Навпіл розтято серця і осердя
здерто гримасами з лиць людські риси
вже не страшні ні хвороби ні списи
бо у скафандрах вийшовши з лісу
нам задарма пропонують безсмертя
наче голодному варево з дерті
вгору здійнявши скоцюблені пальці
чи то прибульці а чи то блукальці
і мерехтять у пітьмі неозорій
мо’ трухляки а мо’ вранішні зорі
в час коли ми аж по вуха у смерку
безлад довірливий юрмища людства
в координатах злоби і жмикрутства
у кострубату ладнаємо чергу
і розучившись любити й жаліти
в сутінках сутності стислого світу
змінюємо математику волі
впалих зібгавши надгеометрічно
і за безсмертя вбиваючи звично
на арифметику наших підборів
й очі біліють неначе від плісняви
в дивній місцевості без видноколу
в мить відкриття світового закону
про пропорційність жадоби і тісняви
Портал української поезії