Вступ

В Берліні сталася біда —
Стряслась беліберда…

Шпигун, фашист і емведист,
І сталінський поет,
З’єднавши свій докупи хист,
Створили “Комітет” —

Щоби на “родіну” ішов
Мерщій Антон Біда,
Бо плаче там за ним Хрущов…
Така беліберда!

І розіслали "Бюлетень";
Я прочитав — біда!
Не бюлетень — “тєнь на плєтєнь”
Така беліберда!

І найчудніше номер вдавсь
У тій шпаргалці, брат,
Як там за мене роздививсь
Якийсь лауреат, —

Як в “рай” совєтський черги жде
Діпіст Антон Біда,
Як мріє він про еМВеДе…
Така беліберда!

Я рачки ліз, — сміявсь до сліз,
Читавши цей трактат,
Як заробляв черговий приз
Нещасний лауреат.

Але нехай. Таких не хай —
Що зробиш як біда.
Такий повзе, куди не пхай:
“Бурда? Беліберда? —
Яка різниця! Тільки б приз,
А решта — тринь-трава!.."
Я рачки ліз — сміявсь до сліз,
Читавши ті дива.

Але нехай. Таких не хай.
Мовчу і не дишу.
Про себе сам я на цей “хай”
Всю правду напишу.

Лиш не тепер. Я бій зведу
В наступному числі.
А зараз — про белі берду
Оцю ось взагалі.

В східний Берлін прийшов наказ,
Прийшов такий пакет:
Щоб в “рай” вернуть Антона враз,
Створити Комітет!

І загуділи провода
З Берліну до Кремля —
Співає з радости вода,
Співає вся земля, —

Все про любов, все про любов
До бідного Біди, —
Тебе кохає сам Хрущов!
Скоріш, Антоне, йди!

Скоріш, скоріш, Антоне! Скрізь
Тепер ти як девіз!
Без тебе нам й соціалізм
Не є соціалізм!

Гей, загуділи провода,
Гуде земля й вода —
Хвилює всіх Антон Біда…
Така беліберда!

Й сидить Біда от при столі
Та й слухає етер,
Та й думає, що, взагалі,
Кому ж біда тепер?

Що ж, поговоримо про це
В наступному числі,
А зараз — глянемо в лице
Цим "Браттям" взагалі,

Придивимося, хто ж вони,
Що кличуть нас “туди”,
Хто ці геройські брехуни,
Майстри беліберди?

Спочатку шеф: Авторитет!
Не скажеш, що Біда.
Створив “приватний” комітет…
А це — беліберда!

Пагони, орден, все як є,
Неначе й справді шеф,
Лиш не сказав, а хто ж дає
Червінці на цей блеф,

І хто ж їм дав за це чини,
Медалі й ордени,
Й за скільки срібних продали
У “рай” Біду вони.

Урра, урра! Такий скандал:
На чий же капітал?!
На чий наказ?.. ну, словом, шеф
Збрехнув, як генерал.

Назовні — зовсім не чекіст,
Великий гуманіст.
Лише з нутра — дрібний службист,
Маленький емведист.

В чаду любови до Біди
Зчинив він ґвалт такий…
Якої ж ще беліберди
Ти хочеш, друже мій!

За ним іде другий капрал,
Чи топак генерал,
Чи топак справжній потентат —
Герой-лауреат.

То він про мене писонув —
Гармошку в руки дав,
І по губах “сальцем” мазнув…
Його я вже згадав.

Зробив він, бач, геройський жест:
Свій сталінський пиріг
Уклав у цей “приватній” трест,
Уклав і все, що міг, —

Щоб поуз браму еМВеДе
Вернути в “рай” Біду…
Чи бачив, друже, ще ти де
Таку беліберду?!

А третій стовп при двох оцих —
Крутій — відомий хлист, —
Холуй контррозвідок усіх,
Шпигун і кар’єрист.

Ой, хоче щастя для Біди
Шпигун і ренегат!..
Такої ще беліберди
І світ не бачив, брат.

Але найкращий в тресті там,
В "приватнім" тім ларку,
Фашистський прихвостень і хам,
Що на своїм віку
Не з одного крови напивсь,
Не одного продав, —
Він Василаким об’явивсь
І в тресті Тузом став…

Такий букет: — шпигун, "поет",
Фашист і емведист, —
В цілому — вийшов "Комітет".
Держись, Антон діпіст!

Але Антон на те й БІДА,
Що “там” біди хлиснув
(Хоч був він там Герой Труда),
Бо холуєм не був, —

На те він і бувалий кмет,
На те він і Біда,
Щоб розуміть, що "К о м і т е т"
В а ш —
ц е б е л і б е р д а.

Оце було б на перший раз.
Пока!
Надалі прочу,
Що розповім тут сам для вас,
Хто Я й чого я хочу.

Ніж слухати куди веде
Фашист із емведистом,
Я розкажу без еМВеДе,
Як став Біда діпістом.

Коли й на “родіну” прийду,
Коли й вернусь до хати…
Цього не знають, лиш тремтять
Хами і лауреати.

Про все скажу.
Ну, а поки —
Товаришам — мій стиск руки!
А ворогам — “готов всігда!”

А н т о н Б і д а,
Г е р о й Т р у д а.

Багряний Іван Великі вірші Багряного Івана Вірші Багряного Івана про життя Вірші Багряного Івана про Радяньский союз

Читати ще вірші:


Гуляй-Поле
Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах, Потоптане, смертю розоране, В бомбових кратерах і черепах, В гільзах, В ожугах, В м’язах, В трісках… І навіть не крячуть ворони — Жахаються круки, минають здаля, — Шкіриться жаско, смердить земля. Смердить і душить фосфором і тротилом, Паленим м’ясом і динамітом… І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?! Де були очі?! Де ж тут могили?! Де м а т е р і, а де д і т и!? В смерчах землі, в гекатомбах руїн, В чорних роздзяплених кратерах Від дітей, від дрібних, тільки пил один… І не плаче мати, і не тужить дзвін, І ніхто вже їх не збиратиме. Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама. Брат брата не знайде, і сестер нема. І дітям уже матерів не знайти. І навіть не знати, де ж ставить хрести? — Піроксиліновий сморід і пил. Мільйони мерців обійшлись без могил. Розметані кості згниють без хреста… Гей, ти ж, Земля моя золота! Перед ким, перед чим завинила єси? І яких не кормила ще круків!? Та і хто не знущався з твоєї краси?! І яких бракувало ще Юдиних сил, Щоб і кості дідівські піднесли з могил Й перемішали З костями онуків?! Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле, Спалене хтивістю й зрадою Юдиною, І лежать його діти — лежать соколи… І ніхто не скаже ніколи-ніколи, Що й вони, що й вони ж були люди. Гей, і були люди — горді орли! Тільки ж прості й не лукаві були. О ви, що цей келих страшний піднесли, Чи самі ж ви його пили?! Не тужить дівчина, не плаче сестра, І рук не ламає матуся стара, — Одплакали доста — не чути ніде. Ні вітер не віє, ні крук не паде. І пташка тужлива тікає також… Гей, ти, Земле моя! За що ж!? За те, що Ти дика була і плідна, Ясна, як червона калина, За те, що Ти сонцю близька і рідна І мила, як тая дівчина! За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла! Що Волі вітчизною завжди була. Грімлива, співливая Земле моя! — Хто ж розсудить!? Який судія!? Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде. А стрілка помалу іде та й іде… Хай іде. Хай стікає жалоби мить. Хай жахтить ця земля й мовчить. Нехай неминучість присуд веде. Хай стрілка до риски йде, — Аж поки не стане на грані отій, Що стоїть Страшний Суд на ній, Аж поки не крикне хтось в мряці страшній Жаске й невблаганне — "СТІЙ!!!" Схитнулись тумани, як фата-моргана. Хтось уже кличе. Десь уже манить… Вже вітер жалобу відбув, і встає, І хмару несе, як знамено своє. Вже вітер шумитиь і полин гуде… …Хтось там понурний, мов тінь, іде, — Ступає задумливий і мовчазний В кереї своїй бойовій. І кінь десь, засідланий, кований вже, Пряде одним вухом і тоскно ірже, І оком кривавим у ніч позира… То не тінь — то страшна мара. Встає від розритих могил і руїн, Іде Гуляй-Поле — проходить один. Іде мовчазний і блідий, мов туман, — Г р і з н и й, с т р а ш н и й о т а м а н. Іде отаман по руїнах, мов тінь. Ступа на уламках усіх поколінь. Над кратером чорним понуро стає. Рукою затримує серце своє. Торкає ногою три черепи він — І чорний, і жовтий, і білий один: …Прапрадід був, Прадід… І син… Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! — Як буряне море, кипіло й гуло. Були в нього діти, гей, були соколи! І не було сили такої ніколи, Щоб скорило, щоб їх знесло. Три черепи повні сирої землі… Секунди біжать у їдучій імлі — Стрілка іде до своєї мети… Та ніщо не виповнює пустоти. Марево блідне, хистке, як омана, — Фата-моргана, фата-моргана. Вітер шумить. І полин гуде. І кінь ірже… Та ніхто не йде! Не чує ніхто і не бачить його, Мов немає р о д у т о г о! Мов немає вже гордих, лиш ниці й покірні — Нікчемні пророки, і брехуни, Дрібненькі політики й говоруни, І паралітики… — лише вони — Продані, зраджені і невірні. Меч не тримається в їхній руці, І переляк на лиці. О, де Ти, Мужній, Простий і Великий — Благословенний на меч і бої!?!. Вибухають воплем, вибухають криком, __ Ждуть Тебе сироти твої, й каліки, Й невідомщені малята твої! Удар громами. Смерчем прийди. І поведи! І поведи… О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!? Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний! Меч Правосуддя! Кара Господня! — Де ж Ти — М е с н и к у всенародний!?! Безжалісний, і невблаганний, І безрозсудний, і предковічний. Із всіх жорстоких єдино правий! Страшний, Апокаліптичний! Неповинная кров — клятьба Твоя. Ти — єдиний з усіх Судія. Тінь Твоя ходить. Вітер гуде… Іде по кістках він. Іде… Іде!!! (Стрілка доходить своєї межі). — Ходою тяжкою іде, мов чужий, Вдивляється мовчки до серця свого, Дивиться вглиб — і не бачить його, В муках, в вогні обернулось в такий К а м і н ь Обсмалений і тяжкий. Він виходить на дике бескиддя руїн. Мов чорний орел, позирає один. Вітер керею йому роздима… — Нема!.. Ще орлят нема… Ще лежать між розритих дідівських могил. Ще ковтають глину, сльози і пил. Ще їх не окрилив відчай і гнів Для страшносудних боїв. Келих не повен. Ще крапля паде. Ще стрілка до риски своєї іде… Він пестить ефес і жде: …Вам мало на світі сиріт і калік?!? Гряде ж М І Й! Р І К!! І свисне Він так, що туман впаде. Застогне земля і загуде. Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще. І — лявіна потече, — Невблаганна. Безодвічна. Страшна. Апокаліптична. І приб’ють вони серце, мов стяг, на стовпі… І встануть каліки… І встануть сліпі… І кинуться юні… Мужні… Старі… І сестри зґвалтовані, і матері… І дитя подаватиме кріс і набій В цей святий, страшносудний бій… Прокотиться смерч. Й не поможе ні "Боже мій!", І не врятує "Пробі" повалених ниць… Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою! Загатяться кратери кістками ворожими, Черепами грабіжників і дітовбивць. Над головами ґвалтівників і паскуд Довготерпеливі довершать С у д. І розвіють пил. І розвіють прах І ляжуть самі на чужих кістках І вітер над ними, як щит, приб’є Як Меч Правосуддя — ім’я Т в о є. Лежатимуть так, щоб колись розвісти. Лежатимуть всі. І над всіми — Ти І серце Твоє. І не візьме їх тлінь — Офіруваних В ім’я поколінь. Пливтимуть світи мимо серця Твого Цвістиме чебрець. І не буде того, Хто б Тебе осудив за діла Твої, — Такого Нема судії! А якщо десь є — убий і його! Щоб знав міру горя Твого. Пливтимуть світи мимо серця Твого. Густиме над маками соняшний гонг. І густиме в віках Твоє ім’я — Єдиний, найбільший з усіх Судія! Благословенний. Могутній, як ниви і синь. Вічний В с е р ц я х п о к о л і н ь!

Дівчині
В час вечірній, час печальний Я Тебе чекаю в храм мій — У кімнаті сонця сальви І махорки тиміям… Ти прийди, моя далека, Через хащі вечорові, — Обернись хоч в тінь лелеки І розправ крилаті брови, Підніми очей зіниці, Підведи до сонця профіль… Ну, чого кричать так птиці, На хрести чіпляють строфи!? Над Собором, як на релі, Звуть вони Тебе юрбою, — Архітектора Растреллі Посилають за Тобою. Посилають… Голуб сизий — Голуб сизий тихо тужить… У кімнаті сонця ризи, І Любов Надію кружить. Сонця ризи… — Сонце, сальви! Сонце, танок!! — Ти прийшла! Розмальована, як мальва, — Квіти, золото і шлак… На плече коса, — ой, леле! — Смуток сходить над бровою… І Растреллі, і Растреллі Йде, мов джура, за Тобою. Ти усіх отак манила, Неприречена нікому, — У стрічках од скоростріла І в диму пороховому. Нецілована, незнана, Недоклична — й все кохана, Полум’яна й все похмура… Вірний кінь слідом, як джура. Мить прийшла, і мить відплила Провела лиш тінь знайому: …У стрічках од скоростріла… …І в диму пороховому… Пропливла на сизім тлі Й знову канула в імлі. ………………….. Вибухає ніч громами, І земля дрижить у дзвоні. За любов ми йшли фронтами, Серце кинувши під коні. Гомін… Буря… Коні… Тіні… Передзвони. Перегули… В далині розбитій, синій, Там ми молодість забули. Розімчали коні серце, Рознесли його степами, Аж під хмари в буйнім герці Стала молодість стовпами. Коні… Тіні… Передзвони. Перегуки. Канонада… Хтось підкови срібні ронить. Погасає… Тоне… Пада… Догорає, догорає Синій вечір десь за краєм. Обернулась, не сказала І не сказана пропала. І немає… Поховав в далекій рудні. Придавили зір повіки. Діти буднів, діти буднів Розвіталися навіки. За любов у громі криці Загубивсь твій ніжний профіль… Ну, чого кричать так птиці, На хрести чіпляють строфи!? Путь далека. Путь нелегка. Непроглядна. Недоклична. Загубилась тінь лелеки… Беатріче…Беатріче!.. В час вечірній, час печальний Я Тебе чекаю в храм мій. — У кімнаті сонця сальви І махорки тиміям…

Золотий бумеранґ
В орбіті сонця Альма Матер Маршрутом зоряних фрегатів В етері з гуготом летить Крізь цілий ряд тисячоліть… Ані на мить, Ані на цаль Не схибивши, невтомно ходить — Космічний еліпсис виводить І разом з сонцем гне в безодні Непередбачену спіраль. З яких же воль? Якого бога? І з примхи дьявола якого? Куди й по що — без мап, без дат Параболить, летить фрегат, Параболить серед нічого? Куди? Звідкіль цей корабель — Мара безоднь, мара пустель?!. Від нефіксованої дати, Через мільйони літ і ер, Аж дотепер і відтепер Жене в етері Альма Матер, — Стримить! Жене із сонцем вдвох Космічним, божевільним гоном, За беззаконням чи законом, Шляхом космічних катастроф; В ніщо, у безвість, у ніде — Параболить, поки впаде. Параболить поза законом. Але де падати й куди? Нема понять "сюди" й "туди", Нема сторін, ні дна, ні д’горі, — Порожнява фантасмагорій, Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній, в ній крах — лиш зустріч двох, — Фінал космічних катастроф. І гонить, гонить в безвість чвалом, У невідоме, на поталу, В ніщо, у ніч закований, Параболить рокований. Параболить к цьому фіналу Життям вантажен корабель — Мара безоднь, Мара пустель. Від нефіксованої дати Так вічність падає, летить, Через пустелі миготить В орбіті сонця Альма Матер. Вже й сонце, падати й світить Стомившись, стало погасати — В орбіті сонця Альма Матер… ІІ Холодні ґлетчери і шпилі, Материків хребти в тумані, Ясні свічада океанів, Плаци великі і малі — Пливуть по круглій оболонці І повертаються під сонцем… І повертаються в імлі Рухливі контури землі. ІІІ Так перед учнем на столі — Десь на Землі — її подоба, Продукт людського мозку, глобус — Портретик капосний Землі — Перед ясним дитячим оком Стає то тим, то іншим боком Пливе… Ах лихо! Чи ж пливе? Чи так? Зовсім не так, сливе. Невдалий твір митця-невдахи Напів з паперу, напів з бляхи, Підмазаний, щоб не рипів, Рипить в коростяві струпів, — В тенетах різних ахіней, В пітканні мотузів і шлей. Географічних смуг і ліній, — Як дохла вобла в ятерині З прогоничем у животі, Рахуби завдає отій Малій допитливій дитині. Лиш марно хмарить тихий зір Грайливих радісних озір — Очей дитячих синіх-синіх, Єдиних тут живих озір. По копії нулі, нулі… Ах, любий мрійнику з Землі! Покинь цю бульбу на столі! Облиш цю копію Землі. IV Через етер, через віки, Без втулки, осі і чоки, Без компаса і без стерна… — Оце-о Мати! Це вона! Жене безоднями в імлі, Мерехкотить на чорнім тлі. Яснять свічада океанів, Мигають пасма гір в тумані, Материки й архіпелаги, І острови, і острівці З нічних холодних манівців Біжать по соняшну наснагу. Спішать. Пливуть, пройшовши тінь, Під зливу соняшних промінь. І гріє сонце їх і ллє Снагу через мільйони льє, — Свій живодайний вогнецвіт Без обміру і без контролю Потопою злива в юдолю — В живий, ним витворений світ, — Нехай буя! Нехай живе! Нехай лишень за ним пливе. І радо назирці здаля Не відстає, спішить Земля. Попід зеніт притьмом проходить, Під зливу кожну цаль виводить, Живе! — і плодить, плодить, плодить, — Мільйонам форм життя нове Дає Й безоднями пливе. Колиска. Фарма. Корабель!!. Мара безоднь. Мара пустель. V Благословенний світ — Едем! Скарбів незлічених юдоля, Доробок безлічі віків, На золотих шнурах ґондоля — Земля п’ятьох материків. Буяє, миготить, тріпоче, Через безмежну прірву ночі Жене, мов радости юла, — Стримить через усенькі сфери В серпанку ніжнім атмосфери… Дитина Сонця і Тепла. Колиска людськости — Земля. VI Земля без Заходу і Сходу, На два льодових бігуни. На двох суцільних брилах льоду Лише й немає там народу, Бо не бува, либонь, весни. Там не сягає сонця промінь. Там не буває злив і грому. Там прирекли вже так — "не жить". Бігун не йде, бігун стоїть. Між бігунами ж, між льодами, Між бігунами буйний цвіт. Між бігунами барви-плями… Між бігунами рух і гамір… Між ними казка, казка — світ! Світ в веселках, у гомоні, Світ в радіснім поломені. Там кожна чверть і кожна цаль Під зливу соняшну виходить, — Живе І плодить, плодить, плодить… І тче в них соняшний рискаль В мільйонах форм, як дивні міти, Життя окремішніх світів, Щоб кожен жив, Щоб кожен цвів, Родився сам і вмів родити. Благословенний світ — Едем! VII Так в буйнім патосі цвітіння, Покірна воля рискаля, Пливе й гойдається над синню Колиска людськости — Земля. Колиска безлічі народів, Доробок безлічі віків, Земля без Заходу і Сходу — Земля п’ятьох материків. Буяє. Миготить. Тріпоче. До млосних любощів охоча. У діадемі променів, У веселках, у гомоні, Серед пітьми, серед пустелі — Яка ж бо ти й прекрасна, леле! Яка ж ти й гарна оддаля, О, Альма-матінка Земля! VIII Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — Без пашпорту в просторах ходить, Без атестації гуля. А на Землі… Гей на Землі… Там на Землі туман і мла. Там на Землі діла малі — Діла людські — свої діла. Торги… Бойовиська… Походи… Аж кров’ю давиться Земля! Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — У приписи сповивана, Ґранатами поливана, Засмикана, закивана Земля. І кожен день, і уночі І кожна тля — анічичирк. Земля без Заходу і Сходу Та й і без виходу Земля! Там без квитка, либонь, не ходять, Там без ключа й замка не сплять. І кожен день, і уночі І кожна тля — анічичирк. Без пашпорту не родиться, Без дозволу — не мре, Без кодексу — не сходиться, Без "права" — не бере. Не їсть без молитовника, Не любить без чиновника, Без палки й арештовника Ні мовить, ні оре. Не снить без конституції, Не д’хне без контрибуції, Без чиншу й екзекуції Ні дума, ні пере… Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — Без пашпорту в просторах ходить, Без візи шейха й короля. А на землі… Гей на Землі… Там на Землі туман і мла. Там на Землі діла малі, Діла людські — свої діла: На "Сходи" й &"Заходи" розбили, Переділили бігуни І кожну чвертку розчертили, Мов "пітагорові штани" Та все стовпи… стовпи… і лати… І таблички, і патрулі… Що стовп — то й штат, а в кожнім штаті Наглядачі і "королі", Чи раднаркоми там, магоги, Божки, божечки й демагоги, Шамани й йоги… Що кому! Несуть Талмуд. Пасуть юрму. Ведуть її. Вставляють стекла. Несуть ключі від "Раю" й "Пекла", Та у всіх нові! Та у всіх свої!.. Я пізнаю Тебе по їх! Я пізнаю тебе по шатах — По глицях, по стовпах, по латах, По тюрмах, По тюремних ґратах! Я пізнаю тебе по штатах, О, Мати-Земле, Альма Матер! О, Земле Мати, Альма Матер! ІХ Щезає ніч. Щезає день В безодню, в вічність, у ніде… Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. Х Ось край богів, жертовня Чарки — Вітчизна Данте і Петрарки У сяйво з темряви гряде І Елінку стару веде За руку — впитися іще Хмільної радости, ачей Не доведеться раптом вдруге… Країна пензля в плямах, в смугах… Країна мрійників-майстрів… Країна деспотів-царів… Попід зеніт притьмом проходить І у зеніт люфу наводить, І у зеніт стромля хрести, Стромля зіньки, стромля персти… Неначе просить до "Раю" — Ридає, ницьма лежучи, І хтось у ній ключі тримає — До "Раю" начебто ключі. Підносить очі і персти, Підносить чаші і хрести, Підносить руки д’гoрі, д’гoрі!.. У власних вир фантасмагорій. А д’гoрі — тільки пустота, А в ній, як латка золота, Пливе Вона — минає зорі. О, край Петрарки й край Тезея! Край мрій, колізій, Колізея!.. Ще Юлій Цезар і Нерон Навчали в нім божків любити, Навчали різатись і битись Та шанувати блиск корон. Відтоді всохла навіть Лета. Відтоді вимерли поети. Вона ж усе шука мети, — Стромля в зеніт зіньки й персти, Шукає "Раю" в атмосфері — В якійсь там сфері у етері, — Ридає, ницьма лежучи, Й тримає ковані ключі. Сама собі снує тенета, Сама собі жалобу тче, Замісто Тибра, прагне Лети, Замісто сонця… От іще! Ах, Земле — Земле! Все вотще! Там пустота в тій дивній сфері Химерних мрій Аліґієрі!.. І блідне Дантова свята, Зникає смужка золота. ХІ Серед пустель, на чорнім тлі, По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. ХІІ ………………………………………………… Безводні Азії пустелі… Холодні Арктики сніги… Земель гавайських упруги На бо’зна котрій паралелі… І чорна млость лісів тропічних, І субтропічних прерій синь По циферблату, гейби тінь, Проходять у мандрівці вічній, — Спішать в нікуди, у ніде. Деталь іде — Деталь везе. ХІІІ Месопотамія… Едем На тихих водах Іордану… Строкатий клин земель Корану… Обличчя Індії руде… І чорний жмут кряжів Паміру… Рівнин слов’янських сиза шкіра… Країна пагод… Мла Сибіру… І в туманах архіпелаг — Межи морями плями, плями Під смолоскипом Фудзіями… Строкатий Пан-Європи стяг… І знову ось архіпелаг — Вітчизни Байрона й Шекспіра. А над усім, як в казці, прoбі! Ходою велетня іде Вітчизни саґ великий чобіт. XIV Іде у Ніч… А інші — в День. Америк двох крилата птиця В емалі лине голубій. За нею слідом чорнолиця Країна муринів — вдовиця — Лицем під соняшний прибій, — Пливе, щоб зникнути за грані В безмежнім тихім океані… А ген-ге-ен з-за лінії, Загублене у синяві, Од всіх одірване, одно Спішить Австралії плесно. Спішить-спішить — не дожене Дитя мале, дитя дурне… Так в зливі сонця, у етері Пливе при власній атмосфері, Пливе на протязі віків Земля п’ятьох материків. XV Від тропіків й до моря льоду, Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен Багато перейшло народів, Ще більше перейшло племен, Відколи став цей дивний світ — За час кількох мільйоноліть. І вже не так у тій Ґондолі. У тій колисці — на Землі. Малі пташата вже не голі, Не голі вже та й не малі; Перемальована руками Не та вже й смужка золота, Геть переснована дротами Сама й колиска вже не та. Не так уже у тій Ґондолі, У тій колисці — на Землі І не дієзи вже — бемолі Стоять в піснях й пісні не ті… Але ж по-давньому Ґондоля Береться сонцем і цвіте — Але ж по-давньому Ґондолю Гойдає сонце золоте. XVI У смугах рік, у смугах гір, Строката, закосичена, Помежи гір, межи озір Розписана, розмічена, Покраяна на тьму знамен, Поділена межи племен. Що шмат, то й клин до клину клином. І кожен клин — то є країна. І так всі п’ять материків. Посіли їх аж геть до цалі… Перевантажені, важкі Гойдаються материки На ніжно-голубій емалі. XVII А по емалі — нікелі, Такі малі, такі малі! — А по емалі — нікелі Мікроскопічні кораблі: Пливуть години і тижні, Пливуть навколо бігунів… З країни Данте і Петрарки — Десь до країни Далай-Лами, А чи з вітчизни Пива й Марки — До смолоскипу Фудзіями. Чи то із дикого Сибіру — В химерний край Шехерезади, Чи десь довозять чорношкірих В країну Розуму і Ладу… Пливуть малі… такі малі! — По голубому нікелі… Нехай пливуть — їм тра пливти. Багато їх — країв отих. Багато їх та й всі вони, Мов край той Данте і Петрарки… Придатен опис без ремарки На всі чотири сторони. XVIII Щезає ніч. Щезає день, — В безодню. В вічність. У ніде. Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. ХІХ І вибігають по одній, І ось збираються роями Країни — плями… плями… плями… — Мов проти сонця дітвора, В міжгір’ях, в нетрищах, в ярах, — Таборища людських племен… А серед них он — край пісень І зветься край той Україна! ХХ Серед слов’янської рівнини, Межи Сибіром і хребтом Карпатських гір — крутим хребтом — Пливе під сонцем Україна: Лице в зеніт. Коса в цвітінь. Рожеві руки в моря синь. Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Плацдарм сливе одвічних воєн, Бойовиськ край, від Трої втроє Чи не славніших рубежів. Земля Олегових героїв. Земля Буй-Тура смілих воїв. Край волелюбців, край мужів Пренепокірних. На межі Між двох світів, як Ельдорадо, В Гелладу з Арктики проспект, Всіх завойовників завада, Всіх завойовників об’єкт. Не ‘дин там кораблі спалив. Не ‘дин там пальці посмалив, Земля титанів-"нетитанів", Земля веселих кобзарів. Не бракувало там Боянів, А й не було своїх царів. Не бракувало й на діла І хоч хай доля обійшла, І хоч нема ім’я у світі Та буйно родяться в ній діти, Хоч доля й мачуха була… Земля титанів-"нетитанів", Земля могутніх кобзарів… Й пливе із давньої пори — З давно забутої пори — Десь у майбутнє з сонця п’яна, Пливе!.. Либонь, щоб все з початку. Над пережитим, мов печатки, Стоять хрести, лиснять могили… Там вже ні гіку, ні луни, Де печенізькі табуни Та скитські тичбища ходили. Вже не бряжчать мечі, як здавна. В лискучім соняшнім пилу В Путивлі-граді на валу Давно не плаче Ярославна, — Лице в зеніт, коса в цвітінь, Рожеві руки в моря синь, — Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Тож Край-Титан! То по росі У перламутрі-поросі Плацдарм бойовиськ. Край-дитина. І зветься край той Україна. А в ній… ХХІ …Десь в місті чи в селі Маленький хлопчик при столі Тримає копію Землі. По паралелях пальцем водить — Перетина меридіан, Минає гір хребти і води — До Уругвая пішки ходить Через Індійський океан. З ночей казок Шехерезади Навпрост по сизих пасмах гір Йде до співочої Гренади Через Єгипет і Памір. З душних ночей Шехерезади До Ніневії… До Геллади… І мерехтять ясні свічада Дитячих радісних озір. Маленький світ — малий хлопчисько, Син Сонця — велетня світів! Він задоволений з колиски — З Землі п’ятьох материків, — По паралелях пальцем водить… Нехай! Нехай! Нехай же ходить. Родившись жити і цвісти, — Йому цвісти! Йому іти! Йому йти радісним походом! І повертається пухир, Рипить, повзе нерівно, скоком, — І посміхається над ним Світила син блакитноокий. По копії нулі… нулі… Ах, любий мрійнику з Землі! Крути її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула! Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві сонця золотого, Щоб без диявола лихого, Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути… ХХІІ Мов після вибуху гарматень, Без втулки, осі і чоки Параболить через віки, Параболить фрегат з фрегатів. Жене безоднями в імлі… Мерехкотить на чорнім тлі… Яснять свічада океанів, Лисніють пасма гір в тумані Через етер, крізь всенькі сфери… І мерехтять ясні озера В малого хлопчика з Землі. Крути ж її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула! Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві, сонця золотого, Щоб без диявола лихого, Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути… ХХІІІ Пливуть світи. Холонуть зорі. В порожняві фантасмагорій Ані початків, ані дна, — Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній Вона минає зорі. Біжить мандрівниця пустель, Береться сонцем і цвіте. Ані помилиться ніде. Ані зупиниться ніде. * * * Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, — На допит йти, на цундру треба Таки ж на тім на Кораблі — Таки в в’язниці на Землі. Читачу любий! Пощо сміх? Не смійся, серце, — кажуть, "гріх".

Казка про лелек та Павлика-мандрівника
Летіли лелеки У краї далекі. Мають крилечками Помежи хмарками, Ой, та й попід небесами. Жили — не тужили, — З Павликом дружили. Самі полетіли, Павлика лишили, Тяжко ж його зажурили. Не летіть, лелеки, У краї далекі! Будемо гуляти, Разом зимувати, — Є в мене санки і лещата. Є в мене рушниця І шабля-сестриця, Є і лук, і стрілки, Зостаньтеся тільки, Буду, буду я вас захищати. Озвались лелеки До нього здалека: "Ні на тих лещатах, Ані на санчатах Ми не вмієм, милий, гуляти. Всі ми довгоносі, Та ще й ноги босі, — Як нам зимувати, В снігах потопати? Де ж ми візьмем чоботята? Павлику, наш друже! Не журися дуже: Як сніжок розстане, Як зима пролине, Ми поприлітаєм Знов на Україну. З білими хмарками, Разом з ластівками Ми поприлітаєм О весняній днині, Бо немає краще, Як на Україні! А як будем знову В вирій вирушати, Тоді, може, візьмем Павлика гуляти. Як буде слухняний, Та буде хороший, Та в своєї мами Дозволу попросить". ІІ Одійшли морози, Одійшли пороші. Павлик був розумний, Чемний і хороший. Слухав татка й маму І любив звірята, І малу сестричку, Голуби й крільчата. Виглядав з віконця, Поглядав далеко: Чи не прибувають З вирію лелеки? Уже прибувають, Крилечками мають, Радісно з весною Всіх поздоровляють! І звили гніздечко Осьде на тополі. Близько біля хати, В Павлика надворі. Цілі дні клекочуть — Дзьобами стукочуть. І лелека-батько, І лелека-мати… Ось уже в гніздечку Малі лелечата. Малі лелечата — Прехороші діти. Підіймають вгору Дзьобики розкриті. Кличуть бітька й маму, Чом вони не бавлять?.. А внизу радіє — Береже їх Павлик. В нього лук і стрілки, Шабелька при боці… Отакі бувають Козаки-молодці! Записавсь одразу В козаки завзяті, Щоб ніхто не скривдив Малі лелечата. Ой, прийшли уранці Вовки-сіроманці: "Де тут є пташата — Малі лелечата?.." Батько, мати в полі — Нічого не бачать. Плачуть малі діти — Лелечата плачуть. Стали розбишаки Гніздо руйнувати, Гніздо руйнувати, Діток забирати. Не чують лелеки, По полю гуляють, Діточкам маленьким Гостинці збирають. Як узяв тут Павлик Та як стрельнув з лука! Та й улучив вовка Поміж самі вуха! А тує вовчицю — В саму потилицю! А тії вовчата — Поміж оченята. "Не ходіть! Забирать! Лелечата!" Зраділи лелеки — І батько, і мати: "Павлика ж ми будем Повік шанувати! Заберем з собою За море гуляти". ІІІ Летіли лелеки За море удруге, Забрали з собою І малого друга. Летіли далеко Попід небесами, Попід небесами, Помежи хмарками. Дзьобом стукотіли, Крильми тріпотіли, — У далекий вирій — В Африку летіли. А поперед ними Та й понад морями Ластівки моторні Несли телеграми. Телеграми в вирій: "ЗБИРАЙТЕСЯ, ЗВІРІ, КУЦІ Й ДОВГОХВОСТІ! ЗУСТРІЧАЙТЕ З УКРАЇНИ ГОСТІ!.." Слони прочитали І сурмити стали: "ЗБИРАЙТЕСЯ, ЗВІРІ ЧОРНІ, БІЛІ Й СІРІ. БУДЕМО ВІТАТИ, БУДЕМ ЗУСТРІЧАТИ, ГОСТЕЙ З УКРАЇНИ ШАНУВАТИ". Чорні крокодили К морю виходили І ґіпопотами Прибули з квітками. Мавпи, і жирафи, І ногаті струсі — Прибули і дітки, І старі матусі. І смугасті зебри, Грубі носороги, — Посідали рядом, Підібгавши ноги. Тут іще й акула Хвостиком майнула, З моря виходила, Речі говорила. З нею всі малята — Дрібні акулята, — Назбирали в морі Подарунків гору. Засурмили сурми, Захитались скелі — Павлика стрічати Слон іде веселий, А за ним малятко — Мале слоненятко, — Носиком киває, Павлика стрічає. Так усі стояли, Квітами махали — Гостей з України Зустрічали. ІV Павлик у Африці Так оце та Африка?! Так оце той вирій?! Ходить, ходить сонечко По пустелі сірій. Попереду — море, А позаду — гори, Межи ними один пісок, Горе ж мені, горе! Кам’яні доріжки Покололи ніжки. Від жари в пустині Пухирі на спині. "НІ, НЕМАЄ КРАЩЕ В СВІТІ, ЯК НА УКРАЇНІ!" Шкіра посмалилась, Ніжки натрудились, Оченята без матусі Тяжко занудились. Тут піски гарячі, Тут страшні пустині. Ні, немає в світі краще, Як на Україні. Тужить Павлик з горя Край синього моря, В море поглядає. А море безкрає. Павлика втішають Мавпи, й носороги, І смугасті зебри, Й струсі довгоногі, Чорні крокодили І ґіпопотами… Ластівки приносять З дому телеграми: "Повертайсь, бурлаче, Годі мандрувати, Бо скучає батько І сумує мати. Час уже додому З мандрів повертати". І радіє Павлик, Кричить здалека: "Скоро вже додому Полетять лелеки! А поки — цілую Сестричку і маму!.." Ластівка моторна Несе телеграму. V Погостили досить — Час уже вертати. Вийшли, вийшли проводжати Їх усі звірята. Чорні крокодили К морю виходили, І ґіпопотами Прибули з квітками, Мавпи, і жирафи, І ногаті струсі — Пустотливі дітки І старі матусі. І смугасті зебри, Й грубі носороги Посідали рядом, Підібгавши ноги. Тут іще й акула Хвостиком майнула, З моря виходила, Речі говорила. З нею всі малята, — Дрібні акулята, — Назбирали в моря Подарунків гору. Засурмили сурми, Захитались пальми, — Павлика прощати Слон іде печальний, А за ним малятко — Мале слоненятко Слізоньки втирає — Павлика прощає. Так усі стояли, Квітами махали І на Україну Друга проводжали. Проводжали друга В ранішню годину. "ОЙ, ВІЗЬМИ З СОБОЮ Й НАС НА УКРАЇНУ!" VІ Летіли лелеки Із країв далеких, Помежи хмарками, Попід небесами, Через сині гори, Через Чорне море… Не боявся Павлик, Бо не знав тут горя. У лелеки крила Дужі та широкі, В небесах літають Швидко і високо… А на Україні Зажурилась мати: "Щось нашого сина З мандрів не видати!" Коли тут — л е л е к и! Прибули здалека! Приземлитись хочуть, Дзьобами стукочуть, Дзьобами стукочуть, Крилечками мають — Всіх поздоровляють, Всіх поздоровляють! Матінку стареньку, І сестру маленьку, І біленькі хати, І сади строкаті, І степи широкі Золоті та сині… Ой, немає краще Як на Україні! Спустились лелеки Посеред левади. Павликаа стрічають Всі живі і раді: Батько і матуся, Лесик і Настуся, Крілик і крільчата, Півник і качата… І сміються збоку Радісно лелеки, Як усі питають Про краї далекі. Весело сміється Сонечко надворі — Павлик подарунки Всім привіз з-за моря: Лесикові — мила Й лист від крокодила. А малій Настусі — Пір’їнку від струся. Квіти має мама Від ґіпопотама. Тато ж що здобули? — Мушлю від акули, Ще й від носорога Кремінь для кресала… Стільки подарунків Африка прислала. Решта ж мають квіти І від всіх привіти, Від усіх привіти, Від усіх привіти. А лелеки дружно Лагодять хатину, Ще й нову будують — Дбають цілу днину. По зелених луках З Павликом гуляють, Радісно з весною Всіх поздоровляють: І червоні маки, І волошки сині… Ой, немає краще, Як на Україні. Голубі озера І пісні пташині… ОЙ, НЕМАЄ КРАЩЕ, ЯК НА УКРАЇНІ.

Колискова
Маленькому АНДРІЄВІ КИТАСТОМУ присвячую. А… А… А-а-а! А-а… А… А… Ходить місяць і зоря Через гори і моря, — Це ж до нашої дитини Ходять гості з України: Ясен місяць і зоря Через гори і моря… Через гори і моря — Ясен місяць і зоря… А-а! А-а-а! А… А… А… А-а! Лю-лі-лю! Я дитя своє люблю. Ой ви, гості з України, Придивіться ж до дитини — Чим не сокіл крилатий? Чим не місяць золотий? Ясен місяць золотий, Мій синочок окатий… А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, маленький, лю-лі-лю! Біля тебе я не сплю. Ой ви, гості з України, Придивіться ж до дитини: Це ж дитина не проста, Моя зірка золота, Моє щастя, моя кров, І надія, і любов. А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, маленький, лю-лі-лю! Я вартую, я не сплю. Я для тебе долю прошу, Щоби ріс такий хороший!.. Щоби сміливий такий!.. І розумний, і меткий!.. Щоб найкращий на весь рід! — Щоб прославив свій нарід. А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, синочку, лю-лі-лю! Недаремно ж я не сплю: Будеш ти, як дуб, високий, Чорнобривий, ясноокий, І сміливий, як Богдан, І своєму слову пан, І, як лицар, хоробрий, І до матінки добрий… А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, маленький, лю-лі-лю! А я долю тут молю, Щоб ти серце мав просторе: Перетерпіть горя море, Зраду юд і торгашів, Клевету товаришів, І всіх тих, що злом горять, Бо не знають, що творять… А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, мій зайчик, лю-лі-лю! А ще долю я молю, Щоб ти йшов, як день по світу. Щоб умів життя любити, Щоб як фенікс оживав, Щоб і падав, а вставав! Щоб і падав, а вставав… Щоб, як пісня оживав… Спи, маленький, лю-лі-лю! А-а! А-а-а! А… А… А… Я за тебе туту не сплю. Я вартую сон твій, сину, Серцем лину ж в Україну… З неї ми в світи пішли, Всі моря перепливли, Тільки ж серце там лишили І забути не змогли. А-а! А-а-а! А… А… А… Виростай же, сину мій! Виростай же, орле мій! Будеш ти щасливий, сину, І на вільну Батьківщину — В край, де ми на світ взялись, Ти повернешся колись З сонцем волі в ясний день, В громі битов і пісень. А-а! А-а-а! А… А… А… Прийде волі ясний день, Переможних грім пісень. Виростай, синочку чулий, Щоб про тебе всі почули — Всі країни. Вся земля, Ріки, гори і моря!.. І та слава, як зоря, Хай горить і не згоря. А-а! А-а-а! А… А… А… Спи, синочку, прийде час І любов розлучить нас; Пароплави мчать морями, Літаки під небесами, В океанах кораблі І великі, і малі, — Ними ти помчиш в імлі До великої землі. А-а! А-а-а! А… А… А… Хай любов же та в світах Просвіщає тобі шлях. Прийдеш, сину, в Україну І згадаєш цю вилину, Цю хвилину і цю мить — Коли світ навколо снить, Тільки матінка не спить — Береже спокою мить… А-а! А-а-а! А… А… А… Ходить місяць і зоря Через гори і моря. Ходять гості з України — Виглядають тебе, сину, — Ясен місяць і зоря — Через гори і моря… Через гори і моря — Ясен місяць і зоря… А-а! А-а-а! А… А… А…

Перепілка в житі — радість…
Перепілка в житі — радість. В пшеницях волошки — смуток. Ворон з ріль — печаль. Гей, ти, коню, вибий іскру! Вибий іскру! Кинь утому! На звороті, на крутому, Нам не личить жаль. Погоріла синь — на грози. Посмутніла даль — на сльози. Миготить — на кров. Друже, друже! Геть з журбою! Народились ми для бою. Нам іти разом з тобою Прирекла л ю б о в. Млою ворог? — В б л и с к а в и ц ю! Хто суддею? — В грізну к р и ц ю! Щоб на світ благословиться, Став наш день і час. По боях і клекотінні Встане день в яснім цвітінні. І прийдешні покоління Пригадають нас. Перепілка в житі — ніжність. В пшеницях волошки — д у м а. Мак червоний — кров. Друже, друже! Геть з журбою! Народились ми для бою. Нам іти разом з тобою Прирекла любов.

Рідна мова
М о в о  р і д н а! Колискова Материнська ніжна мово! Мово сили й простоти, — Гей, яка ж прекрасна Ти! Перше слово — крик любови, Сміх і радість немовляти — Неповторне слово "М а т и" — Про життя найперше слово… Друге слово — гімн величний, Грім звитяг і клекіт орлій, — Звук "В і т ч и з н и" неповторний І простий, і предковічний… Ну, а третє слово — "М и л а" — Буря крози, пісня рвійна І така, як пах любистку, І така, як мрійка мрійна… Перейшов усі світи я — Є прекрасних мов багато, Але п е р ш о ю, як Мати, Серед мов одна лиш ти є. Ти велична і проста. Ти стара і вічно нова. Ти могутня, р і д н а м о в о Мово — пісня колискова. Мова — матері уста.

Розділ восьмий
Учвал до фінішу жену,
Стинаючись душею, —

Розділ другий
Привіт, привіт, привіт, привіт,
Товаришу і брате!

Розділ останній
"Великий тато" дуба дав,
Хоч був і несмертельний.