Ніч

Зчорнілі гори небозвід підперли,
підніжжя гір у хмарах застрягли,
у пахощах вогких ліси завмерли,
і сонні мари дебрі налягли.

І сниться горам сторона далека,
де вічним сном страшні пустині сплять,
без гір, без вод, кругом смертельна спека,  —
ліси стряслись, збудились, знов шумлять…

Вірші Осипа Маковея 8 рядків Вірші Осипа Маковея про природу Маленькі вірші Осипа Маковея Осип Маковей

Читати ще вірші:


Образок
Маленька хата, як коробка,
загата з листя під вікном,

Полетів би я на Україну
Полетів би я на Україну не конем, а бистрим самоходом, щоб натішитись своїм народом, щоб поглянути на ту країну, що так довго у неволі дожидала щастя й долі і діждалася спасення, свого воскресення. Не пропустять чати самохода напоперек вченої Європи, скрізь плоти із дроту, і опоки, і жива з вояків загорода,  — смерть пильнує всі поля й дороги, всюди повно смутку і тривоги… Сів би я на самолет крилатий і злетів би ген понад Карпати, як орел, буяв би у просторах і осів би на дніпрових горах між своїми, у старій столиці: «Ах, здорові, браття і сестриці! Не гадаз я і не сподівався, щоб такого свята дочекався…» Не дадуть! І там, під небом, зловлять, самолети наздогін затровлять, із землі гарматами підстрілять, із повітря кулями поцілять, і, як пташка, що летіла в вирій, за мою любов і намір щирий, поранений, впаду в долину і загину… Маю в полі іскрові станиці,  — ні чим пташка, ні чим вітер скорий, понесли би вістку поза гори, за окопи, поза всі границі, і за хвильку мали би вже браття мій привіт із Закарпаття. Як же радо я б до них промовив і з великим святом поздоровив: «Помагай вам боже, земляченьки, у тяжких трудах для неньки, щоб до решти скинули кайдани, прогонили ворогів із дому і як вольні в світі громадяни раз зажили по-свойому». Годі! Всі станиці приготовлять, невидимого посланця зловлять, ще й мене, як зрадника, осудять та за щирість до братів огудять: От найшов «собі кого любити. Се наш ворог. Помагай нам бити», І нема мені потіхи, ні поради за Карпатами в чужині, без своєї щирої громади  — наче на пустині. Тільки втіхи, що і ворог лютий не підслухає і не підгляне, як нетяга, на війні забутий, десь над Тисою у лузі стане і летить думками на свободу до воскреслого народу: «Полетіть, мої думки крилаті, поза гори наші за Карпати. Розстеліться цвітом за кордоном, поклоніться всім низьким поклоном, розкажіть, як ми вмивались кров’ю, як горіли до братів любов’ю, що її не спинять ні кордони, ні прокльони, ні всі заборони, що її не можуть побороти ні окопи, ні колючі дроти, що її не вб’ють і всі гармати, бо нам всім одна лиш рідна мати  — Україна!»

Понад хмари 
Понад хмари! Понад хмари, брате!
Вийди в гори з навісної хати!

Привіт Україні
Вітай, дорога Україно моя! Чи дужа ти, нене, здорова? Пропали і воля, і сила твоя, а все ж ти й сьогодні чудова! От гарно, що раз довелося мені до тебе навідатись, нене,  — гей-гей! хоч не давнім свобідним шляхом, а з жовтим пашпортом в кишені! Так нас розділили граничні стовпи, жандарми, солдати і варти, що вже українці не знають, хто ми, а ми про них відаєм з карти. Як се нагадаю, то сльози течуть, та гріх проливати їх марно: най плачуть уже українські співці, вони то уміють прегарно… Та як же живеться, Вкраїно, тобі? Ні вітру від тебе, ні хвилі! На турка збираєшся, може, іти, чи вже й говорити не в силі? Прийми мене, мати: я рідний твій син, редактор з-над синього Прута; не бачив я досі тебе ані раз, писав про тяжкі твої пута. Вся сила моя і вся слабість моя  — сталеве перо і чорнило; списав я паперу вже скрині цілі, аж людям читати немило. А все лиш про тебе, Вкраїно моя, про тебе, заплакана мати; все думав, де взяти тобі хустинок, щоб мала чим сльози втирати. Не плач, а радій, що не маєш ти ще своїх редакторів з чорнилом, а то як списали б тебе ті пани, не вмитись тобі уже милом… Не плач, Україно, і в горі-журбі, не плач над Дніпром і над Доном, бо ми як зачуєм твій плач, то й собі ревем, як воли, за кордоном.

Сон
Тихий сон по горах ходить, за рученьку щастя водить. І шумлять ліси вже тихше, сон малі квітки колише. Спіть, мої дзвіночки сині, дикі рожі в полонині! Не шуміть, ліси зелені, спати йдіть, вітри студені! Най квіточки сплять здорові, най їм сняться сни чудові! Аж на небі зазоріє, сонце їх, малих, зогріє: І зогріє, поцілує, і світами повандрує. Тихий сон по горах ходить. за рученьку щастя водить.

Туга
Біжить у яр вода,
біжить вода і сріблом ллється,

Хрест
І тут у горах хрест! От край проклятий! Куди не глянеш, Бог на хресті розп’ятий. Знання нема, а крізь безодня віри, І всюди рабських шибениць без міри. Землею гомонять пісні воскресні, А люди ждуть на ласощі небесні. Споганюють святе лице природи Страшним кінцем Христової пригоди. Самі ж ідуть чортівськими шляхами — Звірюки від колиски аж до ями! О, Христе, глянь: ті Юди та Пілати Від Тебе ждуть небесної заплати! Хрестом Твоїм зацитькують сумління, А їх серця, як ті хрести — з каміння. І шибениця в їх домах єсть Богом, А Ти стоїш, Ісусе, за порогом…

«І я умію пісню…»
 І я умію пісню,
умію не одну,

«Був монастир, а в нім черці…»
Був монастир, а в нім черці  — відлюдки тихі, богомільні і в’язні віри добровільні, що в божому жили страсі і словом правди та хрестом боролися колись з гріхом. Тепер вже тих черців нема, свічки не сяють в їх святині,  — там сірий пил і сіра тьма покрила стіни всі і скрині. А в скринях порох, динаміт, арматні кулі і патрони лежать для миру оборони… Сим знаменем здобудеш світ, а не хрестом на хоругві і проповіддю о любві! Дивись: на храмі громозвід, де перше хрест був на дасі. Так треба, щоб огненна сила другої в скринях не спалила і щоб бутний* був у страсі!… Дивись: отся душа нещира апостолом зоветься мира, пильнує вічно магазину, щоб ти спокійну мав годину, трясеться над твоїм спокоєм і мир здобуде хоч  — розбоєм! *Бутний  — зусхвалий.

«В дорогу, в дорогу! Іду, моя доле!…»
В дорогу, в дорогу! Іду, моя доле!
Чи цвітами піду, чи терня поколе,