Берег чекання

Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттів…
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів.

Та не вірить я не маю змоги,
Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги
Зупиняю поїзда твого.

І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш?

Василь Симоненко Вірші Симоненко 12 рядків

Читати ще вірші:


Вона прийшла
Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

Герострат
Нащо мене засуджено до страти? Нікчемні люди, ваш нікчемний суд Не обезглавив слави Герострата — Я єсьм живий, і я творю свій труд! Забуті зодчі, мулярі забуті, І прахом взято скульптора ім’я. На попелі їх дум встаю, із каламуті, Іду у всесвіт і в безсмертя я. Кляніть мене, кривіться від огиди, Несіть мені прокльони і плювки — Вже чорна слава вбивці Артеміди Мені під ноги кинула віки! Ви всі — ніщо. Ваш труд, і ваші болі, І ваші мрії — порох все і тлін! Над вами — я. Вулкан моєї долі Веде мене крізь хаос поколінь. Над світом галасливим і патлатим, Що чварами гуде і клекотить, Затис я в жмені божевільний атом, І слава мені груди лоскотить. Творіть красу! Дерзайте і не спіте! Та пам’ятайте, що над вами — я, Готовий все убити і спалити, Щоб обезсмертити своє ім’я.

Грудочка землі
Ще в дитинстві я ходив у трави, В гомінливі, трепетні ліси, Де дуби мовчали величаво У краплинах ранньої роси. Бігла стежка вдалеч і губилась, А мені у безтурботні дні Назавжди, навіки полюбились Ніжні і замріяні пісні. В них дзвеніло щастя непочате, Радість невимовна і жива, Коли їх виводили дівчата, Як ішли у поле на жнива. Ті пісні мене найперше вчили Поважати труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ. Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова, Силою своєю напуває, Ласкою своєю зігріва. З нею я ділити завжди буду Радощі, турботи і жалі, Бо у мене стукотить у грудях Грудочка любимої землі.

Дід умер
От і все. Поховали старезного діда, закопали навіки у землю святу. Він тепер вже не встане і ранком не піде із косою під гору круту. І не стане мантачкою тишу будити, задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито і пливтимуть над ним непомітно віки. От і все. Поховали хорошу людину, повернули навіки у лоно землі. Та невже ж помістились в тісну домовину всі турботи його, всі надії, жалі! Та невже ж то йому все віднині байдуже — чи світитиме сонце, чи ніч напливе! Біль у душу мою закрадається вужем, відчай груди мені розпанахує, рве. Я готовий повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда. Хай шалені гудуть над планетою весни, хай трава пнеться вгору крізь листя старе… Я не вірю, що дід із могили воскресне, але вірю, що ні — він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його пристрасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для живих.

Дума про щастя
Увійшла вайлувате в сіни, з хати віє нудьга й самота. У руках засміявся віник — спритно валянки обміта. Тупотить об долівку ногами і мороз вибива з рукавиць. З нею в хату ввірвався гамір, ошалілий сміх сніговиць. Мов воскресли принишклі діти — тупіт, лемент, вищання й писк. Місяць хоче, мабуть, погрітись — суне в шибку свій блідий диск. Заглядає, цікавий, у миску: що ви з’їли таке смішне, що од вашого реготу й писку тягне в хату із неба мене? Хлюпа щастя дзвінкою хвилею, ніби тут вікувало воно — не життя тобі, а ідилія, як в поганих книжках чи в кіно. Де фотографи? Де поети? Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть до газети і жахливо веселий вірш. Це ж так показна ситуація —- гарна мати і троє дітей, це ж чудова яка ілюстрація для підтвердження наших ідей. Застрибають веселі цифри у грунтовно важких статтях, та не встане з словесних вихрів многотрудне її життя. Ви мовчанкою соромливою постараєтесь обминуть, що в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. І чи прийде під ваші кашкети блискавицею думка дзвінка: в космос крешуть ота не ракети, але пружні цівки молока. А для неї це зовсім не диво, бо збагнула давно таке: справді, зараз вона щаслива, тільки ж щастя яке важке!.. І тому ця Марія чи Настя будить дзвоном дійниці село, щоб поменше важкого щастя на Радянській землі було.

Жорна
Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки. Каміння клацало зубами в жорнах, жувало жовті зерна на друзки. І сіялось не борошно, а мука… При тьмяному мигтінні каганця жіночі ніжні материнські руки тягли за ручку камінь без кінця. Журливо мліли очі сумивиті, і борошно, мов біла кров, лилось… Це все було в двадцятому столітті, що грозами над нами пронеслось. Ми часто чуєм радісну зловтіху у голосі ворожому, чужім, що заглядали кривда й люте лихо у наш — для щастя виведений — дім. Хай сатаніють виродки од крику — нас не знобить од їхньої хули: нам жорна ті із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли. І то для них таки й була наука, коли — у всього світу на виду, — немов у жорнах, дужі наші руки перемололи варварську орду. Народе мій! Титане непоборний, що небо підпирає голубе! Твій гордий подвиг не принизять жорна — вони лиш возвеличують тебе. Дарма біситься злість ворожа, чорна — нічим не очорнить твоєї боротьби!.. Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби.

З вікна
Синиця в шибку вдарила крильми. Годинник став. Сіріють німо стіни. Над сизим смутком ранньої зими Принишкли хмари, мов копиці сіна. Пливе печаль. Біліють смолоскипи Грайливо пофарбованих ялин — Вони стоять, немов у червні липи, Забрівши в сивий і густий полин. Полин снігів повзе до видноколу, Лоскоче обрій запахом гірким, Лапаті, білі і колючі бджоли Неквапно кружеляють понад ним…

Задивляюсь у твої зіниці …
Задивляюсь у твої зіниці Голубі й тривожні, ніби рань. Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань. Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік… Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті. Рідко, нене, згадують про тебе, Дні занадто куці та малі, Ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі. Бачиш, з ними щогодини б’юся, Чуєш — битви споконвічний грюк! Як же я без друзів обійдуся, Без лобів їх, без очей і рук? Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Ради тебе перли в душу сію, Ради тебе мислю і творю… Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю. Хай палають хмари бурякові, Хай сичать обращи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.

Злодій
Дядька затримали чи впіймали — Дядька в сільраду ескортували. Дядька повчали і докоряли: "Як вам, дядьку, не ай-ай-ай Красти на полі свій урожай! У кого ви крали? Ви крали в себе. Це ж просто сором красти свій труд". Дядько понуро тім’я теребив І смакував махру. Дядько кліпав товстими віями, Важко дивитись в очі ганьби, Важко йому із домашніми мріями Враз осягнуть парадокси доби. "Так воно, так,— у кулак кахикав,- Красти пагано, куди вже гірш". Рвися з горлянки свавільним криком, Мій неслухняний вірш. — Чому він злодій? З якої речі? Чому він красти пішов своє? Давить той клунок мені на плечі, Сором у серце мені плює. Дядька я вбити зневагою мушу, Тільки у грудях клекоче гроза: Хто обікрав, обскуб його душу, Хто його совісті руки зв’язав? Де вони, ті відгодовані й сірі, Недорікуваті демагоги й брехуни, Що в’язи скрутили дядьковій вірі, Пробираючись у крісла й чини. Їх би за грати! Їх би до суду! Їх би до карцеру за розбій! Доказів мало??? Доказом будуть Лантухи вкрадених вір і надій.

Казка про Дурила
Ото ж воно й почалося з того, що одружився дурний Петро. Тільки до хати привів небогу — зразу ж топитись пішов у Дніпро. Стрибнув у воду — в воді не тоне, почухав тім’я дурний, а тоді почав серед річки — хай Бог боронить! — ходить на руках по воді. Походить трохи та ляже полежить, на хвилю закине ноги брудні — і хоч би тобі що! Схопив, правда, нежить та рибалок до смерті злякав у човні. Йому все байдуже — ходить та чхає, та грайливо моргає до риб, а небога із кручі рукою махає: — Вернись, чоловіче, бо з’їм твій хліб! — Почув те Петро та бігом додому, що запопав — то усе перегриз, добре, що жінка спалила солому та в глечиках поховала дрова і хмиз. Наївся Петро: — Ну, стели постелю, горличко ніжна моя,- та сама лишень лізь під стелю, а на долівці приляжу я.- Отак і жили без нужди та горя. Сусіди шепталися, як один: — Від чого товстіє Петрова Федоря? — Аж гульк — у Федори син. І такий тобі хлопець, що далі нікуди, і такий тобі хлопець, що — ну. На другий рік вже навчився бігати, а на шостий — виматюкав старшину. Прийшли тоді до Петра пузаті та й кажуть: — Ти знаєш чи ні, що виродок твій губатий сказав, ніби ми дурні? — Розізлився Петро: — Отаке тобі й на! Та я ж його витурю з дому, щоб не балакав малий сатана того, що усім відомо…- Узяв і прогнав. А що дурному? Тільки приказував, як проганяв: — Іди, лобуряко, з дому — ти з мене останню сорочку зняв! Іди собі, зла личино! Може, десь виб’єшся у пани, то гляди не поскупися, сину, матері справить картату хустину, а мені — кисет і штани… Ну, йди вже, клята рахубо, бо дома з голоду вріжеш дуба…- І пішло хлоп’я із убогої хати кращої долі собі шукати. Де воно не ходило, де воно не було! Спало, де впало, їло, що мало, та, мов трава, росло. Та хлопця й вигнало — слава Богу: не менше саженя в ріст. Кулаки — мов горщата, мов обаполи, ноги — і де те здоров’я бралося в нього, коли ж все життя безконечний піст? А люди про хлопця так говорили: — Чому б не рости, коли він — Дурило! — Отож, як Дурило уже зміцнів і огидло хлопцеві байдикувати, раптом ні сіло, ні впало він захотів навідаться до рідної хати. Спакував у кишеню речі, доброго костура в руки взяв — і, як говорять, ноги на плечі та й пішов, куди знав. Іде та й людей питає: — А де тут дорога до Рідного краю? — А люди говорять: — Кругла Земля, так що прямої дороги немає: сонце сходить онно звідтіля, а тамечки он сідає. Спитай у нього. Воно біга довкола Землі давно, то, певне, тобі щось розумне порає.- Махнув рукою Дурило та й пішов навпростець, добре, що сонце у спину гріло, а в груди віяв вітерець. Іде та й іде. Аж у ногах занило, присісти хотів, та ба — з-за кущів до Дурила вибігла враз галаслива юрба. — Ти куди йдеш? — Додому. — А де ж та домівка? — У Ріднім краю. — А край де? — Їй-богу, не знаю. Я люди, шукаю вітчизну свою. — А навіщо шукати? Лишайся, хлопче, у нас — у нас не життя, а свято, щасливим зробишся враз.- І вмить та юрба оточила Дурила і дружно до нього отак говорила: РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ Порода наша мудра від природи, ми знаєм все, бо осягнули все. І глипає на нас зворушено і гордо щасливий предок — щирий шимпанзе. Йому гойдатись на гіллі рипучім і на тропічних тішитись вітрах, а ми підем і цілий світ научим, як у чорнильних плавати морях. У нас до того мудрі всі та вчені, що лімітуємо чорнило і папір. Вулкани діють дужі і скажені в хребтах висотних паперових гір. Ми знаєм все! Для нас усе відоме! буде завтра? Запитайте нас. Як живить вогнища руда суха солома, так нас годує мудрість повсякчас. Ми пронесем, ми підведем і підем, ми дійдемо, ми сягнемо висот! Ми стільки істин вам за мить націдим, що подив назавжди заціпить рот. Чого ж тиняєтесь по світу, ніби п’яні, чого шукаєте, коли ми все знайшли, коли ведуть дороги осіянні під наше сонце з вашої імли? У нас давно ніхто й не чув про горе та інші нісенітниці й бридню. Одна турбота чола наші оре — а що, як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А більше нам нічого не болить Дурило, звичайно, розвішує вуха, Дурило аж рота роззявив та слуха, Дурило гукає: — Зрікаюся Рідного краю! Візьміть мене, друзі, до вашого раю! — І друзі Дурила під руки беруть, і друзі Дурила до себе ведуть. А хлопцеві думка сидить в голові: — Чого, люди добрі, в вас ноги в крові? — Та це,— йому кажуть,- така у нас звичка: до щастя дорога веде через річку — та річка із крові та трішки зі сліз, але ти не бійся. Не втопишся. Лізь. Вона не глибока — либонь, до колін… — А кров там чия? — не гамується він. — Чия? А відомо чия — тих людей, що підло не визнали наших ідей… Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу кого задавили, кого зарубали. — А це хто тут висить? — питається в них. — Це дурень один із отих навісних, що пруться на острів… — На острів? За чим? — Та, правду сказати, либонь, ні за чим: там щастя закуте в печерах німих не те, що для нас, а оте, що для всіх… — То нащо ж повісили? — Так, для годиться: якби не повісили, міг би втопиться… І далі Дурило по Раю іде, круг себе очима дурними пряде. — А це що за ідол? — питається знов. — Це той, хто закон наймудріший знайшов: навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в вічі оману пускати, навчив нас, як жити годиться на світі,- читай заповіта його на граніті ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ Що кому на роду написано, то й конем не обскачеш того. Одному доля дарує лисину, другому шляпу з широкими крисами, а третього причастовує батогом. А четвертому, п’ятому, шостому і дев’ятому цілісінький довгий вік стільки добра обіцятиме, що врешті з четвертого, п’ятого, шостого і дев’ятого поробить стандартних калік. А найкраще тому, кому доля багата не захоче нічого дати — ані честі, ні глузду, ні сорому — нічогісінько. Ось цьому ми з нікчемства свого п’єдестала створимо та освятим в кадильнім диму, та сипнемо під ноги квітів, та у лаври чоло вберем, та, щоб весело жив на світі, приведем панну Музу в гарем. А самі заживем без гризоти, бо відомо й дитині малій, що у Музи тієї цноти вже не більше, ніж у повій. Скільки бідною торгували, стільки вже продавалась сама, що назвать її лярвою мало, а сильнішого слова нема. Ну а нам що до того? Ми люди тихі. Нам би повне корито бурди, теплу ковдру, затишну стріху та цукерку вряди-годи. Бо таке на роду написано: від Адама до наших днів будуть людям світити лисини величаво-мудрих вождів. Думав, думав Дурило, аж йому голова заболіла, та ніяк собі не збагне: куди і до чого той ідол гне? Якщо йому правда — ріднесенька мати, то нащо ж йому п’яти лизати? А якщо йому люба лизня, то тоді його ненька — брехня? Так замислився, що аж присів, сім днів не пив і не їв, а на восьмий устав і каже: — Якесь дуже дивне те щастя ваше! Не хочу такого, щоб я вмер! Сходжу ще на острів до тих печер…- Та й ну Дурило від друзів нових тікати, а ті йому в спину кілки метати. Добре, що наш Дурило водою не брів — він, як і батько, ходить по воді умів — отож він рершим став у печері і давай своїм костуром бити у двері. За третім ударом впали двері, і враз ніби сонце сяйнуло в печері. І вийшло звідти дівча, і всміхнулося мило: — Спасибі за поміч тобі, Дурило! Я долю тепер не мину і твою — жду тебе, парубче, у батьківській хаті, у твоєму Ріднім краю…- Сказало і щезло. Озирнувся Дурило — дивиться: гори вогнем охопило, і кривава ріка змеженіла, а там, за рікою, на тихій Зеленій горі біліє батькова хата, а під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі…