Твої очі, як те море

Твої очі, як те море
Супокійне, світляне;
Серця мого давнє горе,
Мов пилинка, в них тоне.

Твої очі, мов криниця
Чиста на перловім дні,
А надія, мов зірниця,
З них проблискує мені.

Вірші Івана Франко 8 рядків Вірші Івана Франко про любов Іван Франко Маленькі вірші Івана Франко

Читати ще вірші:


Тетяна Ребенщукова
Старці і книжники грізно накинулись
Каменувати тебе:

Товаришам
І вас зі своїх зборів проженуть
Старих порядків лицарі гордії,

Товаришам з тюрми
Обриваються звiльна всi пута, Що в’язали нас з давнiм життем; З давнiх брудiв i думка розкута — Ожиємо, брати, ожиєм! Ожиємо новим ми, повнiшим I любов’ю огрiтим життєм; Через хвилi мутнi та бурливi До щасливих країв попливем. Через хвилi нещасть i неволi, Мимо бур, пересудiв, обмов, Попливем до країни святої, Де братерство, i згода, й любов. Ми ступаєм до бою нового Не за царство тиранiв, царiв, Не за церков, попiв, анi бога, Нi за панство неситих панiв. Наша цiль — людське щастя i воля, Розум владний без вiри основ, I братерство велике, всесвiтнє, Вiльна праця i вiльна любов! Треба твердо нам в бою стояти, Не лякаться, що впав перший ряд, Хоч по трупах наперед ступати, Нi на крок не вертатися взад. Се ж остатня вiйна! Се до бою Чоловiцтво зi звiрством стає, Се поборює воля неволю, "Царство боже" на землю зiйде. Не молiться вже бiльше до бога: "Най явиться нам царство твоє!" Бо молитва — слаба там пiдмога, Де лиш розум i труд у пригодi стає. Не вiд бога те царство нам спаде, Не святi його з неба знесуть, Але власний наш розум посяде, Сильна воля i спiльний наш труд.

Тріолет
І ти лукавила зо мною!
Ах, ангельські слова твої

Три долі
З таємної безодні небуття
Маленьку іскорку, людськую душу

Хлібороб
Гей, хто на світі кращу долю має, Як той, що плугом святу землю оре? Святую землю в банку заставляє, В довги впадає, як в бездонне море, І поти б’ється, аж остатня рація На нього спаде – грунту ліцитація – І поки в найми не пошкандибає, – Гей, хто на світі кращу долю має? Гей, хто на світі кращу долю має, Як той, що вірно цісареві служить, В касарні нишком рід свій споминає, Зітхає нишком, і клене, і тужить, Махає «гвером», в «гліді» машерує, На варті мерзне, в «шпангах» креперує, В «ібунках» пріє, «комісняк» снідає, – Гей, хто на світі кращу долю має? Гей, хто на світі кращу долю має, Як той, хто щирим патріотом зветься, Податки точно рік за рік складає, Шанує власть, перед жандармом гнеться, Цілуєсь з возним і, хоч дуже бідний, Як треба дати, дасть і гріш послідній, А нащо, за що дав – і не питає, – Гей, хто на світі кращу долю має? Гей, хто на світі кращу долю має, Як той, що все лиш ту науку чує, Що тільки бідних господь бог карає, Що ласка божа тільки багачу є, Що чорт усюди чоловіка кусить, А бідний все в покусі впасти мусить, Що хлоп лінюх, п’яниця і свиня є, – Гей, хто на світі кращу долю має?

Христос і хрест
Серед поля край дороги Стародавній хрест стоїть, А на нім Христос розп’ятий Висів тож від давніх літ. Та з часом прогнили гвозді, Вітер хрест розхолітав, І Христос, вгорі розп’ятий, Із хреста на землю впав. Тут сейчас трава висока, Що росла вокруг хреста, Радісно в свої обійми, М’яко приняла Христа. Подорожники й фіалки, Що там пахли з-між трави, Звились, мов вінець любові, У Христа край голови. На живім природи лоні, Змитий з крові, ран і сльоз, Серед запаху і цвітів Сумирно спочив Христос. Та якісь побожні руки Спать йому там не дали І, хрестячись, з-поміж цвітів Знов угору підняли. Та, нових не мавши гвоздів, Щоб прибити знов Христа, Хоч з соломи перевеслом Прив’язали до хреста. Так побожні пересуди, Бачачи за наших днів, Як з старого древа смерті, Із почитання богів, З диму жертв, з тьми церемоній, Із обмани, крові й сльоз – Словом, як з хреста старого Сходить між людей Христос, І як, ставши чоловіком, Ближчий, вищий нам стає, І святим приміром своїм Нас до вольності веде, – Силуються понад людськість Будь-що-будь піднять Христа І хоч брехні перевеслом Прив’язати до хреста.

Червона калино, чого в лузi гнешся?..
Червона калино, чого в лузi гнешся?
Чого в лузi гнешся?

Чим пісня жива?
Кожда пісня моя –
Віку мого день,

Човен
Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна, Мов дитя, цікава, шепче і розпитує вона: «Хто ти, човне? Що ти, човне? Відки і куди пливеш? І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?» І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить: «Відки взявся я – не знаю; чим прийдеться закінчить Біг мій вічний – тож не знаю. Хвиля носить, буря рве, Скали грозять, надять-просять к собі береги мене. Хвилі – то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя; Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я. Поти лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов: Вітер гонить, хвиля ломить – і я вже на дно пішов. Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль? Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль Кажуть, що природа-мати нас держить, як їй там тре, А в кінці мене цілого знов для себе відбере. Що ж тут думати? Тримає, то тримає, а візьме, То візьме – ні в сім, ні в тому не питатиме мене. Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь – Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!» Хвиля весело плюскоче та леститься до човна, Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона: «Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил – Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил! Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув; Хоч би й дев’ять не вернуло, то десятий повернув І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде, Хто не має цілі. Човне, як пливеш, то знай же, де! Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш. Таж і в бурю не всі човни гинуть – тим ся ти потіш! А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти? Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!»