Сніг кучерявивсь, скручувавсь в спіралі,
наждачив слух до шерехту в дуплі;
і дерева, загострені, мов палі,
повитикались виклично з землі…
Яка безглуздість, мов труди Сізіфа,
громадить хмари та молоть сніги,
щоб захлинутись кучерявим сміхом
та зчистить сніг з ледачої ноги…
Струмливий зір просинює порошу,
немовби прагне янгола знайти
за деревами, але світ спустошивсь
до відчаю в очах, до гіркоти…
Шляхи розтоплені знов виявлять можливе,
диктатор-ворон прокричить; по-рр-ра…
Наситить очі аравійська злива,
що вже струмує нафтою з крила…
…Це кінець світу… Бо смола двоока
на тебе дивиться розпачливо крізь сніг;
конає пташка в смоляних потоках —
ти ж ні сніжинки їй подать не зміг.
Щоб відбілити спрагу аж до лету,
і розокремить пір’я на крилі…
Лягає сніг на очі, мов газета,
і тоне шрифт державний у смолі…
Портал української поезії