Цукроварня (Поема про чотирьох)

Товаришам присвячую.

Вона сьогодні дим пуска безбожно в небо синє…
За вісовою — бурти… бурти… скирти… далина…
Розлито спів широкий, золотий, осінній…
Сьогодні осінь упилась червоного вина.

За буртами підводи з сел, — стодзвонно руча хмара…
Заставлено возами всеньку путь.
Крізь вісову — на брутто, тару…
Тпру!..
На брутто лізе тара…
І сонце б’є копитами… з натуги дні сопуть.

І день крізь день…
Пролізли й хмари сірі,
пускають тоскну млу тягучу на поля…
А цукроварня день і ніч гутарить так весільно, —
так радісно здрігається під велетнем земля.

Здалеку видно з рижих перелогів,
і чути, як завод з собою дні зове.
Мов корабель підняв високу щоглу д’горі,
з червоним стягом до майбутнього пливе.

В заводі музика, але не з струн гитари…
Понад балянсами колишеться плякат…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І навіть підліток в захваті стежить соковари, —
та з батьком рядить вакум-апарат.

В а м, підлітки, заморені й бадьорі,
що в ритми праці рано вклали дні, —
і на спецодягу бруднім нашили ясні зорі, —
вам, трудженим, з минулого мій спів.

І
Гей, були дні, — та були ж дні,
та більше не будуть.
Снилось ніби людям у тяжкому сні, —
не скоро забудуть.

Плакали вітри та бори гули,
а гудки мовчали…
І ішли сини… і батьки ішли,
десь шляху шукали.

По шляхах стовпи… на стовпах слова:
імена забуті.
Скільки без стовпів, без жалю і слів
лягло на розпутті?

Йдемо в нову путь, топим дні в піснях,
в серці сонце грає, —
а гудки гудуть і сміються в днях
у новому краї.

Оцей завод і став кругом заводу,
і по тім березі розметане село,
і верби тихі ці, що ронять лист у воду,
і телеґраф… — немовби так,
але не так було.

Стояло все лякливе і тривожне…
Забули люди, як колись гудок гудів, —
лише вночі по етажах порожніх
навшпиньки вітер сторожко ходив, —
та телеґраф зудив… зудив…
А там десь, в Упаркомі
наради за нарадами вели…
В заводі пильно в нервній перевтомі
два комсомольці склади берегли.

А з степу шквиря синя та колюча
(а з степу звістки дивні і страшні) —
з розгону об димар розб’ється, шкваркне злюча
заграє на шибках в розбитому вікні.

Тоне тінь над городом, —
скорбна ніч не спить.
Телеґраф тривогами
з безвісти шумить.

Гей, за перевалами
із тривожних сел
чорний та скривавлений
вилетів орел.

Впав на тихі заводі,
всюди сіє жах…
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не один у жалобі, —
не одна в сльозах.

Не орел… — З бандитами
чорний крук Махно…
Вибито копитами
радощі давно.

Тоне тінь над городом…
Скорбна ніч не спить…
Телеґраф тривогами
в розпачі шумить.

Виїздили із Укому вдвох.
Положили на тривогу сміх…
Вітер втомлений валяє з ніг.
Ніч спустила вії довгі в сніг.

Не барімося, Сенька, нумо… Раз!..
Поклади папери геть під спід…
Трохи ще лиш… Ну тепер гаразд…
Обережно, — ну чого так зблід?

Підтягнув тугу попругу вдруге.
Карабінку в передок… Набої.
“Ех, ма!” — лиш в хрестах хоругвить хуґа…
По шосе за вітром скаче двоє.

Попереду ліс чорніє,
ліс чорніє ігуде…
Нічка в косах змову криє, —
ліс заґнузданий веде.

Над багаттям силуети…
коні сідлані хропуть…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По буграх і по заметах
вибирають люди путь.

Ге-ех, коню, коню, кріпче
бий!
Чом, Іване, зажурився
так? —

Ану, лишень, карабін
набий, —
та не так же ти, ну от
чудак!

Положили на тривогу
сміх.
Скаче кінь, — мете під ноги
сніг.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Цок — тінь…
Цок — тінь…
Товариш сторожкий кінь
та японський карабін.
Цок — тінь…
Цок — тінь…

Засікаються підкови,
проважа в простори млин…
Ніч в степу така здорова…
Цок — тінь…
Цок — тінь.

ІІ
Свічею згаслою встромивсь у груди ночі
німий завод засмаглим димарем…
Невидний гість по чердаках лопоче
і хоче з велетня стягнути чорний шлем.

Повз склади тінь… — повз склади варта ходить, —
лупає млу очами вартовий.
Відкіль і хто? — відкіль, чи з заходу, чи з сходу?
А слідом пес кудлатий та старий.

У грудях велетня могильна тиша муки, —
машини сірим пилом узялись,
і на опущені міцні залізні руки
лягають спогади, — що діялось колись.

На них зависла тиша, натягається, ось лопне наче,
ось-ось, ось-ось, рухнуться, загудуть…
Готові стати на перший клич до праці,
стоять і ждуть, стоять…
Коли ж до них прийдуть?

…Веселий шум, веселий спів робочий;
І сотні їх — ним зрощених дітей…
Ні, то лиш хуґа по даху лопоче
і вибиває злісно шкляночки з очей.

В конторі кинутій при каганці нарада:
із міста двоє (загнані з степів) і двоє заводських;
їх тіні на стіні невгаданим парадом
тривожно слухають і хиляться на них.

У суперечці здушеній точився частягучий, —
дзвонили в телефон і кидали слова,
і обіцяли їм.
З полегкістю (просушувать онучі)
кидали в пічку дошки та дрова.
Сказали з міста:
“Завтра, ждіть” —
Радіють, ждучи.

На сільській далекій церкві
ниють, давляться сичі, —
а по буртах пси обдерті
роздираються вночі.

По заметах вітер ходить,
ходить, свище та шумить,
у заводі спів заводить,
з флюґерами гомонить!

А в заводі:
“Хто там ходить?!!
Хто там ходить? Одійди!”
Мла з кутків, як чорний злодій,
визирає без мети.
Вартовий їсть млу очима…
“Що судилось на роду?”
Чорний вітер стука в браму
і танцює на льоду.
Десь полуплена хатина
загубилася в снігах.
Мабуть, любая дівчина
тане в думах і сльозах.
У вікні контори тьмяно
блима світло, — там не сплять.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Обіцяли завтра рано
з міста конницю прислать.

Що то? —
Ген навислі хмари
підлизались язиком…
Запалив хтось скирти й вшкварив
по пустелі батогом.
Десь на сполох хтось несміло
то задзвонить, то урве…
В ляк вітряк розставив крила…
Став наливсь багрянцем вщерть.
Вітер з льоду сніг змітає
і над буртами гуде…
"Хто то в ніч німу безкраю
жах розґнузданий веде?"
У заперту браму вдаривсь
скоком навісним загін.
Віддало гучним ударом
від понурих чоринх стін.
Вчотирьох в міцній засаді…
(Хто там скче, скільки їх!) —
Віддає луна браваду,
множить ропачі на сміх.
Налили село тачанки,
кулеметові вогні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Із-за стін безперестанку
опір стелиться на сніг.

Біжать слова дротами в інтервалах:
“…Завод…
Махно…” —
І увірвали на півслові дріт.
Дарма завод тривогу в трубку палить, —
даремно там десь хтось нервує і кипить.

А час біжить. Тримають хлопці натиск.
(Та скільки справді їх за мурами сидить?)
Видніє від пожеж і врешті мурне захист.
І хто прийде на ґвалт?..
І дінешся куди?

Нема снаги і мочі…
Ні набоїв, ні людей…
Обсмалили крила в ночі
і не дінешся ніде.
А кінець відстать не хоче
і невблаганний іде.
Хтось свердлить і стука в мозок:
…Крах всьому… Руїна… Дим…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хто прийде, поки не пізно?
О, прийди, прийди!

Несила більш. Забилися в контору.
І залила кіннота з ревом двір.
Росте відчай і зло. Та тут не виб’ють скоро, —
останній — то до смерти вже опір.

А на селі затихли з переляку,
не голосять ні дзвони, ні сичі.
Кінець іде із червоно-чорним знаком
і синім реготом впивається, йдучи.
"Сівким кільцем обходять, облягають…" —
І лайка в бога сиплеться, як шріт.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А з складів товпищем чували розтягають,
і комнезамівців вішають сільських біля воріт.

ІІІ
Із міста вилетів і покурів на північ
в ночі стривожений на ґвалт "істреботряд", —
туди, де розпоров хтось груди чорно-сині
і де сніги в заграві майорять.

“Дайош бензол, солому під контору!” —
А з вікон постріли одчайні і міткі, —
і знявся злий вогонь, та дим їдкий по двору.
В диму лящать іржання й матюки.
І кинувся один з тривогою до міста: —
“Тримайтесь, хлопці, скоро ми прийдем…”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По витих шибках розсипалось намисто.
Й здається ніч, як вічність — не стоїть й не йде.
“Е-ей, подався!..
Рраз!!” — і впав за тином:
чкурнув щосили… кров, але дарма.
Коли б якось… там вірний кінь… Та швидше б, не
настигнуть.
Туди — немає,
тьма.

Прокричали півні вдруге, —
крик уплівся в ґвалт доби.
В ночі лопнули підпруги,
як знялася на диби.
В вікна кинулося двоє:
“Ех, була чи не була…”

(А четвертого набої
Розчавили геть до тла).
Впали в сніг, їх враз насіли, —
одного живцем взяли,
роздягли й кінчати діло
на аркані повели.
Другий в лід заціпив руки, —
більн не бачив і не чув,
прожував й останнім рухом
таємницю проковтнув.

Степами мчиться кінь, аж вітер в уха ріже, —
їздець безсило хилиться наниз.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(Не зраддило чуття, кінь сизу млу прорізав
і до Укому мертвим вершинка привіз).

Тісним завулком, в одсвіті пожежі,
під брязкіт зброї з двору в двір ідуть;
шукають спільників й напівзамерзлу жертву
в петлі ведуть.

“Ну, признайся! Веди дворами…
де твої товариші?
А… Заціпив?!.
Шомполами!!
спину гаслами спишіть.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А значок під кожу вшить”
У полупленій хатині
загорілись каганці, —
юнака втягли із КІМом
в закривавленій руці.
Били довго, били пильно, —
аж примружились вогні.
Вирізали “кім” на тілі,
серп і молот — на спині.
На чолі зробили зорю:
Шкіру зняли до очей…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І втопили спиртом сором,
тугу збештаних ночей.
Кров зійшла холодним потом.
Виє пес і скигле хтось.
В каганцевій похолоті
серце кригою взялось.
А в заводі шум і галас, —
п’янка… гуннів чи татар?
Чорт весілля править зараз…
Під коморами базар.

А на завод, останню міць напружив
“істреботряд”…. “Ще трохи, ось-ось-ось”
І сотні три очейрішучістю примружив:
ошкиривсь кольт, блиснули шаблі вкось.

“Гей, завод пускайте!!! Труби!..”
“Гей, бензини і вогню!..”
“В дим!..” —
Та зціпив міцно зуби,
як поглянувв далину.
Сурма ревно так завила:
“Гей, збирайсь і вирушай…”
Ніч тривогою забилась,
переповнилася вкрай.
За селом хвости зникають.
Хтось мерщій запону тче.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
“Як позаду не піймаєш,
попереду не втечеш, —
не втечеш…”
В хаті мрець.
Десь оплакують кінець —
піють півні, ридають.
Догорая каганець,
каганець догорає.

Не схотіло сонце сходить,
встав самотній сірий день, —
манівцями лячно бродить
і жахається пісень.
Розтягнулисятачанки
аж до красного Кута…
“Ех ти, жисть наша жестянка, —
тараканка золота…”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Позбивались копита.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та-та-та-та-та-та —
Так
Так
Та.

Е-ех, яблучко
та поза клунею.
Е-е-ю…
Фі-ій-ю…
…ій-ю
…ю… у-ік.

По заметах переметом
скаче, піниться юга…
Вітер-шибеник з кстетом
заливається в снігах.
А завод вцілів, — байдуже
мовчки дивиться в ставок, —
димарем знай хмари струже,
лиш не злічиться шибок.
По снігу і цукру чорні,
чорні плями і сліди…
І торчить в згорілім горні
пам’ять дикої орди, —
і кива —
сюди й
туди.

На чону раду збіглися собаки, —
по ожеледиці ворони лопотять.
І скаче на мітлі юга через байраки,
і віє вітер синій без пуття.
І замело сліди…

…Прийшли часи новітні;
ожив гудок, і ожило село.
І що було колись, сьогодні не помітно, —
Колись було.
Як шпачина бистра зґрая,
прошуміли дні, літа… —
Нова порость поростає,
і цвіте стара мета.
Там, де зорі в небосхилі,
єсть одна ясна зоря, —
як перейдеш чорні ріллі —
там —
горить і не згоря.
Уклонюся їй привітно, —
вам, мої товариші…
Вірю:
ваша кров розквітне
співом-лементом машин.
День у день, на зміну з зміни
зміна зміну кличе жить…
Спів невпинний, спів машинний
перелогами шумить.

Будуть дні:
співець незнаний,
у незнаний день і час
оспіває дні жадані —
не для вас,
але й про вас.

Багряний Іван Великі вірші Багряного Івана Вірші Багряного Івана про життя Вірші Багряного Івана про природу Поеми Багряного Івана

Читати ще вірші:


AVE MARIA
рям і протестантам,
Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним,

Вандея
Лю Мартиновській То не сонце затріпало крилами І упало в пісок золотий… Гей, і правду сказати несила мі, А збрехати… А ти… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І На зорі прокричали когути… На зорі проскакали ми. На підмо… на підмо… на підмогу йти! Коню мій, коню! Стреми!.. На зорі десь кричали, никали І сміяли… О, гей, мовчіть! Там десь сонце, проколоте піками, Умирає на синім мечі. Ой, не сонце ж то! — серце птицею! І не крик то — чаїне "киги"… Коню мій, — капотить крівавицею, Капотить на холодні сніги… То вона — під’яремна, розп’ята — То любов, Моя перша любов… Гей, мовчіть там, кого не прип’ято! Друзі, агов!! Попереду відтяті артерії, А позаду: липка імла. Мої друзі, і дикі прерії, Й синій піт з неживого чола… Є безумні і є заплакані, Але то не за свій живіт, — Нам рвучко страшною атакою Перекинути б навзнак світ. Перекинути світ облудливий, Розірвати оброть віків… Ми законні створіння, люди ми! Хоч не люди у нас батьки. Ми безумні на грізній виставі; Без запросин прийшли на ню… Проти  в с і х — тільки серце розхристане, Проти криці — всього лиш юнь. Є прохмурі і є заплакані… Але то не за свій живіт. — І в атаку!.. В атаку!.. Атакою Перекинути навзнак світ. Поламати мечі п’ятирицею (Не для слави, не ради звитяг) І поставить над цею  в ’я з н и ц е ю Малиновий, кривавий стяг. В свою кров його фарбить будемо. З своїх серць сплетемо вінки… У атаку!! В атаку!! Люди ми. Хоч не люди у нас батьки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Присягали на тінь Ревашельову, — Так. Несіть, донесуть до кінця Під старою брудною шинелею На любов і на смерть серця. Поклянлись на мозоль порепаний, Поклялись — так рушайте в путь. Щоб юність на колір креповий Без вагання за нюх обернуть. Щоб планета — єдина матінка І єдиний закон — любов!.. Осб оце в нас мета одна тільки, Ось для цього юнацька кров. Через душі, крізь темінь Крезову Нумо, раз! Непокірний мій… То струмить її кров по лезові, То сльозина в куточку вій… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . На зорі прокричаи когути. На зорі проскакали ми. На підмо… На підмо… На підмогу йти! Коню, стреми!.. ІІ У шпиталі, обмотана марлею, На тобі — не твоя голова… Десь далеко-далеко армія І так близько — розбита брова. І здавались чужими тепер ми, — Ні привіту, ні сліз, ні думок Там, де очі ясніли озерами, Там, де брови були, як шнурок. Вчора ще, до лафету прикована, Доливаючи кров’ю шолом, За останній, за бій ризикований Тріпотіла безбровим чолом. Тріпотіла… Просила і кликала… Обіцяла  л ю б о в  і  п р и в і т: "Будьте  с м і л и м и! Будьте  в е л и к и м и! У п е р е д!! А  н а з а д — і повік!.." . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Пелюстками опали зів’ялені Довгі вії до серця не в лад. Десь горять бриґантини запалені… Нам повік не дістатись назад. Не дістатись… Хороша! Омріяна! — П е р е м о г а!! Ти чуєш це, Лю?! Я люблю тебе, димом овіяну, І шість ран на тобі люблю. Караваном грімливим, осяяним Вирушати нам в край новий… А над ким та й над ким же то зграями Воронння припада й шумить? То була не любов — прелюдія. Ось тепер ми дійшли до мети!.. Гей, ніколи Твоїм я не буду, Як не будеш моєю і Ти. І чужі, і далекі тепера ми… Ні привіту, ні сліз, ні думок. Там, де очі ясніли озерами, Там, де брови були, як шнурок. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Поєдналось з старим сьогодняшнє: (Ну, а що я собі зроблю?) Я люблю тебе юну, соняшу І шість ран на тобі люблю. Пам’ятаю: просила, кликала, — Обіцяла любов і привіт… Ось того я жадання не викинув Перекинути навзнак світ. ІІІ Дикий вихор… Корогви і шоломи… Чорний стяг… А за ним голубий… Та червоний не зрадим ніколи ми… Навіть в цей семикутний бій. Коливається світ у аґонії… Поспішає умерти живий… Хтось у рани свої ж незагоєні Ятаган наставляє свій… Хто сказав: переможено? Хто-бо то?! Хто початок прийняв за кінець?! Не одну перемогу чоботом Роздушило оте… крив’яне. Хто тут свій і хто ворог і де іти, — Чи по зорях, а чи по шликах?.. Ех, Вандея, Вандея, Вандея ти У рудих, у брудних сіряках! Закрутилась баґнетом годована (Бачу, й досі вони стремлять)… Твої діти без ліку мордовані І зґвалтована тричі земля. Закрутилась в пожежі без пам’яти, Розгубилась і що… і куди… А чи справді на молоха з нами йти, А чи нас на рожно посадить. Та й недаром віками крутила нас. Закрутили в останню мить: Гей, насунула міць неосилена, У рейтузах на нас стремить. То не гунни, не скити, не половці, — То новий "золотий Тамерлан"… На твоїх на полях, на околицях Напосіли ворони орла… Твої діти живими обскубані, А батьки позбулися очей… Ех, Вандея, Вандея ти рубана Під чужим і гербом, і мечем. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Дикий вихор. Корогви і шоломи… Чорний стяг, а за ним голубий… Та червоний не зрадим ніколи ми, Навіть в цей семикутний бій. IV І пройшли, пронесли не подолані І встромили на чорнім шпилі. Не один на коліна оволений, Не один припадав до землі! "Ми підем… Ми підем… Тільки де іти? І кого за любов розстрілять?!" Е-ех… "Вандея" ти — Сама сміла і буйна земля. V Скільки нас у цьому семикутньому Полоскалось в крові і в сльозах… Одиниці дійшли до майбутнього — Тисячі не вернулись назад. Бо була в них мета одна тілько І єдиний кінечний шлях: Щоб планета всім — рідна матінка, Щоб любов — на твоїх полях… Ось за це, за любов порепану Свою юнь — злотопіняву юнь — Без вагання на колір креповий, На кістки обернули за ню. Не було, не було незабутнього… Хто насподі — не буде над… Одиниці дійшли до майбутнього, Тисячі не вернулись назад… Хай  і д е!.. Вона знає, де іти. Хай не ронить сльозу з очей… Ех, Вандея… Вандея… Вандея ти Під чужим і гербом, і мечем.

Вступ
В Берліні сталася біда — Стряслась беліберда… Шпигун, фашист і емведист, І сталінський поет, З’єднавши свій докупи хист, Створили "Комітет" — Щоби на "родіну" ішов Мерщій Антон Біда, Бо плаче там за ним Хрущов… Така беліберда! І розіслали "Бюлетень"; Я прочитав — біда! Не бюлетень — "тєнь на плєтєнь" Така беліберда! І найчудніше номер вдавсь У тій шпаргалці, брат, Як там за мене роздививсь Якийсь лауреат, — Як в "рай" совєтський черги жде Діпіст Антон Біда, Як мріє він про еМВеДе… Така беліберда! Я рачки ліз, — сміявсь до сліз, Читавши цей трактат, Як заробляв черговий приз Нещасний лауреат. Але нехай. Таких не хай — Що зробиш як біда. Такий повзе, куди не пхай: "Бурда? Беліберда? — Яка різниця! Тільки б приз, А решта — тринь-трава!.." Я рачки ліз — сміявсь до сліз, Читавши ті дива. Але нехай. Таких не хай. Мовчу і не дишу. Про себе сам я на цей "хай" Всю правду напишу. Лиш не тепер. Я бій зведу В наступному числі. А зараз — про белі берду Оцю ось взагалі. В східний Берлін прийшов наказ, Прийшов такий пакет: Щоб в "рай" вернуть Антона враз, Створити Комітет! І загуділи провода З Берліну до Кремля — Співає з радости вода, Співає вся земля, — Все про любов, все про любов До бідного Біди, — Тебе кохає сам Хрущов! Скоріш, Антоне, йди! Скоріш, скоріш, Антоне! Скрізь Тепер ти як девіз! Без тебе нам й соціалізм Не є соціалізм! Гей, загуділи провода, Гуде земля й вода — Хвилює всіх Антон Біда… Така беліберда! Й сидить Біда от при столі Та й слухає етер, Та й думає, що, взагалі, Кому ж біда тепер? Що ж, поговоримо про це В наступному числі, А зараз — глянемо в лице Цим "Браттям" взагалі, Придивимося, хто ж вони, Що кличуть нас "туди", Хто ці геройські брехуни, Майстри беліберди? Спочатку шеф: Авторитет! Не скажеш, що Біда. Створив "приватний" комітет… А це — беліберда! Пагони, орден, все як є, Неначе й справді шеф, Лиш не сказав, а хто ж дає Червінці на цей блеф, І хто ж їм дав за це чини, Медалі й ордени, Й за скільки срібних продали У "рай" Біду вони. Урра, урра! Такий скандал: На чий же капітал?! На чий наказ?.. ну, словом, шеф Збрехнув, як генерал. Назовні — зовсім не чекіст, Великий гуманіст. Лише з нутра — дрібний службист, Маленький емведист. В чаду любови до Біди Зчинив він ґвалт такий… Якої ж ще беліберди Ти хочеш, друже мій! За ним іде другий капрал, Чи топак генерал, Чи топак справжній потентат — Герой-лауреат. То він про мене писонув — Гармошку в руки дав, І по губах "сальцем" мазнув… Його я вже згадав. Зробив він, бач, геройський жест: Свій сталінський пиріг Уклав у цей "приватній" трест, Уклав і все, що міг, — Щоб поуз браму еМВеДе Вернути в "рай" Біду… Чи бачив, друже, ще ти де Таку беліберду?! А третій стовп при двох оцих — Крутій — відомий хлист, — Холуй контррозвідок усіх, Шпигун і кар’єрист. Ой, хоче щастя для Біди Шпигун і ренегат!.. Такої ще беліберди І світ не бачив, брат. Але найкращий в тресті там, В "приватнім" тім ларку, Фашистський прихвостень і хам, Що на своїм віку Не з одного крови напивсь, Не одного продав, — Він Василаким об’явивсь І в тресті Тузом став… Такий букет: — шпигун, "поет", Фашист і емведист, — В цілому — вийшов "Комітет". Держись, Антон діпіст! Але Антон на те й БІДА, Що "там" біди хлиснув (Хоч був він там Герой Труда), Бо холуєм не був, — На те він і бувалий кмет, На те він і Біда, Щоб розуміть, що "К о м і т е т" В а ш — ц е б е л і б е р д а. Оце було б на перший раз. Пока! Надалі прочу, Що розповім тут сам для вас, Хто Я й чого я хочу. Ніж слухати куди веде Фашист із емведистом, Я розкажу без еМВеДе, Як став Біда діпістом. Коли й на "родіну" прийду, Коли й вернусь до хати… Цього не знають, лиш тремтять Хами і лауреати. Про все скажу. Ну, а поки — Товаришам — мій стиск руки! А ворогам — "готов всігда!" А н т о н Б і д а, Г е р о й Т р у д а.

Гуляй-Поле
Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах, Потоптане, смертю розоране, В бомбових кратерах і черепах, В гільзах, В ожугах, В м’язах, В трісках… І навіть не крячуть ворони — Жахаються круки, минають здаля, — Шкіриться жаско, смердить земля. Смердить і душить фосфором і тротилом, Паленим м’ясом і динамітом… І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?! Де були очі?! Де ж тут могили?! Де м а т е р і, а де д і т и!? В смерчах землі, в гекатомбах руїн, В чорних роздзяплених кратерах Від дітей, від дрібних, тільки пил один… І не плаче мати, і не тужить дзвін, І ніхто вже їх не збиратиме. Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама. Брат брата не знайде, і сестер нема. І дітям уже матерів не знайти. І навіть не знати, де ж ставить хрести? — Піроксиліновий сморід і пил. Мільйони мерців обійшлись без могил. Розметані кості згниють без хреста… Гей, ти ж, Земля моя золота! Перед ким, перед чим завинила єси? І яких не кормила ще круків!? Та і хто не знущався з твоєї краси?! І яких бракувало ще Юдиних сил, Щоб і кості дідівські піднесли з могил Й перемішали З костями онуків?! Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле, Спалене хтивістю й зрадою Юдиною, І лежать його діти — лежать соколи… І ніхто не скаже ніколи-ніколи, Що й вони, що й вони ж були люди. Гей, і були люди — горді орли! Тільки ж прості й не лукаві були. О ви, що цей келих страшний піднесли, Чи самі ж ви його пили?! Не тужить дівчина, не плаче сестра, І рук не ламає матуся стара, — Одплакали доста — не чути ніде. Ні вітер не віє, ні крук не паде. І пташка тужлива тікає також… Гей, ти, Земле моя! За що ж!? За те, що Ти дика була і плідна, Ясна, як червона калина, За те, що Ти сонцю близька і рідна І мила, як тая дівчина! За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла! Що Волі вітчизною завжди була. Грімлива, співливая Земле моя! — Хто ж розсудить!? Який судія!? Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде. А стрілка помалу іде та й іде… Хай іде. Хай стікає жалоби мить. Хай жахтить ця земля й мовчить. Нехай неминучість присуд веде. Хай стрілка до риски йде, — Аж поки не стане на грані отій, Що стоїть Страшний Суд на ній, Аж поки не крикне хтось в мряці страшній Жаске й невблаганне — "СТІЙ!!!" Схитнулись тумани, як фата-моргана. Хтось уже кличе. Десь уже манить… Вже вітер жалобу відбув, і встає, І хмару несе, як знамено своє. Вже вітер шумитиь і полин гуде… …Хтось там понурний, мов тінь, іде, — Ступає задумливий і мовчазний В кереї своїй бойовій. І кінь десь, засідланий, кований вже, Пряде одним вухом і тоскно ірже, І оком кривавим у ніч позира… То не тінь — то страшна мара. Встає від розритих могил і руїн, Іде Гуляй-Поле — проходить один. Іде мовчазний і блідий, мов туман, — Г р і з н и й, с т р а ш н и й о т а м а н. Іде отаман по руїнах, мов тінь. Ступа на уламках усіх поколінь. Над кратером чорним понуро стає. Рукою затримує серце своє. Торкає ногою три черепи він — І чорний, і жовтий, і білий один: …Прапрадід був, Прадід… І син… Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! — Як буряне море, кипіло й гуло. Були в нього діти, гей, були соколи! І не було сили такої ніколи, Щоб скорило, щоб їх знесло. Три черепи повні сирої землі… Секунди біжать у їдучій імлі — Стрілка іде до своєї мети… Та ніщо не виповнює пустоти. Марево блідне, хистке, як омана, — Фата-моргана, фата-моргана. Вітер шумить. І полин гуде. І кінь ірже… Та ніхто не йде! Не чує ніхто і не бачить його, Мов немає р о д у т о г о! Мов немає вже гордих, лиш ниці й покірні — Нікчемні пророки, і брехуни, Дрібненькі політики й говоруни, І паралітики… — лише вони — Продані, зраджені і невірні. Меч не тримається в їхній руці, І переляк на лиці. О, де Ти, Мужній, Простий і Великий — Благословенний на меч і бої!?!. Вибухають воплем, вибухають криком, __ Ждуть Тебе сироти твої, й каліки, Й невідомщені малята твої! Удар громами. Смерчем прийди. І поведи! І поведи… О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!? Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний! Меч Правосуддя! Кара Господня! — Де ж Ти — М е с н и к у всенародний!?! Безжалісний, і невблаганний, І безрозсудний, і предковічний. Із всіх жорстоких єдино правий! Страшний, Апокаліптичний! Неповинная кров — клятьба Твоя. Ти — єдиний з усіх Судія. Тінь Твоя ходить. Вітер гуде… Іде по кістках він. Іде… Іде!!! (Стрілка доходить своєї межі). — Ходою тяжкою іде, мов чужий, Вдивляється мовчки до серця свого, Дивиться вглиб — і не бачить його, В муках, в вогні обернулось в такий К а м і н ь Обсмалений і тяжкий. Він виходить на дике бескиддя руїн. Мов чорний орел, позирає один. Вітер керею йому роздима… — Нема!.. Ще орлят нема… Ще лежать між розритих дідівських могил. Ще ковтають глину, сльози і пил. Ще їх не окрилив відчай і гнів Для страшносудних боїв. Келих не повен. Ще крапля паде. Ще стрілка до риски своєї іде… Він пестить ефес і жде: …Вам мало на світі сиріт і калік?!? Гряде ж М І Й! Р І К!! І свисне Він так, що туман впаде. Застогне земля і загуде. Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще. І — лявіна потече, — Невблаганна. Безодвічна. Страшна. Апокаліптична. І приб’ють вони серце, мов стяг, на стовпі… І встануть каліки… І встануть сліпі… І кинуться юні… Мужні… Старі… І сестри зґвалтовані, і матері… І дитя подаватиме кріс і набій В цей святий, страшносудний бій… Прокотиться смерч. Й не поможе ні "Боже мій!", І не врятує "Пробі" повалених ниць… Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою! Загатяться кратери кістками ворожими, Черепами грабіжників і дітовбивць. Над головами ґвалтівників і паскуд Довготерпеливі довершать С у д. І розвіють пил. І розвіють прах І ляжуть самі на чужих кістках І вітер над ними, як щит, приб’є Як Меч Правосуддя — ім’я Т в о є. Лежатимуть так, щоб колись розвісти. Лежатимуть всі. І над всіми — Ти І серце Твоє. І не візьме їх тлінь — Офіруваних В ім’я поколінь. Пливтимуть світи мимо серця Твого Цвістиме чебрець. І не буде того, Хто б Тебе осудив за діла Твої, — Такого Нема судії! А якщо десь є — убий і його! Щоб знав міру горя Твого. Пливтимуть світи мимо серця Твого. Густиме над маками соняшний гонг. І густиме в віках Твоє ім’я — Єдиний, найбільший з усіх Судія! Благословенний. Могутній, як ниви і синь. Вічний В с е р ц я х п о к о л і н ь!

Дівчині
В час вечірній, час печальний Я Тебе чекаю в храм мій — У кімнаті сонця сальви І махорки тиміям… Ти прийди, моя далека, Через хащі вечорові, — Обернись хоч в тінь лелеки І розправ крилаті брови, Підніми очей зіниці, Підведи до сонця профіль… Ну, чого кричать так птиці, На хрести чіпляють строфи!? Над Собором, як на релі, Звуть вони Тебе юрбою, — Архітектора Растреллі Посилають за Тобою. Посилають… Голуб сизий — Голуб сизий тихо тужить… У кімнаті сонця ризи, І Любов Надію кружить. Сонця ризи… — Сонце, сальви! Сонце, танок!! — Ти прийшла! Розмальована, як мальва, — Квіти, золото і шлак… На плече коса, — ой, леле! — Смуток сходить над бровою… І Растреллі, і Растреллі Йде, мов джура, за Тобою. Ти усіх отак манила, Неприречена нікому, — У стрічках од скоростріла І в диму пороховому. Нецілована, незнана, Недоклична — й все кохана, Полум’яна й все похмура… Вірний кінь слідом, як джура. Мить прийшла, і мить відплила Провела лиш тінь знайому: …У стрічках од скоростріла… …І в диму пороховому… Пропливла на сизім тлі Й знову канула в імлі. ………………….. Вибухає ніч громами, І земля дрижить у дзвоні. За любов ми йшли фронтами, Серце кинувши під коні. Гомін… Буря… Коні… Тіні… Передзвони. Перегули… В далині розбитій, синій, Там ми молодість забули. Розімчали коні серце, Рознесли його степами, Аж під хмари в буйнім герці Стала молодість стовпами. Коні… Тіні… Передзвони. Перегуки. Канонада… Хтось підкови срібні ронить. Погасає… Тоне… Пада… Догорає, догорає Синій вечір десь за краєм. Обернулась, не сказала І не сказана пропала. І немає… Поховав в далекій рудні. Придавили зір повіки. Діти буднів, діти буднів Розвіталися навіки. За любов у громі криці Загубивсь твій ніжний профіль… Ну, чого кричать так птиці, На хрести чіпляють строфи!? Путь далека. Путь нелегка. Непроглядна. Недоклична. Загубилась тінь лелеки… Беатріче…Беатріче!.. В час вечірній, час печальний Я Тебе чекаю в храм мій. — У кімнаті сонця сальви І махорки тиміям…

Золотий бумеранґ
В орбіті сонця Альма Матер Маршрутом зоряних фрегатів В етері з гуготом летить Крізь цілий ряд тисячоліть… Ані на мить, Ані на цаль Не схибивши, невтомно ходить — Космічний еліпсис виводить І разом з сонцем гне в безодні Непередбачену спіраль. З яких же воль? Якого бога? І з примхи дьявола якого? Куди й по що — без мап, без дат Параболить, летить фрегат, Параболить серед нічого? Куди? Звідкіль цей корабель — Мара безоднь, мара пустель?!. Від нефіксованої дати, Через мільйони літ і ер, Аж дотепер і відтепер Жене в етері Альма Матер, — Стримить! Жене із сонцем вдвох Космічним, божевільним гоном, За беззаконням чи законом, Шляхом космічних катастроф; В ніщо, у безвість, у ніде — Параболить, поки впаде. Параболить поза законом. Але де падати й куди? Нема понять "сюди" й "туди", Нема сторін, ні дна, ні д’горі, — Порожнява фантасмагорій, Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній, в ній крах — лиш зустріч двох, — Фінал космічних катастроф. І гонить, гонить в безвість чвалом, У невідоме, на поталу, В ніщо, у ніч закований, Параболить рокований. Параболить к цьому фіналу Життям вантажен корабель — Мара безоднь, Мара пустель. Від нефіксованої дати Так вічність падає, летить, Через пустелі миготить В орбіті сонця Альма Матер. Вже й сонце, падати й світить Стомившись, стало погасати — В орбіті сонця Альма Матер… ІІ Холодні ґлетчери і шпилі, Материків хребти в тумані, Ясні свічада океанів, Плаци великі і малі — Пливуть по круглій оболонці І повертаються під сонцем… І повертаються в імлі Рухливі контури землі. ІІІ Так перед учнем на столі — Десь на Землі — її подоба, Продукт людського мозку, глобус — Портретик капосний Землі — Перед ясним дитячим оком Стає то тим, то іншим боком Пливе… Ах лихо! Чи ж пливе? Чи так? Зовсім не так, сливе. Невдалий твір митця-невдахи Напів з паперу, напів з бляхи, Підмазаний, щоб не рипів, Рипить в коростяві струпів, — В тенетах різних ахіней, В пітканні мотузів і шлей. Географічних смуг і ліній, — Як дохла вобла в ятерині З прогоничем у животі, Рахуби завдає отій Малій допитливій дитині. Лиш марно хмарить тихий зір Грайливих радісних озір — Очей дитячих синіх-синіх, Єдиних тут живих озір. По копії нулі, нулі… Ах, любий мрійнику з Землі! Покинь цю бульбу на столі! Облиш цю копію Землі. IV Через етер, через віки, Без втулки, осі і чоки, Без компаса і без стерна… — Оце-о Мати! Це вона! Жене безоднями в імлі, Мерехкотить на чорнім тлі. Яснять свічада океанів, Мигають пасма гір в тумані, Материки й архіпелаги, І острови, і острівці З нічних холодних манівців Біжать по соняшну наснагу. Спішать. Пливуть, пройшовши тінь, Під зливу соняшних промінь. І гріє сонце їх і ллє Снагу через мільйони льє, — Свій живодайний вогнецвіт Без обміру і без контролю Потопою злива в юдолю — В живий, ним витворений світ, — Нехай буя! Нехай живе! Нехай лишень за ним пливе. І радо назирці здаля Не відстає, спішить Земля. Попід зеніт притьмом проходить, Під зливу кожну цаль виводить, Живе! — і плодить, плодить, плодить, — Мільйонам форм життя нове Дає Й безоднями пливе. Колиска. Фарма. Корабель!!. Мара безоднь. Мара пустель. V Благословенний світ — Едем! Скарбів незлічених юдоля, Доробок безлічі віків, На золотих шнурах ґондоля — Земля п’ятьох материків. Буяє, миготить, тріпоче, Через безмежну прірву ночі Жене, мов радости юла, — Стримить через усенькі сфери В серпанку ніжнім атмосфери… Дитина Сонця і Тепла. Колиска людськости — Земля. VI Земля без Заходу і Сходу, На два льодових бігуни. На двох суцільних брилах льоду Лише й немає там народу, Бо не бува, либонь, весни. Там не сягає сонця промінь. Там не буває злив і грому. Там прирекли вже так — "не жить". Бігун не йде, бігун стоїть. Між бігунами ж, між льодами, Між бігунами буйний цвіт. Між бігунами барви-плями… Між бігунами рух і гамір… Між ними казка, казка — світ! Світ в веселках, у гомоні, Світ в радіснім поломені. Там кожна чверть і кожна цаль Під зливу соняшну виходить, — Живе І плодить, плодить, плодить… І тче в них соняшний рискаль В мільйонах форм, як дивні міти, Життя окремішніх світів, Щоб кожен жив, Щоб кожен цвів, Родився сам і вмів родити. Благословенний світ — Едем! VII Так в буйнім патосі цвітіння, Покірна воля рискаля, Пливе й гойдається над синню Колиска людськости — Земля. Колиска безлічі народів, Доробок безлічі віків, Земля без Заходу і Сходу — Земля п’ятьох материків. Буяє. Миготить. Тріпоче. До млосних любощів охоча. У діадемі променів, У веселках, у гомоні, Серед пітьми, серед пустелі — Яка ж бо ти й прекрасна, леле! Яка ж ти й гарна оддаля, О, Альма-матінка Земля! VIII Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — Без пашпорту в просторах ходить, Без атестації гуля. А на Землі… Гей на Землі… Там на Землі туман і мла. Там на Землі діла малі — Діла людські — свої діла. Торги… Бойовиська… Походи… Аж кров’ю давиться Земля! Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — У приписи сповивана, Ґранатами поливана, Засмикана, закивана Земля. І кожен день, і уночі І кожна тля — анічичирк. Земля без Заходу і Сходу Та й і без виходу Земля! Там без квитка, либонь, не ходять, Там без ключа й замка не сплять. І кожен день, і уночі І кожна тля — анічичирк. Без пашпорту не родиться, Без дозволу — не мре, Без кодексу — не сходиться, Без "права" — не бере. Не їсть без молитовника, Не любить без чиновника, Без палки й арештовника Ні мовить, ні оре. Не снить без конституції, Не д’хне без контрибуції, Без чиншу й екзекуції Ні дума, ні пере… Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — Без пашпорту в просторах ходить, Без візи шейха й короля. А на землі… Гей на Землі… Там на Землі туман і мла. Там на Землі діла малі, Діла людські — свої діла: На "Сходи" й &"Заходи" розбили, Переділили бігуни І кожну чвертку розчертили, Мов "пітагорові штани" Та все стовпи… стовпи… і лати… І таблички, і патрулі… Що стовп — то й штат, а в кожнім штаті Наглядачі і "королі", Чи раднаркоми там, магоги, Божки, божечки й демагоги, Шамани й йоги… Що кому! Несуть Талмуд. Пасуть юрму. Ведуть її. Вставляють стекла. Несуть ключі від "Раю" й "Пекла", Та у всіх нові! Та у всіх свої!.. Я пізнаю Тебе по їх! Я пізнаю тебе по шатах — По глицях, по стовпах, по латах, По тюрмах, По тюремних ґратах! Я пізнаю тебе по штатах, О, Мати-Земле, Альма Матер! О, Земле Мати, Альма Матер! ІХ Щезає ніч. Щезає день В безодню, в вічність, у ніде… Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. Х Ось край богів, жертовня Чарки — Вітчизна Данте і Петрарки У сяйво з темряви гряде І Елінку стару веде За руку — впитися іще Хмільної радости, ачей Не доведеться раптом вдруге… Країна пензля в плямах, в смугах… Країна мрійників-майстрів… Країна деспотів-царів… Попід зеніт притьмом проходить І у зеніт люфу наводить, І у зеніт стромля хрести, Стромля зіньки, стромля персти… Неначе просить до "Раю" — Ридає, ницьма лежучи, І хтось у ній ключі тримає — До "Раю" начебто ключі. Підносить очі і персти, Підносить чаші і хрести, Підносить руки д’гoрі, д’гoрі!.. У власних вир фантасмагорій. А д’гoрі — тільки пустота, А в ній, як латка золота, Пливе Вона — минає зорі. О, край Петрарки й край Тезея! Край мрій, колізій, Колізея!.. Ще Юлій Цезар і Нерон Навчали в нім божків любити, Навчали різатись і битись Та шанувати блиск корон. Відтоді всохла навіть Лета. Відтоді вимерли поети. Вона ж усе шука мети, — Стромля в зеніт зіньки й персти, Шукає "Раю" в атмосфері — В якійсь там сфері у етері, — Ридає, ницьма лежучи, Й тримає ковані ключі. Сама собі снує тенета, Сама собі жалобу тче, Замісто Тибра, прагне Лети, Замісто сонця… От іще! Ах, Земле — Земле! Все вотще! Там пустота в тій дивній сфері Химерних мрій Аліґієрі!.. І блідне Дантова свята, Зникає смужка золота. ХІ Серед пустель, на чорнім тлі, По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. ХІІ ………………………………………………… Безводні Азії пустелі… Холодні Арктики сніги… Земель гавайських упруги На бо’зна котрій паралелі… І чорна млость лісів тропічних, І субтропічних прерій синь По циферблату, гейби тінь, Проходять у мандрівці вічній, — Спішать в нікуди, у ніде. Деталь іде — Деталь везе. ХІІІ Месопотамія… Едем На тихих водах Іордану… Строкатий клин земель Корану… Обличчя Індії руде… І чорний жмут кряжів Паміру… Рівнин слов’янських сиза шкіра… Країна пагод… Мла Сибіру… І в туманах архіпелаг — Межи морями плями, плями Під смолоскипом Фудзіями… Строкатий Пан-Європи стяг… І знову ось архіпелаг — Вітчизни Байрона й Шекспіра. А над усім, як в казці, прoбі! Ходою велетня іде Вітчизни саґ великий чобіт. XIV Іде у Ніч… А інші — в День. Америк двох крилата птиця В емалі лине голубій. За нею слідом чорнолиця Країна муринів — вдовиця — Лицем під соняшний прибій, — Пливе, щоб зникнути за грані В безмежнім тихім океані… А ген-ге-ен з-за лінії, Загублене у синяві, Од всіх одірване, одно Спішить Австралії плесно. Спішить-спішить — не дожене Дитя мале, дитя дурне… Так в зливі сонця, у етері Пливе при власній атмосфері, Пливе на протязі віків Земля п’ятьох материків. XV Від тропіків й до моря льоду, Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен Багато перейшло народів, Ще більше перейшло племен, Відколи став цей дивний світ — За час кількох мільйоноліть. І вже не так у тій Ґондолі. У тій колисці — на Землі. Малі пташата вже не голі, Не голі вже та й не малі; Перемальована руками Не та вже й смужка золота, Геть переснована дротами Сама й колиска вже не та. Не так уже у тій Ґондолі, У тій колисці — на Землі І не дієзи вже — бемолі Стоять в піснях й пісні не ті… Але ж по-давньому Ґондоля Береться сонцем і цвіте — Але ж по-давньому Ґондолю Гойдає сонце золоте. XVI У смугах рік, у смугах гір, Строката, закосичена, Помежи гір, межи озір Розписана, розмічена, Покраяна на тьму знамен, Поділена межи племен. Що шмат, то й клин до клину клином. І кожен клин — то є країна. І так всі п’ять материків. Посіли їх аж геть до цалі… Перевантажені, важкі Гойдаються материки На ніжно-голубій емалі. XVII А по емалі — нікелі, Такі малі, такі малі! — А по емалі — нікелі Мікроскопічні кораблі: Пливуть години і тижні, Пливуть навколо бігунів… З країни Данте і Петрарки — Десь до країни Далай-Лами, А чи з вітчизни Пива й Марки — До смолоскипу Фудзіями. Чи то із дикого Сибіру — В химерний край Шехерезади, Чи десь довозять чорношкірих В країну Розуму і Ладу… Пливуть малі… такі малі! — По голубому нікелі… Нехай пливуть — їм тра пливти. Багато їх — країв отих. Багато їх та й всі вони, Мов край той Данте і Петрарки… Придатен опис без ремарки На всі чотири сторони. XVIII Щезає ніч. Щезає день, — В безодню. В вічність. У ніде. Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. ХІХ І вибігають по одній, І ось збираються роями Країни — плями… плями… плями… — Мов проти сонця дітвора, В міжгір’ях, в нетрищах, в ярах, — Таборища людських племен… А серед них он — край пісень І зветься край той Україна! ХХ Серед слов’янської рівнини, Межи Сибіром і хребтом Карпатських гір — крутим хребтом — Пливе під сонцем Україна: Лице в зеніт. Коса в цвітінь. Рожеві руки в моря синь. Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Плацдарм сливе одвічних воєн, Бойовиськ край, від Трої втроє Чи не славніших рубежів. Земля Олегових героїв. Земля Буй-Тура смілих воїв. Край волелюбців, край мужів Пренепокірних. На межі Між двох світів, як Ельдорадо, В Гелладу з Арктики проспект, Всіх завойовників завада, Всіх завойовників об’єкт. Не ‘дин там кораблі спалив. Не ‘дин там пальці посмалив, Земля титанів-"нетитанів", Земля веселих кобзарів. Не бракувало там Боянів, А й не було своїх царів. Не бракувало й на діла І хоч хай доля обійшла, І хоч нема ім’я у світі Та буйно родяться в ній діти, Хоч доля й мачуха була… Земля титанів-"нетитанів", Земля могутніх кобзарів… Й пливе із давньої пори — З давно забутої пори — Десь у майбутнє з сонця п’яна, Пливе!.. Либонь, щоб все з початку. Над пережитим, мов печатки, Стоять хрести, лиснять могили… Там вже ні гіку, ні луни, Де печенізькі табуни Та скитські тичбища ходили. Вже не бряжчать мечі, як здавна. В лискучім соняшнім пилу В Путивлі-граді на валу Давно не плаче Ярославна, — Лице в зеніт, коса в цвітінь, Рожеві руки в моря синь, — Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Тож Край-Титан! То по росі У перламутрі-поросі Плацдарм бойовиськ. Край-дитина. І зветься край той Україна. А в ній… ХХІ …Десь в місті чи в селі Маленький хлопчик при столі Тримає копію Землі. По паралелях пальцем водить — Перетина меридіан, Минає гір хребти і води — До Уругвая пішки ходить Через Індійський океан. З ночей казок Шехерезади Навпрост по сизих пасмах гір Йде до співочої Гренади Через Єгипет і Памір. З душних ночей Шехерезади До Ніневії… До Геллади… І мерехтять ясні свічада Дитячих радісних озір. Маленький світ — малий хлопчисько, Син Сонця — велетня світів! Він задоволений з колиски — З Землі п’ятьох материків, — По паралелях пальцем водить… Нехай! Нехай! Нехай же ходить. Родившись жити і цвісти, — Йому цвісти! Йому іти! Йому йти радісним походом! І повертається пухир, Рипить, повзе нерівно, скоком, — І посміхається над ним Світила син блакитноокий. По копії нулі… нулі… Ах, любий мрійнику з Землі! Крути її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула! Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві сонця золотого, Щоб без диявола лихого, Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути… ХХІІ Мов після вибуху гарматень, Без втулки, осі і чоки Параболить через віки, Параболить фрегат з фрегатів. Жене безоднями в імлі… Мерехкотить на чорнім тлі… Яснять свічада океанів, Лисніють пасма гір в тумані Через етер, крізь всенькі сфери… І мерехтять ясні озера В малого хлопчика з Землі. Крути ж її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула! Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві, сонця золотого, Щоб без диявола лихого, Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути… ХХІІІ Пливуть світи. Холонуть зорі. В порожняві фантасмагорій Ані початків, ані дна, — Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній Вона минає зорі. Біжить мандрівниця пустель, Береться сонцем і цвіте. Ані помилиться ніде. Ані зупиниться ніде. * * * Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, — На допит йти, на цундру треба Таки ж на тім на Кораблі — Таки в в’язниці на Землі. Читачу любий! Пощо сміх? Не смійся, серце, — кажуть, "гріх".

Казка про лелек та Павлика-мандрівника
Летіли лелеки У краї далекі. Мають крилечками Помежи хмарками, Ой, та й попід небесами. Жили — не тужили, — З Павликом дружили. Самі полетіли, Павлика лишили, Тяжко ж його зажурили. Не летіть, лелеки, У краї далекі! Будемо гуляти, Разом зимувати, — Є в мене санки і лещата. Є в мене рушниця І шабля-сестриця, Є і лук, і стрілки, Зостаньтеся тільки, Буду, буду я вас захищати. Озвались лелеки До нього здалека: "Ні на тих лещатах, Ані на санчатах Ми не вмієм, милий, гуляти. Всі ми довгоносі, Та ще й ноги босі, — Як нам зимувати, В снігах потопати? Де ж ми візьмем чоботята? Павлику, наш друже! Не журися дуже: Як сніжок розстане, Як зима пролине, Ми поприлітаєм Знов на Україну. З білими хмарками, Разом з ластівками Ми поприлітаєм О весняній днині, Бо немає краще, Як на Україні! А як будем знову В вирій вирушати, Тоді, може, візьмем Павлика гуляти. Як буде слухняний, Та буде хороший, Та в своєї мами Дозволу попросить". ІІ Одійшли морози, Одійшли пороші. Павлик був розумний, Чемний і хороший. Слухав татка й маму І любив звірята, І малу сестричку, Голуби й крільчата. Виглядав з віконця, Поглядав далеко: Чи не прибувають З вирію лелеки? Уже прибувають, Крилечками мають, Радісно з весною Всіх поздоровляють! І звили гніздечко Осьде на тополі. Близько біля хати, В Павлика надворі. Цілі дні клекочуть — Дзьобами стукочуть. І лелека-батько, І лелека-мати… Ось уже в гніздечку Малі лелечата. Малі лелечата — Прехороші діти. Підіймають вгору Дзьобики розкриті. Кличуть бітька й маму, Чом вони не бавлять?.. А внизу радіє — Береже їх Павлик. В нього лук і стрілки, Шабелька при боці… Отакі бувають Козаки-молодці! Записавсь одразу В козаки завзяті, Щоб ніхто не скривдив Малі лелечата. Ой, прийшли уранці Вовки-сіроманці: "Де тут є пташата — Малі лелечата?.." Батько, мати в полі — Нічого не бачать. Плачуть малі діти — Лелечата плачуть. Стали розбишаки Гніздо руйнувати, Гніздо руйнувати, Діток забирати. Не чують лелеки, По полю гуляють, Діточкам маленьким Гостинці збирають. Як узяв тут Павлик Та як стрельнув з лука! Та й улучив вовка Поміж самі вуха! А тує вовчицю — В саму потилицю! А тії вовчата — Поміж оченята. "Не ходіть! Забирать! Лелечата!" Зраділи лелеки — І батько, і мати: "Павлика ж ми будем Повік шанувати! Заберем з собою За море гуляти". ІІІ Летіли лелеки За море удруге, Забрали з собою І малого друга. Летіли далеко Попід небесами, Попід небесами, Помежи хмарками. Дзьобом стукотіли, Крильми тріпотіли, — У далекий вирій — В Африку летіли. А поперед ними Та й понад морями Ластівки моторні Несли телеграми. Телеграми в вирій: "ЗБИРАЙТЕСЯ, ЗВІРІ, КУЦІ Й ДОВГОХВОСТІ! ЗУСТРІЧАЙТЕ З УКРАЇНИ ГОСТІ!.." Слони прочитали І сурмити стали: "ЗБИРАЙТЕСЯ, ЗВІРІ ЧОРНІ, БІЛІ Й СІРІ. БУДЕМО ВІТАТИ, БУДЕМ ЗУСТРІЧАТИ, ГОСТЕЙ З УКРАЇНИ ШАНУВАТИ". Чорні крокодили К морю виходили І ґіпопотами Прибули з квітками. Мавпи, і жирафи, І ногаті струсі — Прибули і дітки, І старі матусі. І смугасті зебри, Грубі носороги, — Посідали рядом, Підібгавши ноги. Тут іще й акула Хвостиком майнула, З моря виходила, Речі говорила. З нею всі малята — Дрібні акулята, — Назбирали в морі Подарунків гору. Засурмили сурми, Захитались скелі — Павлика стрічати Слон іде веселий, А за ним малятко — Мале слоненятко, — Носиком киває, Павлика стрічає. Так усі стояли, Квітами махали — Гостей з України Зустрічали. ІV Павлик у Африці Так оце та Африка?! Так оце той вирій?! Ходить, ходить сонечко По пустелі сірій. Попереду — море, А позаду — гори, Межи ними один пісок, Горе ж мені, горе! Кам’яні доріжки Покололи ніжки. Від жари в пустині Пухирі на спині. "НІ, НЕМАЄ КРАЩЕ В СВІТІ, ЯК НА УКРАЇНІ!" Шкіра посмалилась, Ніжки натрудились, Оченята без матусі Тяжко занудились. Тут піски гарячі, Тут страшні пустині. Ні, немає в світі краще, Як на Україні. Тужить Павлик з горя Край синього моря, В море поглядає. А море безкрає. Павлика втішають Мавпи, й носороги, І смугасті зебри, Й струсі довгоногі, Чорні крокодили І ґіпопотами… Ластівки приносять З дому телеграми: "Повертайсь, бурлаче, Годі мандрувати, Бо скучає батько І сумує мати. Час уже додому З мандрів повертати". І радіє Павлик, Кричить здалека: "Скоро вже додому Полетять лелеки! А поки — цілую Сестричку і маму!.." Ластівка моторна Несе телеграму. V Погостили досить — Час уже вертати. Вийшли, вийшли проводжати Їх усі звірята. Чорні крокодили К морю виходили, І ґіпопотами Прибули з квітками, Мавпи, і жирафи, І ногаті струсі — Пустотливі дітки І старі матусі. І смугасті зебри, Й грубі носороги Посідали рядом, Підібгавши ноги. Тут іще й акула Хвостиком майнула, З моря виходила, Речі говорила. З нею всі малята, — Дрібні акулята, — Назбирали в моря Подарунків гору. Засурмили сурми, Захитались пальми, — Павлика прощати Слон іде печальний, А за ним малятко — Мале слоненятко Слізоньки втирає — Павлика прощає. Так усі стояли, Квітами махали І на Україну Друга проводжали. Проводжали друга В ранішню годину. "ОЙ, ВІЗЬМИ З СОБОЮ Й НАС НА УКРАЇНУ!" VІ Летіли лелеки Із країв далеких, Помежи хмарками, Попід небесами, Через сині гори, Через Чорне море… Не боявся Павлик, Бо не знав тут горя. У лелеки крила Дужі та широкі, В небесах літають Швидко і високо… А на Україні Зажурилась мати: "Щось нашого сина З мандрів не видати!" Коли тут — л е л е к и! Прибули здалека! Приземлитись хочуть, Дзьобами стукочуть, Дзьобами стукочуть, Крилечками мають — Всіх поздоровляють, Всіх поздоровляють! Матінку стареньку, І сестру маленьку, І біленькі хати, І сади строкаті, І степи широкі Золоті та сині… Ой, немає краще Як на Україні! Спустились лелеки Посеред левади. Павликаа стрічають Всі живі і раді: Батько і матуся, Лесик і Настуся, Крілик і крільчата, Півник і качата… І сміються збоку Радісно лелеки, Як усі питають Про краї далекі. Весело сміється Сонечко надворі — Павлик подарунки Всім привіз з-за моря: Лесикові — мила Й лист від крокодила. А малій Настусі — Пір’їнку від струся. Квіти має мама Від ґіпопотама. Тато ж що здобули? — Мушлю від акули, Ще й від носорога Кремінь для кресала… Стільки подарунків Африка прислала. Решта ж мають квіти І від всіх привіти, Від усіх привіти, Від усіх привіти. А лелеки дружно Лагодять хатину, Ще й нову будують — Дбають цілу днину. По зелених луках З Павликом гуляють, Радісно з весною Всіх поздоровляють: І червоні маки, І волошки сині… Ой, немає краще, Як на Україні. Голубі озера І пісні пташині… ОЙ, НЕМАЄ КРАЩЕ, ЯК НА УКРАЇНІ.

Колискова
Маленькому АНДРІЄВІ КИТАСТОМУ присвячую. А… А… А-а-а! А-а… А… А… Ходить місяць і зоря Через гори і моря, — Це ж до нашої дитини Ходять гості з України: Ясен місяць і зоря Через гори і моря… Через гори і моря — Ясен місяць і зоря… А-а! А-а-а! А… А… А… А-а! Лю-лі-лю! Я дитя своє люблю. Ой ви, гості з України, Придивіться ж до дитини — Чим не сокіл крилатий? Чим не місяць золотий? Ясен місяць золотий, Мій синочок окатий… А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, маленький, лю-лі-лю! Біля тебе я не сплю. Ой ви, гості з України, Придивіться ж до дитини: Це ж дитина не проста, Моя зірка золота, Моє щастя, моя кров, І надія, і любов. А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, маленький, лю-лі-лю! Я вартую, я не сплю. Я для тебе долю прошу, Щоби ріс такий хороший!.. Щоби сміливий такий!.. І розумний, і меткий!.. Щоб найкращий на весь рід! — Щоб прославив свій нарід. А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, синочку, лю-лі-лю! Недаремно ж я не сплю: Будеш ти, як дуб, високий, Чорнобривий, ясноокий, І сміливий, як Богдан, І своєму слову пан, І, як лицар, хоробрий, І до матінки добрий… А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, маленький, лю-лі-лю! А я долю тут молю, Щоб ти серце мав просторе: Перетерпіть горя море, Зраду юд і торгашів, Клевету товаришів, І всіх тих, що злом горять, Бо не знають, що творять… А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, мій зайчик, лю-лі-лю! А ще долю я молю, Щоб ти йшов, як день по світу. Щоб умів життя любити, Щоб як фенікс оживав, Щоб і падав, а вставав! Щоб і падав, а вставав… Щоб, як пісня оживав… Спи, маленький, лю-лі-лю! А-а! А-а-а! А… А… А… Я за тебе туту не сплю. Я вартую сон твій, сину, Серцем лину ж в Україну… З неї ми в світи пішли, Всі моря перепливли, Тільки ж серце там лишили І забути не змогли. А-а! А-а-а! А… А… А… Виростай же, сину мій! Виростай же, орле мій! Будеш ти щасливий, сину, І на вільну Батьківщину — В край, де ми на світ взялись, Ти повернешся колись З сонцем волі в ясний день, В громі битов і пісень. А-а! А-а-а! А… А… А… Прийде волі ясний день, Переможних грім пісень. Виростай, синочку чулий, Щоб про тебе всі почули — Всі країни. Вся земля, Ріки, гори і моря!.. І та слава, як зоря, Хай горить і не згоря. А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, синочку, прийде час І любов розлучить нас; Пароплави мчать морями, Літаки під небесами, В океанах кораблі І великі, і малі, — Ними ти помчиш в імлі До великої землі. А-а! А-а-а! А… А… А… Хай любов же та в світах Просвіщає тобі шлях. Прийдеш, сину, в Україну І згадаєш цю вилину, Цю хвилину і цю мить — Коли світ навколо снить, Тільки матінка не спить — Береже спокою мить… А-а! А-а-а! А… А… А… Ходить місяць і зоря Через гори і моря. Ходять гості з України — Виглядають тебе, сину, — Ясен місяць і зоря — Через гори і моря… Через гори і моря — Ясен місяць і зоря… А-а! А-а-а! А… А… А…

Перепілка в житі — радість…
Перепілка в житі — радість. В пшеницях волошки — смуток. Ворон з ріль — печаль. Гей, ти, коню, вибий іскру! Вибий іскру! Кинь утому! На звороті, на крутому, Нам не личить жаль. Погоріла синь — на грози. Посмутніла даль — на сльози. Миготить — на кров. Друже, друже! Геть з журбою! Народились ми для бою. Нам іти разом з тобою Прирекла л ю б о в. Млою ворог? — В б л и с к а в и ц ю! Хто суддею? — В грізну к р и ц ю! Щоб на світ благословиться, Став наш день і час. По боях і клекотінні Встане день в яснім цвітінні. І прийдешні покоління Пригадають нас. Перепілка в житі — ніжність. В пшеницях волошки — д у м а. Мак червоний — кров. Друже, друже! Геть з журбою! Народились ми для бою. Нам іти разом з тобою Прирекла любов.

Рідна мова
М о в о  р і д н а! Колискова Материнська ніжна мово! Мово сили й простоти, — Гей, яка ж прекрасна Ти! Перше слово — крик любови, Сміх і радість немовляти — Неповторне слово "М а т и" — Про життя найперше слово… Друге слово — гімн величний, Грім звитяг і клекіт орлій, — Звук "В і т ч и з н и" неповторний І простий, і предковічний… Ну, а третє слово — "М и л а" — Буря крози, пісня рвійна І така, як пах любистку, І така, як мрійка мрійна… Перейшов усі світи я — Є прекрасних мов багато, Але п е р ш о ю, як Мати, Серед мов одна лиш ти є. Ти велична і проста. Ти стара і вічно нова. Ти могутня, р і д н а м о в о Мово — пісня колискова. Мова — матері уста.