“Україно, п’ю твої зіниці…”

Україно, п’ю твої зіниці1
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо2,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне3 знамено.

Василь Симоненко Вірші Симоненко про Україну

Читати ще вірші:


“Флегматично зима тротуаром поскрипує…”
Флегматично зима тротуаром поскрипує, Фантастичні плете казки, Позіхає десь під білою липою, На шибки покладе мазки. Вкриє землю габою сріблястою, І є напруженій тиші нічній Світ здається чарівною казкою, Нерозгаданим плетивом мрій.

“Чорні від страждання мої ночі…”
Чорні від страждання мої ночі, Білі від скорботи мої дні Впали у твої свавільні очі, Жадібні, глибокі і чудні. Я тебе не хочу обминути, Я тебе не смію обійти. Дай мені губами зачерпнути Ніжної твоєї доброти. Диких орд незлічені навали Розтрощили пращури мої, Щоб несла ти гордо і зухвало Груди недоторкані свої. Щоб горіли маками долоні, Щоб гуло моє серцебиття, Щоб в твоєму соромливім лоні Визрівало завтрашнє життя. І моє прокляття очманіле Упаде на тім’я дурням тим, Хто твоє солодке грішне тіло Оскверняє помислом гидким. Стегна твої, брови і рамена, Шия і вогонь тендітних рук — Все в тобі прекрасне і священне, Мамо моїх радощів і мук!

Є в коханні і будні, і свята …
Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум, І, бувало б, темніла зірка У тумані тривожних дум. Але певен, що жодного разу У вагання і сумнівів час Дріб’язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас. Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила, Оновляла їх знов і знов. У мою б увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: — Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!..

Баба Онися
У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині морозом тріщить зима. Я горя на світі застав багато. Страшнішого ж горя нема, ніж те, коли старість мати в домівці стрічає сама. Немає такої біди і муки, ніж сумно з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків. За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам’ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві. Щоб знали майбутні предтечі в щасливій і гордій добі: їх горе на утлії плечі Онися взяла собі. Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки.

Берег чекання
Через душі, мов через вокзали, Гуркотять состави почуттів… Може, сподіватися зухвало, Вірити і ждати — поготів. Та не вірить я не маю змоги, Обіймає сумніви огонь, І червоним ліхтарем тривоги Зупиняю поїзда твого. І стою на березі чекання: Що ти мені з гуркоту кричиш? Станеш ти біля мого благання Чи до інших станцій просвистиш?

Вона прийшла
Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

Герострат
Нащо мене засуджено до страти? Нікчемні люди, ваш нікчемний суд Не обезглавив слави Герострата — Я єсьм живий, і я творю свій труд! Забуті зодчі, мулярі забуті, І прахом взято скульптора ім’я. На попелі їх дум встаю, із каламуті, Іду у всесвіт і в безсмертя я. Кляніть мене, кривіться від огиди, Несіть мені прокльони і плювки — Вже чорна слава вбивці Артеміди Мені під ноги кинула віки! Ви всі — ніщо. Ваш труд, і ваші болі, І ваші мрії — порох все і тлін! Над вами — я. Вулкан моєї долі Веде мене крізь хаос поколінь. Над світом галасливим і патлатим, Що чварами гуде і клекотить, Затис я в жмені божевільний атом, І слава мені груди лоскотить. Творіть красу! Дерзайте і не спіте! Та пам’ятайте, що над вами — я, Готовий все убити і спалити, Щоб обезсмертити своє ім’я.

Грудочка землі
Ще в дитинстві я ходив у трави, В гомінливі, трепетні ліси, Де дуби мовчали величаво У краплинах ранньої роси. Бігла стежка вдалеч і губилась, А мені у безтурботні дні Назавжди, навіки полюбились Ніжні і замріяні пісні. В них дзвеніло щастя непочате, Радість невимовна і жива, Коли їх виводили дівчата, Як ішли у поле на жнива. Ті пісні мене найперше вчили Поважати труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ. Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова, Силою своєю напуває, Ласкою своєю зігріва. З нею я ділити завжди буду Радощі, турботи і жалі, Бо у мене стукотить у грудях Грудочка любимої землі.

Дід умер
От і все. Поховали старезного діда, закопали навіки у землю святу. Він тепер вже не встане і ранком не піде із косою під гору круту. І не стане мантачкою тишу будити, задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито і пливтимуть над ним непомітно віки. От і все. Поховали хорошу людину, повернули навіки у лоно землі. Та невже ж помістились в тісну домовину всі турботи його, всі надії, жалі! Та невже ж то йому все віднині байдуже — чи світитиме сонце, чи ніч напливе! Біль у душу мою закрадається вужем, відчай груди мені розпанахує, рве. Я готовий повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда. Хай шалені гудуть над планетою весни, хай трава пнеться вгору крізь листя старе… Я не вірю, що дід із могили воскресне, але вірю, що ні — він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його пристрасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для живих.

Дума про щастя
Увійшла вайлувате в сіни, з хати віє нудьга й самота. У руках засміявся віник — спритно валянки обміта. Тупотить об долівку ногами і мороз вибива з рукавиць. З нею в хату ввірвався гамір, ошалілий сміх сніговиць. Мов воскресли принишклі діти — тупіт, лемент, вищання й писк. Місяць хоче, мабуть, погрітись — суне в шибку свій блідий диск. Заглядає, цікавий, у миску: що ви з’їли таке смішне, що од вашого реготу й писку тягне в хату із неба мене? Хлюпа щастя дзвінкою хвилею, ніби тут вікувало воно — не життя тобі, а ідилія, як в поганих книжках чи в кіно. Де фотографи? Де поети? Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть до газети і жахливо веселий вірш. Це ж так показна ситуація —- гарна мати і троє дітей, це ж чудова яка ілюстрація для підтвердження наших ідей. Застрибають веселі цифри у грунтовно важких статтях, та не встане з словесних вихрів многотрудне її життя. Ви мовчанкою соромливою постараєтесь обминуть, що в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. І чи прийде під ваші кашкети блискавицею думка дзвінка: в космос крешуть ота не ракети, але пружні цівки молока. А для неї це зовсім не диво, бо збагнула давно таке: справді, зараз вона щаслива, тільки ж щастя яке важке!.. І тому ця Марія чи Настя будить дзвоном дійниці село, щоб поменше важкого щастя на Радянській землі було.