Христос і хрест

Серед поля край дороги
Стародавній хрест стоїть,
А на нім Христос розп’ятий
Висів тож від давніх літ.
Та з часом прогнили гвозді,
Вітер хрест розхолітав,
І Христос, вгорі розп’ятий,
Із хреста на землю впав.
Тут сейчас трава висока,
Що росла вокруг хреста,
Радісно в свої обійми,
М’яко приняла Христа.
Подорожники й фіалки,
Що там пахли з-між трави,
Звились, мов вінець любові,
У Христа край голови.
На живім природи лоні,
Змитий з крові, ран і сльоз,
Серед запаху і цвітів
Сумирно спочив Христос.
Та якісь побожні руки
Спать йому там не дали
І, хрестячись, з-поміж цвітів
Знов угору підняли.
Та, нових не мавши гвоздів,
Щоб прибити знов Христа,
Хоч з соломи перевеслом
Прив’язали до хреста.
Так побожні пересуди,
Бачачи за наших днів,
Як з старого древа смерті,
Із почитання богів,
З диму жертв, з тьми церемоній,
Із обмани, крові й сльоз –
Словом, як з хреста старого
Сходить між людей Христос,
І як, ставши чоловіком,
Ближчий, вищий нам стає,
І святим приміром своїм
Нас до вольності веде, –
Силуються понад людськість
Будь-що-будь піднять Христа
І хоч брехні перевеслом
Прив’язати до хреста.

Вірші Івана Франко про Христа Іван Франко

Читати ще вірші:


Червона калино, чого в лузi гнешся?..
Червона калино, чого в лузi гнешся?
Чого в лузi гнешся?

Чим пісня жива?
Кожда пісня моя –
Віку мого день,

Човен
Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна, Мов дитя, цікава, шепче і розпитує вона: «Хто ти, човне? Що ти, човне? Відки і куди пливеш? І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?» І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить: «Відки взявся я – не знаю; чим прийдеться закінчить Біг мій вічний – тож не знаю. Хвиля носить, буря рве, Скали грозять, надять-просять к собі береги мене. Хвилі – то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя; Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я. Поти лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов: Вітер гонить, хвиля ломить – і я вже на дно пішов. Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль? Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль Кажуть, що природа-мати нас держить, як їй там тре, А в кінці мене цілого знов для себе відбере. Що ж тут думати? Тримає, то тримає, а візьме, То візьме – ні в сім, ні в тому не питатиме мене. Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь – Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!» Хвиля весело плюскоче та леститься до човна, Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона: «Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил – Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил! Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув; Хоч би й дев’ять не вернуло, то десятий повернув І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде, Хто не має цілі. Човне, як пливеш, то знай же, де! Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш. Таж і в бурю не всі човни гинуть – тим ся ти потіш! А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти? Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!»

Чого являєшся мені
Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені Усні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні – Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці – минаєш, Вклонюся – навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити – Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в’яне, засиха,- Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає. По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

Я не надіюсь нічого
Я не надіюсь нічого І нічого не бажаю – Що ж, коли жию і мучусь, Не вмираю! Що ж, коли гляджу на тебе І не можу не глядіти, І люблю тебе! Куди ж те Серце діти? Усміх твій, неначе сонце Листя покрівля зелене, А з’їдає штучну краску – Смійся з мене! Я не надіюсь нічого, Але як бажання сперти? Не бажать життя живому, Тільки смерти? Жиймо! Кожде своїм шляхом Йдім, куди судьба провадить! Здиблемось колись – то добре, А як ні – кому се вадить?

Я не тебе люблю, о ні
Я не тебе люблю, о ні, Моя хистка лілеє, Не оченька твої ясні, Не личенько блідеє. Не голос твій, що, мов дзвінок, Мою бентежить душу, І не твій хід, що кождий крок Відчути серцем мушу. Не ті уста, з котрих вже я Не вчую слова ласки, Не вид, в котрім душа твоя Виднієсь вся без маски. Не стать твою, не скромний стрій, Котрим вона вповита, Не гармонійний вигляд твій, Мов пісня сумовита. Я не тебе люблю, о ні, Люблю я власну мрію, Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію. Все, що дало мені життя, В красу перетопляв я, І всю красу, весь жар чуття На неї перелляв я. Вона мій спів, вона мій хліб! Душа моя – аж дивно – До неї, наче той поліп, Приссалась невідривно. Усіми нервами приляг Мій дух до неї, мила, – І тут вона – аж страх! аж страх! Твій вид мені явила. Неначе блискавка ярка, Що зразу сліпить очі, Що враз і тішить, і ляка, Ніч робить з дня, день з ночі, – Отак для мене був твій вид І розкішшю й ударом; Я чув: тут смерть моя сидить, Краси вповита чаром. Я чув, і з жаху весь тремтів, І розкішшю впивався; Від тебе геть тікать хотів, Круг тебе все снувався. Мов той Іксіон, вплетений У колесо-катушку, Так рік за роком мучусь я, І біль мою жре душу. І дармо ліку я шукав На сю свою хоробу; Кого зрадливий сфінкс піймав, Не пустить аж до гробу. Ні, не тебе я так люблю, Люблю я власну мрію! За неї смерть собі зроблю, Від неї одурію.

Якби знав я чари, що спиняють хмари
Якби знав я чари, що спиняють хмари,
Що два серця можуть ізвести до пари,

Якось-то буде!
З голоду й нужди вмирає мужик, Крадіж, рабунки, весь край – один крик. Мати вбиває голодну дитину. Батько кидає кохану родину, В Росію, Молдавію тягнуть плачучії На заробітки отарами люде… Радьте, розумні! Рятуйте, маючії! – Якось-то буде! Якось-то буде! Поле мужицьке в жидівські йде руки, Школи мужицькі не сіють науки, Але незгоду й ненависть народну; Слово правдиве і думку природну Травлять газети, хорти мов летючії, Право, сумління потоптані всюди… Радьте, розумні! Рятуйте, могучії! – Якось-то буде! Якось-то буде!

De profundis. Гімн
Вiчний революцйонер –
Дух, що тiло рве до бою,

N. N. («Будь здорова, моя мила…»)
Будь здорова, моя мила,
Я не твій!