Калина

Козак умирає, дівчинонька плаче:

“Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!”

– Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,

Буде з тебе на могилі хороша калина.

“Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,

Щоб я мала червоніти серед мого лиха?

Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,

Щоб я мала процвітати, як мені досада?

Чи то ж тобі стане миліш домовина,

Як я буду зеленіти – німа деревина?”

– Як упадуть роси на ранні покоси,

То не в мою домовину, а на твої коси,

Як припече сонце веснянії квіти,

Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.

Ой, так не затужить і рідная ненька,

Як ти, моя калинонько, моя жалібненька…

Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця,

Як вже стала калиною мила-жалібниця.

Дивуються люди і малії діти,

Що такої пригодоньки не видали в світі:

“Чия то могила в полі при дорозі,

Що над нею калинонька цвіте на морозі,

Що на тій калині листя кучеряві,

А між цвітом білесеньким ягідки криваві”.

Шуміла калина листом зелененьким:

“Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким?

Поки ніж не крає, дерево не грає.

А хто вріже глибоченько, тому заспіває.

А хто вріже гілку, заграє в сопілку,

То той собі в серце пустить калинову стрілку”.

Леся Українка

Читати ще вірші:


Конвалія
Росла в гаю конвалія Під дубом високим, Захищалась від негоди Під віттям широким. Та недовго навтішалась Конвалія біла, – І їй рука чоловіча Віку вкоротила. Ой понесли конвалію У високу залу, Понесла її з собою Панночка до балу. Ой на балі веселая Музиченька грає, Конвалії та музика Бідне серце крає. То ж панночка в веселому Вальсі закрутилась, А в конвалії головка Пов’яла, схилилась. Промовила конвалія: «Прощай, гаю милий! І ти, дубе мій високий, Друже мій єдиний!» Та й замовкла. Байдужою Панночка рукою Тую квіточку зів’ялу Кинула додолу. Може, й тобі, моя панно, Колись доведеться Згадать тую конвалію, Як щастя минеться. Недовго й ти, моя панно, Будеш утішатись Та по балах у веселих Таночках звиватись. Може, колись оцей милий, Що так любить дуже, Тебе, квіточку зів’ялу, Залишить байдуже!..

Королівна
– Королівно, ясна панно, ви себе навік згубили! Що з’єднало вас зо мною, вбогим лицарем без спадку? – Мій лицарю, любий пане, се мені гірка образа, – я ж не звикла продавати свого серця за червінці! – Королівно, ясна панно, стану вашому належить багряниця і корона, а не ся буденна одіж. – Мій лицарю, любий пане, та невже я вам миліша в багряниці та короні, ніж у простих темних шатах? – Королівно, ясна панно, я зовсім безславний лицар, бо від зрадницької зброї умираю вдома, в ліжку. – Мій лицарю, любий пане, хай впаде за зраду сором, слави ж маєте доволі: ви обранець королівни. – Королівно, ясна панно, чує серце, що загину, – хто ж вас буде боронити від неслави, поговору? – Мій лицарю, любий пане, не боюсь я поговору, – все чиню по власній волі, бо на те я королівна. – Королівно, ясна панно, тяжко буде вам дивитись, як мене ховати будуть простим звичаєм, непишно. – Ой лицарю, любий пане! Не вражайте мого серця! Що мені по всіх пишнотах, якби мала вас ховати? – Королівно, ясна панно, заклинаю вас коханням, майте гідність і в жалобі, як належить королівні. – Мій лицарю, любий пане, нащо сі страшні закляття? Се ж найгірше в світі лихо – непрозора, горда туга… * * * У сільській убогій церкві грають Requiem органи, хор голосить Miserere, люд зітхає De profundis. В домовині труп лицарський, біля нього королівна стала тихо та поважно, мов до шлюбу наречена. Не тремтить серпанок чорний, що вкрива її обличчя, і горить спокійним світлом у руці воскова свічка. По кутках дівчата плачуть, а в юрбі йдуть поговори: «Он ота його кохала…» «Он ота вінка втеряла…» «Он ота босоніж бігла і ловила за стремена…» «Хто ж ота, що стала поруч коло гробу?» – «Королівна». * * * У палаті королівській темний смуток і тривога серед челяді двірської, – щось король сьогодні гнівний: очі мечуть стріли гострі, гучно брязкають остроги, руки стиснулися міцно на хресті злотистім шпаги. На порозі паж маленький став наляканий, несмілий і промовив ледве чутно: «Ясна панна там чекає…» Твердим голосом відмовив гнівний владар: «Що ж, хай прийде, хай почує привселюдно від отця свого прокляття». Ще не встиг король скінчити слів безжалісних, недобрих, як в юрмі загомоніло: «Гей, дорогу королівні!» Поміж лицарів блискучих, поміж дам препишно вбраних королівна йде поволі у буденних чорних шатах, без серпанку й покривала, з непокритою косою; не спуска очей журливих, не схиля блідого чола. Затаїло дух лицарство, пишні дами всі поблідли, ждуть, мов грому серед бурі, королівського прокляття. Але що се? тихо й смутно забринів старечий голос: «Ти прийшла, кохана доню? Сядь, спочинь, моя дитино…» Ледве вчула королівна ту лагідну, тиху мову, затремтіла вся і впала, мов росиночка, додолу. Мов росинка, що холодна та бліда трималась довго, цілу ніч на верховітті, поки сонце не пригріло… У палати королівські загостили жаль і туга, – се були найвищі гості, та прийшли без етикети.

Легенда
Було колись в одній країні:
сумний поет в сумній хатині

Легенди
У легендах стародавніх
справедливості немає,

Любка
Була в мами доня, Любка чорнобрива, Розумная, гарна та нетерпелива. Було, часом мама в місто виїжджає, – Там-то вже пильненько доня виглядає! От підросла Любка, віддали в науку. Не зле було вчитись, – одну мала муку: Хотіла дізнатись, життя яке буде, Як в світі широкім живуть тії люди… Скінчила науку, вже весілля мали Справлять – аж коханця у військо забрали. Любка дожидала, потім захворіла, Розважила Любку ранняя могила.

Мій шлях
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,

Місячна легенда
(Посвята моїй мамі)
1

Мати-невільниця
Був ясний день, веселий, провесняний,
До нас у хату крізь вікно одкрите

Музині химери
(Гумореска)
Поет

Ніобея
Діти, діти мої, чи я ж вас навіки втеряла?
За що покарана я? За те, що так гордо впевнялась