Думка

Мені здається: я не жив,
а тільки все збирався жити,
чогось шукав, за чимсь тужив,
бажав комусь весь вік служити;
аж ось і молодість минула,
не живши, втомлена заснула.
І день прийде, як та сльота,
я довгу панахиду правлю:
«Прощайте, молоді літа!
не гуджу вас я і не славлю;
з могили вже вас не добуду,
уже я молодим не буду’.
І в сім жалю мов бачу я:
не мертва молодість, лиш сонна;
невпору ще журба моя,
невпору пісня похоронна!
Ще поживем! Давайте жити,
наново глядати, тужити!…

Осип Маковей

Читати ще вірші:


Елегія
Коли помрем і заростем квітками,
у споминах ще оживем не раз,

Колисанка
Сидять пани над Невою та поникли головою, місяцями раду радять над правами, що не вадять, що не вадять з них нікому  — все лишають по-старому. Межи ними пан граф Вітте все лиш каже: «Ви заждіте! Я придумаю вам Думу, що наробить много шуму над Невою і над Доном, по всім світі за кордоном. Що урву тут, там надточу, а все буде, як я хочу; коза ціла і вовк ситий, пан багатий, хлоп небитий. Хто умре, то вже не встане, по зимі весна настане, по весні настане літо, буде тепло по всім світу, а по літі буде зимно,  — тож-то буде людям дивно! І так буде рік за роком, лиш розважно, крок за кроком, жити будуть всі щасливо, тільки ждіть ще терпеливо. Циркулярів ще напишу, всю Росію заколишу. Ой ходить сон і дрімота  — се усе моя робота…»

Метеор
Ось блиснув метеор і згас, Як у життю щасливий час. І на всесвітнім цвинтарі Лягли десь відламки зорі. Так розпадалися світи, Живуть і гинуть без мети. І всі вони — один цвинтар, А творець їх — старий гробар. Усе по радощах марних Гребе у безвістях сумних.

Могила в полі
Маленький хрест у полі
чорніє на снігу.
Ім’я дощі вже змили,
не видно і могили, —
забули всі поволі
за вірного слугу.

І не спитають люди,
хто в бою тут поляг.
Хто згадує одного,
коли могил так много
і хрестики є всюди
по горах і полях!

Ти поклонись покірно
йому, бо він страдав!
Чи свій, чи ворог лютий,
все ж вояк то забутий, —
служив своїм так вірно,
що душу й тіло дав…

1916

Ніч
Зчорнілі гори небозвід підперли, підніжжя гір у хмарах застрягли, у пахощах вогких ліси завмерли, і сонні мари дебрі налягли. І сниться горам сторона далека, де вічним сном страшні пустині сплять, без гір, без вод, кругом смертельна спека,  — ліси стряслись, збудились, знов шумлять…

Образок
Маленька хата, як коробка,
загата з листя під вікном,

Полетів би я на Україну
Полетів би я на Україну не конем, а бистрим самоходом, щоб натішитись своїм народом, щоб поглянути на ту країну, що так довго у неволі дожидала щастя й долі і діждалася спасення, свого воскресення. Не пропустять чати самохода напоперек вченої Європи, скрізь плоти із дроту, і опоки, і жива з вояків загорода,  — смерть пильнує всі поля й дороги, всюди повно смутку і тривоги… Сів би я на самолет крилатий і злетів би ген понад Карпати, як орел, буяв би у просторах і осів би на дніпрових горах між своїми, у старій столиці: «Ах, здорові, браття і сестриці! Не гадаз я і не сподівався, щоб такого свята дочекався…» Не дадуть! І там, під небом, зловлять, самолети наздогін затровлять, із землі гарматами підстрілять, із повітря кулями поцілять, і, як пташка, що летіла в вирій, за мою любов і намір щирий, поранений, впаду в долину і загину… Маю в полі іскрові станиці,  — ні чим пташка, ні чим вітер скорий, понесли би вістку поза гори, за окопи, поза всі границі, і за хвильку мали би вже браття мій привіт із Закарпаття. Як же радо я б до них промовив і з великим святом поздоровив: «Помагай вам боже, земляченьки, у тяжких трудах для неньки, щоб до решти скинули кайдани, прогонили ворогів із дому і як вольні в світі громадяни раз зажили по-свойому». Годі! Всі станиці приготовлять, невидимого посланця зловлять, ще й мене, як зрадника, осудять та за щирість до братів огудять: От найшов «собі кого любити. Се наш ворог. Помагай нам бити», І нема мені потіхи, ні поради за Карпатами в чужині, без своєї щирої громади  — наче на пустині. Тільки втіхи, що і ворог лютий не підслухає і не підгляне, як нетяга, на війні забутий, десь над Тисою у лузі стане і летить думками на свободу до воскреслого народу: «Полетіть, мої думки крилаті, поза гори наші за Карпати. Розстеліться цвітом за кордоном, поклоніться всім низьким поклоном, розкажіть, як ми вмивались кров’ю, як горіли до братів любов’ю, що її не спинять ні кордони, ні прокльони, ні всі заборони, що її не можуть побороти ні окопи, ні колючі дроти, що її не вб’ють і всі гармати, бо нам всім одна лиш рідна мати  — Україна!»

Понад хмари 
Понад хмари! Понад хмари, брате!
Вийди в гори з навісної хати!

Привіт Україні
Вітай, дорога Україно моя! Чи дужа ти, нене, здорова? Пропали і воля, і сила твоя, а все ж ти й сьогодні чудова! От гарно, що раз довелося мені до тебе навідатись, нене,  — гей-гей! хоч не давнім свобідним шляхом, а з жовтим пашпортом в кишені! Так нас розділили граничні стовпи, жандарми, солдати і варти, що вже українці не знають, хто ми, а ми про них відаєм з карти. Як се нагадаю, то сльози течуть, та гріх проливати їх марно: най плачуть уже українські співці, вони то уміють прегарно… Та як же живеться, Вкраїно, тобі? Ні вітру від тебе, ні хвилі! На турка збираєшся, може, іти, чи вже й говорити не в силі? Прийми мене, мати: я рідний твій син, редактор з-над синього Прута; не бачив я досі тебе ані раз, писав про тяжкі твої пута. Вся сила моя і вся слабість моя  — сталеве перо і чорнило; списав я паперу вже скрині цілі, аж людям читати немило. А все лиш про тебе, Вкраїно моя, про тебе, заплакана мати; все думав, де взяти тобі хустинок, щоб мала чим сльози втирати. Не плач, а радій, що не маєш ти ще своїх редакторів з чорнилом, а то як списали б тебе ті пани, не вмитись тобі уже милом… Не плач, Україно, і в горі-журбі, не плач над Дніпром і над Доном, бо ми як зачуєм твій плач, то й собі ревем, як воли, за кордоном.

Сон
Тихий сон по горах ходить, за рученьку щастя водить. І шумлять ліси вже тихше, сон малі квітки колише. Спіть, мої дзвіночки сині, дикі рожі в полонині! Не шуміть, ліси зелені, спати йдіть, вітри студені! Най квіточки сплять здорові, най їм сняться сни чудові! Аж на небі зазоріє, сонце їх, малих, зогріє: І зогріє, поцілує, і світами повандрує. Тихий сон по горах ходить. за рученьку щастя водить.