Трагедія

Чує лицар серед бою,

що смертельна рана в грудях,
стиснув панцира міцніше,
аби кров затамувати.

Бачить з вежі гарна дама,

що поблід її коханий,
що рукою стиснув груди, –
носила до нього джуру.

– Пане лицарю, вас просять

залишити бій кривавий
хоч на ту малу часину,
поки рану перев’яжуть.

Є у нас м’які завої

і бальзам на рану гойний,
там на вежі біла постіль
вже давно для вас готова.

«Любий джуро! щира дяка

тій, що шле тебе до мене,
але я прийти не можу
на запросини лагідні.

Якби я хоч на хвилину

скинув сей залізний панцир,
кров би ринулась потоком
і життя мов порвала б.

Бо й такі бувають рани,

що нема на них бальзаму,
що нема на них завоїв,
окрім панцира твердого».

– Ох, мій пане, ся відповідь

зранить серце ніжній дамі! –
«Може, має дама панцир,
Хай його міцніше стисне».

Леся Українка

Читати ще вірші:


У пустині
Сказав господь: «Мені належить помста! Той, хто не вірить у дива господні, Не вартий бачить їх. Поки не згине Останній з вас, отруєних зневір’ям, Не ввійде мій народ в обітовану землю!» Так говорив господь через свого пророка, І слово божеє лунало сумно Серед пустині. Потім наш пророк Зійшов на гору, щоб здалека глянуть На ту недосяжну обітовану землю, І більше не вернувся. Ми самі Зосталися у сій німій пустині. Тепер куди? на схід? на захід сонця? На північ? на полуднє? Все одно! Лягти б отут, на сей пісок гарячий, І ждати, поки вихор налетить І нам насипле золоту могилу. Але дітей, маленьких немовлят, Їх тільки шкода. Чи на те вродились, Аби у сповитку пізнати голод, спрагу І смертю марною загинути в пустині? Ми підемо пісками навмання, Приспавши в серці гадину зневір’я, Одважно дивлячись дочасній смерті в очі. Чого боятись нам? Палив нам душу розпач, Точивсь по людях, мов лиха зараза, І серце розтинав, мов гострий меч. Умер пророк – на нас мов грім ударив. Хто наш проводар? Та далека мрія, Недосяжна, як марево пустині. Ми вже покарані. Страшніше покарати Сам грізний бог Адонаї не може. Ходім! ачей се гіркеє страждання Нащадкам нашим скоротить дорогу До ясної і певної мети!

У путь
Хвилини йдуть,
Пора у путь!

Хвилина розпачу
О горе тим, що вроджені в темниці! Що глянули на світ в тюремнеє вікно. Тюрма – се коло злої чарівниці, Ніколи не розіб’ється воно. О горе тим очам, що звикли бачить зроду Каміння сіре, вогкий мур цвілий! Їм сірим здасться все, як небо у негоду, І світ, немов тюремний двір малий. О горе тим рукам, що звикли у неволі Носить кайдани ржаві та важкі, На волю вирвуться, і там бридкі мозолі Їм нагадають, хто вони такі. О горе тим, що мають душу чесну! Коли вони ще вірять у богів, Благати мусять силу ту небесну: «Пошли нам, боже, чесних ворогів!» О горе нам усім! Хай гине честь, сумління, Аби упала ся тюремная стіна! Нехай вона впаде, і зрушене каміння Покриє нас і наші імена!

Хвиля
Хвиля йде, вал гуде – білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне… Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже не біла, відпливає посумніла, мов до гробу. Із плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу. І зітхає, і втихає, рине в море величезне й чезне… Чи вона йде до дна? Може, буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски, гаптувать прозорі луски, на коралі класти карби, вартувати морю скарби, і слугою під вагою там вона довіку стане й не повстане? Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, знову сили набереться, потім зрине і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне?

1. Pontos Axeinos
При березі гори в жалобі,
снігами лямовані хмари

1. «Де поділися ви, голоснії слова…»
Де поділися ви, голоснії слова,
що без вас моя туга німа?

1. «Ось вони йдуть. Корогва у них має…»
Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає,

1. «Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок!»
Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!
Мене від тебе доленька жене,

1. «Сторононько рідна! коханий мій краю !»
Сторононько рідна! Коханий мій краю!
Чого все замовкло в тобі, заніміло?

1. «Я знаю, так, се хворії примари…»
Я знаю, так, се хворії примари, –
Не час мені вмирати, не пора.