«Налетіла куля з поля…»

Налетіла куля з поля,
забриніла, як пчола,  —
дійся, дійся, божа воля,
як така козацька доля,  —
куля в груди застрягла.

Впав козак, не може встати,
ще раз глянув навкруги:
«Ах, прегарні сі Карпата!
Тут би жити, не вмирати,
та убили вороги.

Тільки й щастя, що вмираю
на землі моїх братів;
тільки й смутку, що не знаю:
може, й з рук їх тут конаю
за провини ще дідів.

Вже готова є могила,
не могила, а гора;
буде душенька тужила,
де є Україна мила,  —
так далеко до Дніпра!»

Без китайки, без калини
поховали козака,
тільки вітер Верховини
поніс вістку до родини…
Що за доленька гірка…

Вірші Осипа Маковея про козака Вірші Осипа Маковея про смерть Вірші Осипа Маковея про Україну Осип Маковей

Читати ще вірші:


«Помер рекрут в непривітній столиці…»
Помер рекрут в непривітній столиці,
здалека від свого села,

«Ти — як сон, ти — як весняна казочка…»
Ти  — як сон, ти  — як весняна казочка,
Бо ти й казка моєї сумної душі,

«Я рад би все забути…»
Я рад би все забути,
що трапилось мені,

Брати
В темних горах, при окопах, у болоті, там зійшлися два вояки по роботі. Не зійшлися, тільки впали край дороги, поранені: сей  — у плечі, той  — у ноги. Один стогне: «Тату милий, мамо рідна!» Другий плаче: «Діти любі, жінко бідна!» Подивився сей на того довго, тихо,  — здивувала рідна мова, спільне лихо. «Поможіть мені, земляче, рідний брате! Не по волі я загнався у Карпати…» «Я поможу, милий гостю з України! Чей по волі не бажав ти нам руїни!…» Б’ють гармати на добраніч, стогнуть гори, Звір лісами утікає в темні звори*. Два вояки завивають свої рани, споминають і родину, і кайдани: «От звела нас люта доля раз докупи, не у гості, тільки в полі, тут, де трупи... Виріс, брате, я далеко  — у Полтаві, а загину у Карпатах на мураві…» Другий каже: «Горе, брате, нам, нещасним, нашим людям, нашим нивам, горам красним, та найтяжче наше горе  — люта сила, що з братів та воріженьків поробила. Та не плачмо, бо віджити ми ще годні; вилічимо свої рани і народні; кров пролита не пропаде, зродить нива  — буде, буде Україна ще щаслива!» 1914 *Звори яри, провалля.

Думка
Мені здається: я не жив, а тільки все збирався жити, чогось шукав, за чимсь тужив, бажав комусь весь вік служити; аж ось і молодість минула, не живши, втомлена заснула. І день прийде, як та сльота, я довгу панахиду правлю: «Прощайте, молоді літа! не гуджу вас я і не славлю; з могили вже вас не добуду, уже я молодим не буду’. І в сім жалю мов бачу я: не мертва молодість, лиш сонна; невпору ще журба моя, невпору пісня похоронна! Ще поживем! Давайте жити, наново глядати, тужити!…

Елегія
Коли помрем і заростем квітками,
у споминах ще оживем не раз,

Колисанка
Сидять пани над Невою та поникли головою, місяцями раду радять над правами, що не вадять, що не вадять з них нікому  — все лишають по-старому. Межи ними пан граф Вітте все лиш каже: «Ви заждіте! Я придумаю вам Думу, що наробить много шуму над Невою і над Доном, по всім світі за кордоном. Що урву тут, там надточу, а все буде, як я хочу; коза ціла і вовк ситий, пан багатий, хлоп небитий. Хто умре, то вже не встане, по зимі весна настане, по весні настане літо, буде тепло по всім світу, а по літі буде зимно,  — тож-то буде людям дивно! І так буде рік за роком, лиш розважно, крок за кроком, жити будуть всі щасливо, тільки ждіть ще терпеливо. Циркулярів ще напишу, всю Росію заколишу. Ой ходить сон і дрімота  — се усе моя робота…»

Метеор
Ось блиснув метеор і згас, Як у життю щасливий час. І на всесвітнім цвинтарі Лягли десь відламки зорі. Так розпадалися світи, Живуть і гинуть без мети. І всі вони — один цвинтар, А творець їх — старий гробар. Усе по радощах марних Гребе у безвістях сумних.

Могила в полі
Маленький хрест у полі
чорніє на снігу.
Ім’я дощі вже змили,
не видно і могили, —
забули всі поволі
за вірного слугу.

І не спитають люди,
хто в бою тут поляг.
Хто згадує одного,
коли могил так много
і хрестики є всюди
по горах і полях!

Ти поклонись покірно
йому, бо він страдав!
Чи свій, чи ворог лютий,
все ж вояк то забутий, —
служив своїм так вірно,
що душу й тіло дав…

1916

Ніч
Зчорнілі гори небозвід підперли, підніжжя гір у хмарах застрягли, у пахощах вогких ліси завмерли, і сонні мари дебрі налягли. І сниться горам сторона далека, де вічним сном страшні пустині сплять, без гір, без вод, кругом смертельна спека,  — ліси стряслись, збудились, знов шумлять…