Забуті слова

То вже давно було. Мені сім літ минало,
а їй, либонь, минуло двадцять літ.
Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,
і сипався з каштанів білий цвіт.
Вона не бавила мене і не учила,
я кидала і забавки, й книжки,
щоб тільки з нею буть, вона уміла
єдину забавку – плести вінки.
Я подавала їй квітки, і листя, й трави
і з рук її не зводила очей.
Здавалося, вона плела не для забави,
а щоб зробить оправу для речей.
В її речах слова котились, наче хвилі,
мов сльози по її замучених братах,
в вінку, здавалось, блідли квіти білі,
і в’янули слова журливі на устах.
То знов зривалися слова палкі, ворожі,
мов грізні вироки всім тим, що кров лили,
в вінку палали кров’ю дикі рожі,
слова, мов квіти ярії, цвіли.
Шумів зелений лист, а голос той коханий
про волю золоту співав мені, –
в вінку мінився злотом ряст весняний,
і золотим дощем лились пісні…
То вже давно було. Давно пора минула
таких червоних необачних слів;
либонь, вона й сама про них забула –
хто дбає про вінки, що замолоду плів?
І я забула їх, не пригадаю й слова
з тих наших довгих запальних розмов,
а тільки барва їх, мелодія раптова
тепер, як і тоді, мені бунтує кров.
І та мелодія не може заніміти:
не раз, як тільки лист од вітру зашумить
чи блиснуть проти сонця ярі квіти,
вона зненацька в думці забринить.
Неначе хто її поставив на сторожі,
щоб душу в кождий час будить від сна,
щоб не заглухли в серці дикі рожі,
поки нова не зацвіте весна.

Леся Українка

Читати ще вірші:


Забута тінь
Суворий Дант, вигнанець флорентійський,
Встає із темряви часів середньовічних.

Завітання
В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,
Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:

Заспів
Південний краю! як тепер далеко
Лежиш від мене ти! за горами крутими,

Зоря поезії (Імпровізація)
Імпровізація
Через тумани лихі, через великеє горе

Казка про Оха-чародія
В тридев’ятім славнім царстві,
де колись був цар Горох,

Казочка про край царя Гороха
Ви чули казочку про край царя Гороха?
Чи знаєте, чому людей там стало «троха»?

Калина
Козак умирає, дівчинонька плаче: "Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!" – Ой, коли ж ти справді вірная дівчина, Буде з тебе на могилі хороша калина. "Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха, Щоб я мала червоніти серед мого лиха? Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада, Щоб я мала процвітати, як мені досада? Чи то ж тобі стане миліш домовина, Як я буду зеленіти – німа деревина?" – Як упадуть роси на ранні покоси, То не в мою домовину, а на твої коси, Як припече сонце веснянії квіти, Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти. Ой, так не затужить і рідная ненька, Як ти, моя калинонько, моя жалібненька… Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця, Як вже стала калиною мила-жалібниця. Дивуються люди і малії діти, Що такої пригодоньки не видали в світі: "Чия то могила в полі при дорозі, Що над нею калинонька цвіте на морозі, Що на тій калині листя кучеряві, А між цвітом білесеньким ягідки криваві". Шуміла калина листом зелененьким: "Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким? Поки ніж не крає, дерево не грає. А хто вріже глибоченько, тому заспіває. А хто вріже гілку, заграє в сопілку, То той собі в серце пустить калинову стрілку".

Конвалія
Росла в гаю конвалія Під дубом високим, Захищалась від негоди Під віттям широким. Та недовго навтішалась Конвалія біла, – І їй рука чоловіча Віку вкоротила. Ой понесли конвалію У високу залу, Понесла її з собою Панночка до балу. Ой на балі веселая Музиченька грає, Конвалії та музика Бідне серце крає. То ж панночка в веселому Вальсі закрутилась, А в конвалії головка Пов’яла, схилилась. Промовила конвалія: «Прощай, гаю милий! І ти, дубе мій високий, Друже мій єдиний!» Та й замовкла. Байдужою Панночка рукою Тую квіточку зів’ялу Кинула додолу. Може, й тобі, моя панно, Колись доведеться Згадать тую конвалію, Як щастя минеться. Недовго й ти, моя панно, Будеш утішатись Та по балах у веселих Таночках звиватись. Може, колись оцей милий, Що так любить дуже, Тебе, квіточку зів’ялу, Залишить байдуже!..

Королівна
– Королівно, ясна панно, ви себе навік згубили! Що з’єднало вас зо мною, вбогим лицарем без спадку? – Мій лицарю, любий пане, се мені гірка образа, – я ж не звикла продавати свого серця за червінці! – Королівно, ясна панно, стану вашому належить багряниця і корона, а не ся буденна одіж. – Мій лицарю, любий пане, та невже я вам миліша в багряниці та короні, ніж у простих темних шатах? – Королівно, ясна панно, я зовсім безславний лицар, бо від зрадницької зброї умираю вдома, в ліжку. – Мій лицарю, любий пане, хай впаде за зраду сором, слави ж маєте доволі: ви обранець королівни. – Королівно, ясна панно, чує серце, що загину, – хто ж вас буде боронити від неслави, поговору? – Мій лицарю, любий пане, не боюсь я поговору, – все чиню по власній волі, бо на те я королівна. – Королівно, ясна панно, тяжко буде вам дивитись, як мене ховати будуть простим звичаєм, непишно. – Ой лицарю, любий пане! Не вражайте мого серця! Що мені по всіх пишнотах, якби мала вас ховати? – Королівно, ясна панно, заклинаю вас коханням, майте гідність і в жалобі, як належить королівні. – Мій лицарю, любий пане, нащо сі страшні закляття? Се ж найгірше в світі лихо – непрозора, горда туга… * * * У сільській убогій церкві грають Requiem органи, хор голосить Miserere, люд зітхає De profundis. В домовині труп лицарський, біля нього королівна стала тихо та поважно, мов до шлюбу наречена. Не тремтить серпанок чорний, що вкрива її обличчя, і горить спокійним світлом у руці воскова свічка. По кутках дівчата плачуть, а в юрбі йдуть поговори: «Он ота його кохала…» «Он ота вінка втеряла…» «Он ота босоніж бігла і ловила за стремена…» «Хто ж ота, що стала поруч коло гробу?» – «Королівна». * * * У палаті королівській темний смуток і тривога серед челяді двірської, – щось король сьогодні гнівний: очі мечуть стріли гострі, гучно брязкають остроги, руки стиснулися міцно на хресті злотистім шпаги. На порозі паж маленький став наляканий, несмілий і промовив ледве чутно: «Ясна панна там чекає…» Твердим голосом відмовив гнівний владар: «Що ж, хай прийде, хай почує привселюдно від отця свого прокляття». Ще не встиг король скінчити слів безжалісних, недобрих, як в юрмі загомоніло: «Гей, дорогу королівні!» Поміж лицарів блискучих, поміж дам препишно вбраних королівна йде поволі у буденних чорних шатах, без серпанку й покривала, з непокритою косою; не спуска очей журливих, не схиля блідого чола. Затаїло дух лицарство, пишні дами всі поблідли, ждуть, мов грому серед бурі, королівського прокляття. Але що се? тихо й смутно забринів старечий голос: «Ти прийшла, кохана доню? Сядь, спочинь, моя дитино…» Ледве вчула королівна ту лагідну, тиху мову, затремтіла вся і впала, мов росиночка, додолу. Мов росинка, що холодна та бліда трималась довго, цілу ніч на верховітті, поки сонце не пригріло… У палати королівські загостили жаль і туга, – се були найвищі гості, та прийшли без етикети.

Легенда
Було колись в одній країні:
сумний поет в сумній хатині