скигле хтось. В каганцевій похолоті серце кригою взялось. А в заводі шум і галас, — п’янка… гуннів чи татар? Чорт весілля править зараз… Під коморами базар. А на завод, останню міць напружив "істреботряд".... "Ще трохи, ось-ось-ось" І сотні три очейрішучістю примружив: ошкиривсь кольт, блиснули шаблі вкось. "Гей, завод пускайте!!! Труби!.." "Гей, бензини і вогню!.." "В дим!.." — Та зціпив міцно зуби, як поглянувв далину. Сурма ревно так завила: "Гей, збирайсь і вирушай…" Ніч тривогою забилась, переповнилася вкрай. За селом хвости зникають. Хтось мерщій запону тче. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . "Як позаду не піймаєш, попереду не втечеш, — не втечеш…" В хаті мрець. Десь оплакують кінець — піють півні, ридають. Догорая каганець, каганець догорає. Не схотіло сонце сходить, встав самотній сірий день, — манівцями лячно бродить і жахається пісень. Розтягнулисятачанки аж до красного Кута… "Ех ти, жисть наша жестянка, — тараканка золота…" . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Позбивались копита. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Та-та-та-та-та-та — Так Так Та. Е-ех, яблучко та поза клунею. Е-е-ю… Фі-ій-ю… …ій-ю …ю… у-ік. По заметах переметом скаче, піниться юга… Вітер-шибеник з кстетом заливається в снігах. А завод вцілів, — байдуже мовчки дивиться в ставок, — димарем знай хмари струже, лиш не злічиться шибок. По снігу і цукру чорні, чорні плями і сліди… І торчить в згорілім горні пам’ять дикої орди, — і кива — сюди й туди. На чону раду збіглися собаки, — по ожеледиці ворони лопотять. І скаче на мітлі юга через байраки, і віє вітер синій без пуття. І замело сліди… …Прийшли часи новітні; ожив гудок, і ожило село. І що було колись, сьогодні не помітно, — Колись було. Як шпачина бистра зґрая, прошуміли дні, літа… — Нова порость поростає, і цвіте стара мета. Там, де зорі в небосхилі, єсть одна ясна зоря, — як перейдеш чорні ріллі — там — горить і не згоря. Уклонюся їй привітно, — вам, мої товариші… Вірю: ваша кров розквітне співом-лементом машин. День у день, на зміну з зміни зміна зміну кличе жить… Спів невпинний, спів машинний перелогами шумить. Будуть дні: співець незнаний, у незнаний день і час оспіває дні жадані — не для вас, але й про вас.

AVE MARIA
рям і протестантам,
Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним,

Вандея
Лю Мартиновській То не сонце затріпало крилами І упало в пісок золотий… Гей, і правду сказати несила мі, А збрехати… А ти… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І На зорі прокричали когути… На зорі проскакали ми. На підмо… на підмо… на підмогу йти! Коню мій, коню! Стреми!.. На зорі десь кричали, никали І сміяли… О, гей, мовчіть! Там десь сонце, проколоте піками, Умирає на синім мечі. Ой, не сонце ж то! — серце птицею! І не крик то — чаїне "киги"… Коню мій, — капотить крівавицею, Капотить на холодні сніги… То вона — під’яремна, розп’ята — То любов, Моя перша любов… Гей, мовчіть там, кого не прип’ято! Друзі, агов!! Попереду відтяті артерії, А позаду: липка імла. Мої друзі, і дикі прерії, Й синій піт з неживого чола… Є безумні і є заплакані, Але то не за свій живіт, — Нам рвучко страшною атакою Перекинути б навзнак світ. Перекинути світ облудливий, Розірвати оброть віків… Ми законні створіння, люди ми! Хоч не люди у нас батьки. Ми безумні на грізній виставі; Без запросин прийшли на ню… Проти  в с і х — тільки серце розхристане, Проти криці — всього лиш юнь. Є прохмурі і є заплакані… Але то не за свій живіт. — І в атаку!.. В атаку!.. Атакою Перекинути навзнак світ. Поламати мечі п’ятирицею (Не для слави, не ради звитяг) І поставить над цею  в ’я з н и ц е ю Малиновий, кривавий стяг. В свою кров його фарбить будемо. З своїх серць сплетемо вінки… У атаку!! В атаку!! Люди ми. Хоч не люди у нас батьки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Присягали на тінь Ревашельову, — Так. Несіть, донесуть до кінця Під старою брудною шинелею На любов і на смерть серця. Поклянлись на мозоль порепаний, Поклялись — так рушайте в путь. Щоб юність на колір креповий Без вагання за нюх обернуть. Щоб планета — єдина матінка І єдиний закон — любов!.. Осб оце в нас мета одна тільки, Ось для цього юнацька кров. Через душі, крізь темінь Крезову Нумо, раз! Непокірний мій… То струмить її кров по лезові, То сльозина в куточку вій… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . На зорі прокричаи когути. На зорі проскакали ми. На підмо… На підмо… На підмогу йти! Коню, стреми!.. ІІ У шпиталі, обмотана марлею, На тобі — не твоя голова… Десь далеко-далеко армія І так близько — розбита брова. І здавались чужими тепер ми, — Ні привіту, ні сліз, ні думок Там, де очі ясніли озерами, Там, де брови були, як шнурок. Вчора ще, до лафету прикована, Доливаючи кров’ю шолом, За останній, за бій ризикований Тріпотіла безбровим чолом. Тріпотіла… Просила і кликала… Обіцяла  л ю б о в  і  п р и в і т: "Будьте  с м і л и м и! Будьте  в е л и к и м и! У п е р е д!! А  н а з а д — і повік!.." . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Пелюстками опали зів’ялені Довгі вії до серця не в лад. Десь горять бриґантини запалені… Нам повік не дістатись назад. Не дістатись… Хороша! Омріяна! — П е р е м о г а!! Ти чуєш це, Лю?! Я люблю тебе, димом овіяну, І шість ран на тобі люблю. Караваном грімливим, осяяним Вирушати нам в край новий… А над ким та й над ким же то зграями Воронння припада й шумить? То була не любов — прелюдія. Ось тепер ми дійшли до мети!.. Гей, ніколи Твоїм я не буду, Як не будеш моєю і Ти. І чужі, і далекі тепера ми… Ні привіту, ні сліз, ні думок. Там, де очі ясніли озерами, Там, де брови були, як шнурок. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Поєдналось з старим сьогодняшнє: (Ну, а що я собі зроблю?) Я люблю тебе юну, соняшу І шість ран на тобі люблю. Пам’ятаю: просила, кликала, — Обіцяла любов і привіт… Ось того я жадання не викинув Перекинути навзнак світ. ІІІ Дикий вихор… Корогви і шоломи… Чорний стяг… А за ним голубий… Та червоний не зрадим ніколи ми… Навіть в цей семикутний бій. Коливається світ у аґонії… Поспішає умерти живий… Хтось у рани свої ж незагоєні Ятаган наставляє свій… Хто сказав: переможено? Хто-бо то?! Хто початок прийняв за кінець?! Не одну перемогу чоботом Роздушило оте… крив’яне. Хто тут свій і хто ворог і де іти, — Чи по зорях, а чи по шликах?.. Ех, Вандея, Вандея, Вандея ти У рудих, у брудних сіряках! Закрутилась баґнетом годована (Бачу, й досі вони стремлять)… Твої діти без ліку мордовані І зґвалтована тричі земля. Закрутилась в пожежі без пам’яти, Розгубилась і що… і куди… А чи справді на молоха з нами йти, А чи нас на рожно посадить. Та й недаром віками крутила нас. Закрутили в останню мить: Гей, насунула міць неосилена, У рейтузах на нас стремить. То не гунни, не скити, не половці, — То новий "золотий Тамерлан"… На твоїх на полях, на околицях Напосіли ворони орла… Твої діти живими обскубані, А батьки позбулися очей… Ех, Вандея, Вандея ти рубана Під чужим і гербом, і мечем. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Дикий вихор. Корогви і шоломи… Чорний стяг, а за ним голубий… Та червоний не зрадим ніколи ми, Навіть в цей семикутний бій. IV І пройшли, пронесли не подолані І встромили на чорнім шпилі. Не один на коліна оволений, Не один припадав до землі! "Ми підем… Ми підем… Тільки де іти? І кого за любов розстрілять?!" Е-ех… "Вандея" ти — Сама сміла і буйна земля. V Скільки нас у цьому семикутньому Полоскалось в крові і в сльозах… Одиниці дійшли до майбутнього — Тисячі не вернулись назад. Бо була в них мета одна тілько І єдиний кінечний шлях: Щоб планета всім — рідна матінка, Щоб любов — на твоїх полях… Ось за це, за любов порепану Свою юнь — злотопіняву юнь — Без вагання на колір креповий, На кістки обернули за ню. Не було, не було незабутнього… Хто насподі — не буде над… Одиниці дійшли до майбутнього, Тисячі не вернулись назад… Хай  і д е!.. Вона знає, де іти. Хай не ронить сльозу з очей… Ех, Вандея… Вандея… Вандея ти Під чужим і гербом, і мечем.

Вступ
В Берліні сталася біда — Стряслась беліберда… Шпигун, фашист і емведист, І сталінський поет, З’єднавши свій докупи хист, Створили "Комітет" — Щоби на "родіну" ішов Мерщій Антон Біда, Бо плаче там за ним Хрущов… Така беліберда! І розіслали "Бюлетень"; Я прочитав — біда! Не бюлетень — "тєнь на плєтєнь" Така беліберда! І найчудніше номер вдавсь У тій шпаргалці, брат, Як там за мене роздививсь Якийсь лауреат, — Як в "рай" совєтський черги жде Діпіст Антон Біда, Як мріє він про еМВеДе… Така беліберда! Я рачки ліз, — сміявсь до сліз, Читавши цей трактат, Як заробляв черговий приз Нещасний лауреат. Але нехай. Таких не хай — Що зробиш як біда. Такий повзе, куди не пхай: "Бурда? Беліберда? — Яка різниця! Тільки б приз, А решта — тринь-трава!.." Я рачки ліз — сміявсь до сліз, Читавши ті дива. Але нехай. Таких не хай. Мовчу і не дишу. Про себе сам я на цей "хай" Всю правду напишу. Лиш не тепер. Я бій зведу В наступному числі. А зараз — про белі берду Оцю ось взагалі. В східний Берлін прийшов наказ, Прийшов такий пакет: Щоб в "рай" вернуть Антона враз, Створити Комітет! І загуділи провода З Берліну до Кремля — Співає з радости вода, Співає вся земля, — Все про любов, все про любов До бідного Біди, — Тебе кохає сам Хрущов! Скоріш, Антоне, йди! Скоріш, скоріш, Антоне! Скрізь Тепер ти як девіз! Без тебе нам й соціалізм Не є соціалізм! Гей, загуділи провода, Гуде земля й вода — Хвилює всіх Антон Біда… Така беліберда! Й сидить Біда от при столі Та й слухає етер, Та й думає, що, взагалі, Кому ж біда тепер? Що ж, поговоримо про це В наступному числі, А зараз — глянемо в лице Цим "Браттям" взагалі, Придивимося, хто ж вони, Що кличуть нас "туди", Хто ці геройські брехуни, Майстри беліберди? Спочатку шеф: Авторитет! Не скажеш, що Біда. Створив "приватний" комітет… А це — беліберда! Пагони, орден, все як є, Неначе й справді шеф, Лиш не сказав, а хто ж дає Червінці на цей блеф, І хто ж їм дав за це чини, Медалі й ордени, Й за скільки срібних продали У "рай" Біду вони. Урра, урра! Такий скандал: На чий же капітал?! На чий наказ?.. ну, словом, шеф Збрехнув, як генерал. Назовні — зовсім не чекіст, Великий гуманіст. Лише з нутра — дрібний службист, Маленький емведист. В чаду любови до Біди Зчинив він ґвалт такий… Якої ж ще беліберди Ти хочеш, друже мій! За ним іде другий капрал, Чи топак генерал, Чи топак справжній потентат — Герой-лауреат. То він про мене писонув — Гармошку в руки дав, І по губах "сальцем" мазнув… Його я вже згадав. Зробив він, бач, геройський жест: Свій сталінський пиріг Уклав у цей "приватній" трест, Уклав і все, що міг, — Щоб поуз браму еМВеДе Вернути в "рай" Біду… Чи бачив, друже, ще ти де Таку беліберду?! А третій стовп при двох оцих — Крутій — відомий хлист, — Холуй контррозвідок усіх, Шпигун і кар’єрист. Ой, хоче щастя для Біди Шпигун і ренегат!.. Такої ще беліберди І світ не бачив, брат. Але найкращий в тресті там, В "приватнім" тім ларку, Фашистський прихвостень і хам, Що на своїм віку Не з одного крови напивсь, Не одного продав, — Він Василаким об’явивсь І в тресті Тузом став… Такий букет: — шпигун, "поет", Фашист і емведист, — В цілому — вийшов "Комітет". Держись, Антон діпіст! Але Антон на те й БІДА, Що "там" біди хлиснув (Хоч був він там Герой Труда), Бо холуєм не був, — На те він і бувалий кмет, На те він і Біда, Щоб розуміть, що "К о м і т е т" В а ш — ц е б е л і б е р д а. Оце було б на перший раз. Пока! Надалі прочу, Що розповім тут сам для вас, Хто Я й чого я хочу. Ніж слухати куди веде Фашист із емведистом, Я розкажу без еМВеДе, Як став Біда діпістом. Коли й на "родіну" прийду, Коли й вернусь до хати… Цього не знають, лиш тремтять Хами і лауреати. Про все скажу. Ну, а поки — Товаришам — мій стиск руки! А ворогам — "готов всігда!" А н т о н Б і д а, Г е р о й Т р у д а.

Гуляй-Поле
Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах, Потоптане, смертю розоране, В бомбових кратерах і черепах, В гільзах, В ожугах, В м’язах, В трісках… І навіть не крячуть ворони — Жахаються круки, минають здаля, — Шкіриться жаско, смердить земля. Смердить і душить фосфором і тротилом, Паленим м’ясом і динамітом… І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?! Де були очі?! Де ж тут могили?! Де м а т е р і, а де д і т и!? В смерчах землі, в гекатомбах руїн, В чорних роздзяплених кратерах Від дітей, від дрібних, тільки пил один… І не плаче мати, і не тужить дзвін, І ніхто вже їх не збиратиме. Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама. Брат брата не знайде, і сестер нема. І дітям уже матерів не знайти. І навіть не знати, де ж ставить хрести? — Піроксиліновий сморід і пил. Мільйони мерців обійшлись без могил. Розметані кості згниють без хреста… Гей, ти ж, Земля моя золота! Перед ким, перед чим завинила єси? І яких не кормила ще круків!? Та і хто не знущався з твоєї краси?! І яких бракувало ще Юдиних сил, Щоб і кості дідівські піднесли з могил Й перемішали З костями онуків?! Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле, Спалене хтивістю й зрадою Юдиною, І лежать його діти — лежать соколи… І ніхто не скаже ніколи-ніколи, Що й вони, що й вони ж були люди. Гей, і були люди — горді орли! Тільки ж прості й не лукаві були. О ви, що цей келих страшний піднесли, Чи самі ж ви його пили?! Не тужить дівчина, не плаче сестра, І рук не ламає матуся стара, — Одплакали доста — не чути ніде. Ні вітер не віє, ні крук не паде. І пташка тужлива тікає також… Гей, ти, Земле моя! За що ж!? За те, що Ти дика була і плідна, Ясна, як червона калина, За те, що Ти сонцю близька і рідна І мила, як тая дівчина! За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла! Що Волі вітчизною завжди була. Грімлива, співливая Земле моя! — Хто ж розсудить!? Який судія!? Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде. А стрілка помалу іде та й іде… Хай іде. Хай стікає жалоби мить. Хай жахтить ця земля й мовчить. Нехай неминучість присуд веде. Хай стрілка до риски йде, — Аж поки не стане на грані отій, Що стоїть Страшний Суд на ній, Аж поки не крикне хтось в мряці страшній Жаске й невблаганне — "СТІЙ!!!" Схитнулись тумани, як фата-моргана. Хтось уже кличе. Десь уже манить… Вже вітер жалобу відбув, і встає, І хмару несе, як знамено своє. Вже вітер шумитиь і полин гуде… …Хтось там понурний, мов тінь, іде, — Ступає задумливий і мовчазний В кереї своїй бойовій. І кінь десь, засідланий, кований вже, Пряде одним вухом і тоскно ірже, І оком кривавим у ніч позира… То не тінь — то страшна мара. Встає від розритих могил і руїн, Іде Гуляй-Поле — проходить один. Іде мовчазний і блідий, мов туман, — Г р і з н и й, с т р а ш н и й о т а м а н. Іде отаман по руїнах, мов тінь. Ступа на уламках усіх поколінь. Над кратером чорним понуро стає. Рукою затримує серце своє. Торкає ногою три черепи він — І чорний, і жовтий, і білий один: …Прапрадід був, Прадід… І син… Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! — Як буряне море, кипіло й гуло. Були в нього діти, гей, були соколи! І не було сили такої ніколи, Щоб скорило, щоб їх знесло. Три черепи повні сирої землі… Секунди біжать у їдучій імлі — Стрілка іде до своєї мети… Та ніщо не виповнює пустоти. Марево блідне, хистке, як омана, — Фата-моргана, фата-моргана. Вітер шумить. І полин гуде. І кінь ірже… Та ніхто не йде! Не чує ніхто і не бачить його, Мов немає р о д у т о г о! Мов немає вже гордих, лиш ниці й покірні — Нікчемні пророки, і брехуни, Дрібненькі політики й говоруни, І паралітики… — лише вони — Продані, зраджені і невірні. Меч не тримається в їхній руці, І переляк на лиці. О, де Ти, Мужній, Простий і Великий — Благословенний на меч і бої!?!. Вибухають воплем, вибухають криком, __ Ждуть Тебе сироти твої, й каліки, Й невідомщені малята твої! Удар громами. Смерчем прийди. І поведи! І поведи… О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!? Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний! Меч Правосуддя! Кара Господня! — Де ж Ти — М е с н и к у всенародний!?! Безжалісний, і невблаганний, І безрозсудний, і предковічний. Із всіх жорстоких єдино правий! Страшний, Апокаліптичний! Неповинная кров — клятьба Твоя. Ти — єдиний з усіх Судія. Тінь Твоя ходить. Вітер гуде… Іде по кістках він. Іде… Іде!!! (Стрілка доходить своєї межі). — Ходою тяжкою іде, мов чужий, Вдивляється мовчки до серця свого, Дивиться вглиб — і не бачить його, В муках, в вогні обернулось в такий К а м і н ь Обсмалений і тяжкий. Він виходить на дике бескиддя руїн. Мов чорний орел, позирає один. Вітер керею йому роздима… — Нема!.. Ще орлят нема… Ще лежать між розритих дідівських могил. Ще ковтають глину, сльози і пил. Ще їх не окрилив відчай і гнів Для страшносудних боїв. Келих не повен. Ще крапля паде. Ще стрілка до риски своєї іде… Він пестить ефес і жде: …Вам мало на світі сиріт і калік?!? Гряде ж М І Й! Р І К!! І свисне Він так, що туман впаде. Застогне земля і загуде. Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще. І — лявіна потече, — Невблаганна. Безодвічна. Страшна. Апокаліптична. І приб’ють вони серце, мов стяг, на стовпі… І встануть каліки… І встануть сліпі… І кинуться юні… Мужні… Старі… І сестри зґвалтовані, і матері… І дитя подаватиме кріс і набій В цей святий, страшносудний бій… Прокотиться смерч. Й не поможе ні "Боже мій!", І не врятує "Пробі" повалених ниць… Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою! Загатяться кратери кістками ворожими, Черепами грабіжників і дітовбивць. Над головами ґвалтівників і паскуд Довготерпеливі довершать С у д. І розвіють пил. І розвіють прах І ляжуть самі на чужих кістках І вітер над ними, як щит, приб’є Як Меч Правосуддя — ім’я Т в о є. Лежатимуть так, щоб колись розвісти. Лежатимуть всі. І над всіми — Ти І серце Твоє. І не візьме їх тлінь — Офіруваних В ім’я поколінь. Пливтимуть світи мимо серця Твого Цвістиме чебрець. І не буде того, Хто б Тебе осудив за діла Твої, — Такого Нема судії! А якщо десь є — убий і його! Щоб знав міру горя Твого. Пливтимуть світи мимо серця Твого. Густиме над маками соняшний гонг. І густиме в віках Твоє ім’я — Єдиний, найбільший з усіх Судія! Благословенний. Могутній, як ниви і синь. Вічний В с е р ц я х п о к о л і н ь!

Дівчині
В час вечірній, час печальний Я Тебе чекаю в храм мій — У кімнаті сонця сальви І махорки тиміям… Ти прийди, моя далека, Через хащі вечорові, — Обернись хоч в тінь лелеки І розправ крилаті брови, Підніми очей зіниці, Підведи до сонця профіль… Ну, чого кричать так птиці, На хрести чіпляють строфи!? Над Собором, як на релі, Звуть вони Тебе юрбою, — Архітектора Растреллі Посилають за Тобою. Посилають… Голуб сизий — Голуб сизий тихо тужить… У кімнаті сонця ризи, І Любов Надію кружить. Сонця ризи… — Сонце, сальви! Сонце, танок!! — Ти прийшла! Розмальована, як мальва, — Квіти, золото і шлак… На плече коса, — ой, леле! — Смуток сходить над бровою… І Растреллі, і Растреллі Йде, мов джура, за Тобою. Ти усіх отак манила, Неприречена нікому, — У стрічках од скоростріла І в диму пороховому. Нецілована, незнана, Недоклична — й все кохана, Полум’яна й все похмура… Вірний кінь слідом, як джура. Мить прийшла, і мить відплила Провела лиш тінь знайому: …У стрічках од скоростріла… …І в диму пороховому… Пропливла на сизім тлі Й знову канула в імлі. ………………….. Вибухає ніч громами, І земля дрижить у дзвоні. За любов ми йшли фронтами, Серце кинувши під коні. Гомін… Буря… Коні… Тіні… Передзвони. Перегули… В далині розбитій, синій, Там ми молодість забули. Розімчали коні серце, Рознесли його степами, Аж під хмари в буйнім герці Стала молодість стовпами. Коні… Тіні… Передзвони. Перегуки. Канонада… Хтось підкови срібні ронить. Погасає… Тоне… Пада… Догорає, догорає Синій вечір десь за краєм. Обернулась, не сказала І не сказана пропала. І немає… Поховав в далекій рудні. Придавили зір повіки. Діти буднів, діти буднів Розвіталися навіки. За любов у громі криці Загубивсь твій ніжний профіль… Ну, чого кричать так птиці, На хрести чіпляють строфи!? Путь далека. Путь нелегка. Непроглядна. Недоклична. Загубилась тінь лелеки… Беатріче…Беатріче!.. В час вечірній, час печальний Я Тебе чекаю в храм мій. — У кімнаті сонця сальви І махорки тиміям…

Золотий бумеранґ
В орбіті сонця Альма Матер Маршрутом зоряних фрегатів В етері з гуготом летить Крізь цілий ряд тисячоліть… Ані на мить, Ані на цаль Не схибивши, невтомно ходить — Космічний еліпсис виводить І разом з сонцем гне в безодні Непередбачену спіраль. З яких же воль? Якого бога? І з примхи дьявола якого? Куди й по що — без мап, без дат Параболить, летить фрегат, Параболить серед нічого? Куди? Звідкіль цей корабель — Мара безоднь, мара пустель?!. Від нефіксованої дати, Через мільйони літ і ер, Аж дотепер і відтепер Жене в етері Альма Матер, — Стримить! Жене із сонцем вдвох Космічним, божевільним гоном, За беззаконням чи законом, Шляхом космічних катастроф; В ніщо, у безвість, у ніде — Параболить, поки впаде. Параболить поза законом. Але де падати й куди? Нема понять "сюди" й "туди", Нема сторін, ні дна, ні д’горі, — Порожнява фантасмагорій, Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній, в ній крах — лиш зустріч двох, — Фінал космічних катастроф. І гонить, гонить в безвість чвалом, У невідоме, на поталу, В ніщо, у ніч закований, Параболить рокований. Параболить к цьому фіналу Життям вантажен корабель — Мара безоднь, Мара пустель. Від нефіксованої дати Так вічність падає, летить, Через пустелі миготить В орбіті сонця Альма Матер. Вже й сонце, падати й світить Стомившись, стало погасати — В орбіті сонця Альма Матер… ІІ Холодні ґлетчери і шпилі, Материків хребти в тумані, Ясні свічада океанів, Плаци великі і малі — Пливуть по круглій оболонці І повертаються під сонцем… І повертаються в імлі Рухливі контури землі. ІІІ Так перед учнем на столі — Десь на Землі — її подоба, Продукт людського мозку, глобус — Портретик капосний Землі — Перед ясним дитячим оком Стає то тим, то іншим боком Пливе… Ах лихо! Чи ж пливе? Чи так? Зовсім не так, сливе. Невдалий твір митця-невдахи Напів з паперу, напів з бляхи, Підмазаний, щоб не рипів, Рипить в коростяві струпів, — В тенетах різних ахіней, В пітканні мотузів і шлей. Географічних смуг і ліній, — Як дохла вобла в ятерині З прогоничем у животі, Рахуби завдає отій Малій допитливій дитині. Лиш марно хмарить тихий зір Грайливих радісних озір — Очей дитячих синіх-синіх, Єдиних тут живих озір. По копії нулі, нулі… Ах, любий мрійнику з Землі! Покинь цю бульбу на столі! Облиш цю копію Землі. IV Через етер, через віки, Без втулки, осі і чоки, Без компаса і без стерна… — Оце-о Мати! Це вона! Жене безоднями в імлі, Мерехкотить на чорнім тлі. Яснять свічада океанів, Мигають пасма гір в тумані, Материки й архіпелаги, І острови, і острівці З нічних холодних манівців Біжать по соняшну наснагу. Спішать. Пливуть, пройшовши тінь, Під зливу соняшних промінь. І гріє сонце їх і ллє Снагу через мільйони льє, — Свій живодайний вогнецвіт Без обміру і без контролю Потопою злива в юдолю — В живий, ним витворений світ, — Нехай буя! Нехай живе! Нехай лишень за ним пливе. І радо назирці здаля Не відстає, спішить Земля. Попід зеніт притьмом проходить, Під зливу кожну цаль виводить, Живе! — і плодить, плодить, плодить, — Мільйонам форм життя нове Дає Й безоднями пливе. Колиска. Фарма. Корабель!!. Мара безоднь. Мара пустель. V Благословенний світ — Едем! Скарбів незлічених юдоля, Доробок безлічі віків, На золотих шнурах ґондоля — Земля п’ятьох материків. Буяє, миготить, тріпоче, Через безмежну прірву ночі Жене, мов радости юла, — Стримить через усенькі сфери В серпанку ніжнім атмосфери… Дитина Сонця і Тепла. Колиска людськости — Земля. VI Земля без Заходу і Сходу, На два льодових бігуни. На двох суцільних брилах льоду Лише й немає там народу, Бо не бува, либонь, весни. Там не сягає сонця промінь. Там не буває злив і грому. Там прирекли вже так — "не жить". Бігун не йде, бігун стоїть. Між бігунами ж, між льодами, Між бігунами буйний цвіт. Між бігунами барви-плями… Між бігунами рух і гамір… Між ними казка, казка — світ! Світ в веселках, у гомоні, Світ в радіснім поломені. Там кожна чверть і кожна цаль Під зливу соняшну виходить, — Живе І плодить, плодить, плодить… І тче в них соняшний рискаль В мільйонах форм, як дивні міти, Життя окремішніх світів, Щоб кожен жив, Щоб кожен цвів, Родився сам і вмів родити. Благословенний світ — Едем! VII Так в буйнім патосі цвітіння, Покірна воля рискаля, Пливе й гойдається над синню Колиска людськости — Земля. Колиска безлічі народів, Доробок безлічі віків, Земля без Заходу і Сходу — Земля п’ятьох материків. Буяє. Миготить. Тріпоче. До млосних любощів охоча. У діадемі променів, У веселках, у гомоні, Серед пітьми, серед пустелі — Яка ж бо ти й прекрасна, леле! Яка ж ти й гарна оддаля, О, Альма-матінка Земля! VIII Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — Без пашпорту в просторах ходить, Без атестації гуля. А на Землі… Гей на Землі… Там на Землі туман і мла. Там на Землі діла малі — Діла людські — свої діла. Торги… Бойовиська… Походи… Аж кров’ю давиться Земля! Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — У приписи сповивана, Ґранатами поливана, Засмикана, закивана Земля. І кожен день, і уночі І кожна тля — анічичирк. Земля без Заходу і Сходу Та й і без виходу Земля! Там без квитка, либонь, не ходять, Там без ключа й замка не сплять. І кожен день, і уночі І кожна тля — анічичирк. Без пашпорту не родиться, Без дозволу — не мре, Без кодексу — не сходиться, Без "права" — не бере. Не їсть без молитовника, Не любить без чиновника, Без палки й арештовника Ні мовить, ні оре. Не снить без конституції, Не д’хне без контрибуції, Без чиншу й екзекуції Ні дума, ні пере… Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — Без пашпорту в просторах ходить, Без візи шейха й короля. А на землі… Гей на Землі… Там на Землі туман і мла. Там на Землі діла малі, Діла людські — свої діла: На "Сходи" й &"Заходи" розбили, Переділили бігуни І кожну чвертку розчертили, Мов "пітагорові штани" Та все стовпи… стовпи… і лати… І таблички, і патрулі… Що стовп — то й штат, а в кожнім штаті Наглядачі і "королі", Чи раднаркоми там, магоги, Божки, божечки й демагоги, Шамани й йоги… Що кому! Несуть Талмуд. Пасуть юрму. Ведуть її. Вставляють стекла. Несуть ключі від "Раю" й "Пекла", Та у всіх нові! Та у всіх свої!.. Я пізнаю Тебе по їх! Я пізнаю тебе по шатах — По глицях, по стовпах, по латах, По тюрмах, По тюремних ґратах! Я пізнаю тебе по штатах, О, Мати-Земле, Альма Матер! О, Земле Мати, Альма Матер! ІХ Щезає ніч. Щезає день В безодню, в вічність, у ніде… Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. Х Ось край богів, жертовня Чарки — Вітчизна Данте і Петрарки У сяйво з темряви гряде І Елінку стару веде За руку — впитися іще Хмільної радости, ачей Не доведеться раптом вдруге… Країна пензля в плямах, в смугах… Країна мрійників-майстрів… Країна деспотів-царів… Попід зеніт притьмом проходить І у зеніт люфу наводить, І у зеніт стромля хрести, Стромля зіньки, стромля персти… Неначе просить до "Раю" — Ридає, ницьма лежучи, І хтось у ній ключі тримає — До "Раю" начебто ключі. Підносить очі і персти, Підносить чаші і хрести, Підносить руки д’гoрі, д’гoрі!.. У власних вир фантасмагорій. А д’гoрі — тільки пустота, А в ній, як латка золота, Пливе Вона — минає зорі. О, край Петрарки й край Тезея! Край мрій, колізій, Колізея!.. Ще Юлій Цезар і Нерон Навчали в нім божків любити, Навчали різатись і битись Та шанувати блиск корон. Відтоді всохла навіть Лета. Відтоді вимерли поети. Вона ж усе шука мети, — Стромля в зеніт зіньки й персти, Шукає "Раю" в атмосфері — В якійсь там сфері у етері, — Ридає, ницьма лежучи, Й тримає ковані ключі. Сама собі снує тенета, Сама собі жалобу тче, Замісто Тибра, прагне Лети, Замісто сонця… От іще! Ах, Земле — Земле! Все вотще! Там пустота в тій дивній сфері Химерних мрій Аліґієрі!.. І блідне Дантова свята, Зникає смужка золота. ХІ Серед пустель, на чорнім тлі, По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. ХІІ ………………………………………………… Безводні Азії пустелі… Холодні Арктики сніги… Земель гавайських упруги На бо’зна котрій паралелі… І чорна млость лісів тропічних, І субтропічних прерій синь По циферблату, гейби тінь, Проходять у мандрівці вічній, — Спішать в нікуди, у ніде. Деталь іде — Деталь везе. ХІІІ Месопотамія… Едем На тихих водах Іордану… Строкатий клин земель Корану… Обличчя Індії руде… І чорний жмут кряжів Паміру… Рівнин слов’янських сиза шкіра… Країна пагод… Мла Сибіру… І в туманах архіпелаг — Межи морями плями, плями Під смолоскипом Фудзіями… Строкатий Пан-Європи стяг… І знову ось архіпелаг — Вітчизни Байрона й Шекспіра. А над усім, як в казці, прoбі! Ходою велетня іде Вітчизни саґ великий чобіт. XIV Іде у Ніч… А інші — в День. Америк двох крилата птиця В емалі лине голубій. За нею слідом чорнолиця Країна муринів — вдовиця — Лицем під соняшний прибій, — Пливе, щоб зникнути за грані В безмежнім тихім океані… А ген-ге-ен з-за лінії, Загублене у синяві, Од всіх одірване, одно Спішить Австралії плесно. Спішить-спішить — не дожене Дитя мале, дитя дурне… Так в зливі сонця, у етері Пливе при власній атмосфері, Пливе на протязі віків Земля п’ятьох материків. XV Від тропіків й до моря льоду, Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен Багато перейшло народів, Ще більше перейшло племен, Відколи став цей дивний світ — За час кількох мільйоноліть. І вже не так у тій Ґондолі. У тій колисці — на Землі. Малі пташата вже не голі, Не голі вже та й не малі; Перемальована руками Не та вже й смужка золота, Геть переснована дротами Сама й колиска вже не та. Не так уже у тій Ґондолі, У тій колисці — на Землі І не дієзи вже — бемолі Стоять в піснях й пісні не ті… Але ж по-давньому Ґондоля Береться сонцем і цвіте — Але ж по-давньому Ґондолю Гойдає сонце золоте. XVI У смугах рік, у смугах гір, Строката, закосичена, Помежи гір, межи озір Розписана, розмічена, Покраяна на тьму знамен, Поділена межи племен. Що шмат, то й клин до клину клином. І кожен клин — то є країна. І так всі п’ять материків. Посіли їх аж геть до цалі… Перевантажені, важкі Гойдаються материки На ніжно-голубій емалі. XVII А по емалі — нікелі, Такі малі, такі малі! — А по емалі — нікелі Мікроскопічні кораблі: Пливуть години і тижні, Пливуть навколо бігунів… З країни Данте і Петрарки — Десь до країни Далай-Лами, А чи з вітчизни Пива й Марки — До смолоскипу Фудзіями. Чи то із дикого Сибіру — В химерний край Шехерезади, Чи десь довозять чорношкірих В країну Розуму і Ладу… Пливуть малі… такі малі! — По голубому нікелі… Нехай пливуть — їм тра пливти. Багато їх — країв отих. Багато їх та й всі вони, Мов край той Данте і Петрарки… Придатен опис без ремарки На всі чотири сторони. XVIII Щезає ніч. Щезає день, — В безодню. В вічність. У ніде. Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. ХІХ І вибігають по одній, І ось збираються роями Країни — плями… плями… плями… — Мов проти сонця дітвора, В міжгір’ях, в нетрищах, в ярах, — Таборища людських племен… А серед них он — край пісень І зветься край той Україна! ХХ Серед слов’янської рівнини, Межи Сибіром і хребтом Карпатських гір — крутим хребтом — Пливе під сонцем Україна: Лице в зеніт. Коса в цвітінь. Рожеві руки в моря синь. Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Плацдарм сливе одвічних воєн, Бойовиськ край, від Трої втроє Чи не славніших рубежів. Земля Олегових героїв. Земля Буй-Тура смілих воїв. Край волелюбців, край мужів Пренепокірних. На межі Між двох світів, як Ельдорадо, В Гелладу з Арктики проспект, Всіх завойовників завада, Всіх завойовників об’єкт. Не ‘дин там кораблі спалив. Не ‘дин там пальці посмалив, Земля титанів-"нетитанів", Земля веселих кобзарів. Не бракувало там Боянів, А й не було своїх царів. Не бракувало й на діла І хоч хай доля обійшла, І хоч нема ім’я у світі Та буйно родяться в ній діти, Хоч доля й мачуха була… Земля титанів-"нетитанів", Земля могутніх кобзарів… Й пливе із давньої пори — З давно забутої пори — Десь у майбутнє з сонця п’яна, Пливе!.. Либонь, щоб все з початку. Над пережитим, мов печатки, Стоять хрести, лиснять могили… Там вже ні гіку, ні луни, Де печенізькі табуни Та скитські тичбища ходили. Вже не бряжчать мечі, як здавна. В лискучім соняшнім пилу В Путивлі-граді на валу Давно не плаче Ярославна, — Лице в зеніт, коса в цвітінь, Рожеві руки в моря синь, — Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Тож Край-Титан! То по росі У перламутрі-поросі Плацдарм бойовиськ. Край-дитина. І зветься край той Україна. А в ній… ХХІ …Десь в місті чи в селі Маленький хлопчик при столі Тримає копію Землі. По паралелях пальцем водить — Перетина меридіан, Минає гір хребти і води — До Уругвая пішки ходить Через Індійський океан. З ночей казок Шехерезади Навпрост по сизих пасмах гір Йде до співочої Гренади Через Єгипет і Памір. З душних ночей Шехерезади До Ніневії… До Геллади… І мерехтять ясні свічада Дитячих радісних озір. Маленький світ — малий хлопчисько, Син Сонця — велетня світів! Він задоволений з колиски — З Землі п’ятьох материків, — По паралелях пальцем водить… Нехай! Нехай! Нехай же ходить. Родившись жити і цвісти, — Йому цвісти! Йому іти! Йому йти радісним походом! І повертається пухир, Рипить, повзе нерівно, скоком, — І посміхається над ним Світила син блакитноокий. По копії нулі… нулі… Ах, любий мрійнику з Землі! Крути її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула! Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві сонця золотого, Щоб без диявола лихого, Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути… ХХІІ Мов після вибуху гарматень, Без втулки, осі і чоки Параболить через віки, Параболить фрегат з фрегатів. Жене безоднями в імлі… Мерехкотить на чорнім тлі… Яснять свічада океанів, Лисніють пасма гір в тумані Через етер, крізь всенькі сфери… І мерехтять ясні озера В малого хлопчика з Землі. Крути ж її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула! Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві, сонця золотого, Щоб без диявола лихого, Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути… ХХІІІ Пливуть світи. Холонуть зорі. В порожняві фантасмагорій Ані початків, ані дна, — Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній Вона минає зорі. Біжить мандрівниця пустель, Береться сонцем і цвіте. Ані помилиться ніде. Ані зупиниться ніде. * * * Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, — На допит йти, на цундру треба Таки ж на тім на Кораблі — Таки в в’язниці на Землі. Читачу любий! Пощо сміх? Не смійся, серце, — кажуть, "гріх".

Казка про лелек та Павлика-мандрівника
Летіли лелеки У краї далекі. Мають крилечками Помежи хмарками, Ой, та й попід небесами. Жили — не тужили, — З Павликом дружили. Самі полетіли, Павлика лишили, Тяжко ж його зажурили. Не летіть, лелеки, У краї далекі! Будемо гуляти, Разом зимувати, — Є в мене санки і лещата. Є в мене рушниця І шабля-сестриця, Є і лук, і стрілки, Зостаньтеся тільки, Буду, буду я вас захищати. Озвались лелеки До нього здалека: "Ні на тих лещатах, Ані на санчатах Ми не вмієм, милий, гуляти. Всі ми довгоносі, Та ще й ноги босі, — Як нам зимувати, В снігах потопати? Де ж ми візьмем чоботята? Павлику, наш друже! Не журися дуже: Як сніжок розстане, Як зима пролине, Ми поприлітаєм Знов на Україну. З білими хмарками, Разом з ластівками Ми поприлітаєм О весняній днині, Бо немає краще, Як на Україні! А як будем знову В вирій вирушати, Тоді, може, візьмем Павлика гуляти. Як буде слухняний, Та буде хороший, Та в своєї мами Дозволу попросить". ІІ Одійшли морози, Одійшли пороші. Павлик був розумний, Чемний і хороший. Слухав татка й маму І любив звірята, І малу сестричку, Голуби й крільчата. Виглядав з віконця, Поглядав далеко: Чи не прибувають З вирію лелеки? Уже прибувають, Крилечками мають, Радісно з весною Всіх поздоровляють! І звили гніздечко Осьде на тополі. Близько біля хати, В Павлика надворі. Цілі дні клекочуть — Дзьобами стукочуть. І лелека-батько, І лелека-мати… Ось уже в гніздечку Малі лелечата. Малі лелечата — Прехороші діти. Підіймають вгору Дзьобики розкриті. Кличуть бітька й маму, Чом вони не бавлять?.. А внизу радіє — Береже їх Павлик. В нього лук і стрілки, Шабелька при боці… Отакі бувають Козаки-молодці! Записавсь одразу В козаки завзяті, Щоб ніхто не скривдив Малі лелечата. Ой, прийшли уранці Вовки-сіроманці: "Де тут є пташата — Малі лелечата?.." Батько, мати в полі — Нічого не бачать. Плачуть малі діти — Лелечата плачуть. Стали розбишаки Гніздо руйнувати, Гніздо руйнувати, Діток забирати. Не чують лелеки, По полю гуляють, Діточкам маленьким Гостинці збирають. Як узяв тут Павлик Та як стрельнув з лука! Та й улучив вовка Поміж самі вуха! А тує вовчицю — В саму потилицю! А тії вовчата — Поміж оченята. "Не ходіть! Забирать! Лелечата!" Зраділи лелеки — І батько, і мати: "Павлика ж ми будем Повік шанувати! Заберем з собою За море гуляти". ІІІ Летіли лелеки За море удруге, Забрали з собою І малого друга. Летіли далеко Попід небесами, Попід небесами, Помежи хмарками. Дзьобом стукотіли, Крильми тріпотіли, — У далекий вирій — В Африку летіли. А поперед ними Та й понад морями Ластівки моторні Несли телеграми. Телеграми в вирій: "ЗБИРАЙТЕСЯ, ЗВІРІ, КУЦІ Й ДОВГОХВОСТІ! ЗУСТРІЧАЙТЕ З УКРАЇНИ ГОСТІ!.." Слони прочитали І сурмити стали: "ЗБИРАЙТЕСЯ, ЗВІРІ ЧОРНІ, БІЛІ Й СІРІ. БУДЕМО ВІТАТИ, БУДЕМ ЗУСТРІЧАТИ, ГОСТЕЙ З УКРАЇНИ ШАНУВАТИ". Чорні крокодили К морю виходили І ґіпопотами Прибули з квітками. Мавпи, і жирафи, І ногаті струсі — Прибули і дітки, І старі матусі. І смугасті зебри, Грубі носороги, — Посідали рядом, Підібгавши ноги. Тут іще й акула Хвостиком майнула, З моря виходила, Речі говорила. З нею всі малята — Дрібні акулята, — Назбирали в морі Подарунків гору. Засурмили сурми, Захитались скелі — Павлика стрічати Слон іде веселий, А за ним малятко — Мале слоненятко, — Носиком киває, Павлика стрічає. Так усі стояли, Квітами махали — Гостей з України Зустрічали. ІV Павлик у Африці Так оце та Африка?! Так оце той вирій?! Ходить, ходить сонечко По пустелі сірій. Попереду — море, А позаду — гори, Межи ними один пісок, Горе ж мені, горе! Кам’яні доріжки Покололи ніжки. Від жари в пустині Пухирі на спині. "НІ, НЕМАЄ КРАЩЕ В СВІТІ, ЯК НА УКРАЇНІ!" Шкіра посмалилась, Ніжки натрудились, Оченята без матусі Тяжко занудились. Тут піски гарячі, Тут страшні пустині. Ні, немає в світі краще, Як на Україні. Тужить Павлик з горя Край синього моря, В море поглядає. А море безкрає. Павлика втішають Мавпи, й носороги, І смугасті зебри, Й струсі довгоногі, Чорні крокодили І ґіпопотами… Ластівки приносять З дому телеграми: "Повертайсь, бурлаче, Годі мандрувати, Бо скучає батько І сумує мати. Час уже додому З мандрів повертати". І радіє Павлик, Кричить здалека: "Скоро вже додому Полетять лелеки! А поки — цілую Сестричку і маму!.." Ластівка моторна Несе телеграму. V Погостили досить — Час уже вертати. Вийшли, вийшли проводжати Їх усі звірята. Чорні крокодили К морю виходили, І ґіпопотами Прибули з квітками, Мавпи, і жирафи, І ногаті струсі — Пустотливі дітки І старі матусі. І смугасті зебри, Й грубі носороги Посідали рядом, Підібгавши ноги. Тут іще й акула Хвостиком майнула, З моря виходила, Речі говорила. З нею всі малята, — Дрібні акулята, — Назбирали в моря Подарунків гору. Засурмили сурми, Захитались пальми, — Павлика прощати Слон іде печальний, А за ним малятко — Мале слоненятко Слізоньки втирає — Павлика прощає. Так усі стояли, Квітами махали І на Україну Друга проводжали. Проводжали друга В ранішню годину. "ОЙ, ВІЗЬМИ З СОБОЮ Й НАС НА УКРАЇНУ!" VІ Летіли лелеки Із країв далеких, Помежи хмарками, Попід небесами, Через сині гори, Через Чорне море… Не боявся Павлик, Бо не знав тут горя. У лелеки крила Дужі та широкі, В небесах літають Швидко і високо… А на Україні Зажурилась мати: "Щось нашого сина З мандрів не видати!" Коли тут — л е л е к и! Прибули здалека! Приземлитись хочуть, Дзьобами стукочуть, Дзьобами стукочуть, Крилечками мають — Всіх поздоровляють, Всіх поздоровляють! Матінку стареньку, І сестру маленьку, І біленькі хати, І сади строкаті, І степи широкі Золоті та сині… Ой, немає краще Як на Україні! Спустились лелеки Посеред левади. Павликаа стрічають Всі живі і раді: Батько і матуся, Лесик і Настуся, Крілик і крільчата, Півник і качата… І сміються збоку Радісно лелеки, Як усі питають Про краї далекі. Весело сміється Сонечко надворі — Павлик подарунки Всім привіз з-за моря: Лесикові — мила Й лист від крокодила. А малій Настусі — Пір’їнку від струся. Квіти має мама Від ґіпопотама. Тато ж що здобули? — Мушлю від акули, Ще й від носорога Кремінь для кресала… Стільки подарунків Африка прислала. Решта ж мають квіти І від всіх привіти, Від усіх привіти, Від усіх привіти. А лелеки дружно Лагодять хатину, Ще й нову будують — Дбають цілу днину. По зелених луках З Павликом гуляють, Радісно з весною Всіх поздоровляють: І червоні маки, І волошки сині… Ой, немає краще, Як на Україні. Голубі озера І пісні пташині… ОЙ, НЕМАЄ КРАЩЕ, ЯК НА УКРАЇНІ.

Колискова
Маленькому АНДРІЄВІ КИТАСТОМУ присвячую. А… А… А-а-а! А-а… А… А… Ходить місяць і зоря Через гори і моря, — Це ж до нашої дитини Ходять гості з України: Ясен місяць і зоря Через гори і моря… Через гори і моря — Ясен місяць і зоря… А-а! А-а-а! А… А… А… А-а! Лю-лі-лю! Я дитя своє люблю. Ой ви, гості з України, Придивіться ж до дитини — Чим не сокіл крилатий? Чим не місяць золотий? Ясен місяць золотий, Мій синочок окатий… А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, маленький, лю-лі-лю! Біля тебе я не сплю. Ой ви, гості з України, Придивіться ж до дитини: Це ж дитина не проста, Моя зірка золота, Моє щастя, моя кров, І надія, і любов. А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, маленький, лю-лі-лю! Я вартую, я не сплю. Я для тебе долю прошу, Щоби ріс такий хороший!.. Щоби сміливий такий!.. І розумний, і меткий!.. Щоб найкращий на весь рід! — Щоб прославив свій нарід. А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, синочку, лю-лі-лю! Недаремно ж я не сплю: Будеш ти, як дуб, високий, Чорнобривий, ясноокий, І сміливий, як Богдан, І своєму слову пан, І, як лицар, хоробрий, І до матінки добрий… А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, маленький, лю-лі-лю! А я долю тут молю, Щоб ти серце мав просторе: Перетерпіть горя море, Зраду юд і торгашів, Клевету товаришів, І всіх тих, що злом горять, Бо не знають, що творять… А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, мій зайчик, лю-лі-лю! А ще долю я молю, Щоб ти йшов, як день по світу. Щоб умів життя любити, Щоб як фенікс оживав, Щоб і падав, а вставав! Щоб і падав, а вставав… Щоб, як пісня оживав… Спи, маленький, лю-лі-лю! А-а! А-а-а! А… А… А… Я за тебе туту не сплю. Я вартую сон твій, сину, Серцем лину ж в Україну… З неї ми в світи пішли, Всі моря перепливли, Тільки ж серце там лишили І забути не змогли. А-а! А-а-а! А… А… А… Виростай же, сину мій! Виростай же, орле мій! Будеш ти щасливий, сину, І на вільну Батьківщину — В край, де ми на світ взялись, Ти повернешся колись З сонцем волі в ясний день, В громі битов і пісень. А-а! А-а-а! А… А… А… Прийде волі ясний день, Переможних грім пісень. Виростай, синочку чулий, Щоб про тебе всі почули — Всі країни. Вся земля, Ріки, гори і моря!.. І та слава, як зоря, Хай горить і не згоря. А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, синочку, прийде час І любов розлучить нас; Пароплави мчать морями, Літаки під небесами, В океанах кораблі І великі, і малі, — Ними ти помчиш в імлі До великої землі. А-а! А-а-а! А… А… А… Хай любов же та в світах Просвіщає тобі шлях. Прийдеш, сину, в Україну І згадаєш цю вилину, Цю хвилину і цю мить — Коли світ навколо снить, Тільки матінка не спить — Береже спокою мить… А-а! А-а-а! А… А… А… Ходить місяць і зоря Через гори і моря. Ходять гості з України — Виглядають тебе, сину, — Ясен місяць і зоря — Через гори і моря… Через гори і моря — Ясен місяць і зоря… А-а! А-а-а! А… А… А…

Перепілка в житі — радість…
Перепілка в житі — радість. В пшеницях волошки — смуток. Ворон з ріль — печаль. Гей, ти, коню, вибий іскру! Вибий іскру! Кинь утому! На звороті, на крутому, Нам не личить жаль. Погоріла синь — на грози. Посмутніла даль — на сльози. Миготить — на кров. Друже, друже! Геть з журбою! Народились ми для бою. Нам іти разом з тобою Прирекла л ю б о в. Млою ворог? — В б л и с к а в и ц ю! Хто суддею? — В грізну к р и ц ю! Щоб на світ благословиться, Став наш день і час. По боях і клекотінні Встане день в яснім цвітінні. І прийдешні покоління Пригадають нас. Перепілка в житі — ніжність. В пшеницях волошки — д у м а. Мак червоний — кров. Друже, друже! Геть з журбою! Народились ми для бою. Нам іти разом з тобою Прирекла любов.