“Сонце з круга зійшло і червоністю…”

Сонце з круга зійшло, і червоністю
горло півня щодня заливається.
Незбагненністю та бездонністю
глибина земна розверзається.
Жовтим листям летять в полі вершники,
трав’яними шаблями вимахують,
западуться вони чи не першими,
перехрещені тінями-птахами.
А позаду у них — стяті соняхи
ой і котяться ж, ой і котяться…
Розтинається шаблі помахом
біла хмаронька, сиза горлиця…
З джерела не напитися спокою,
не зануритись в краплю — марниця…
Маю рану у грудях глибокую —
осока гостролеза кривавиться.
І, стискаючи рану десницею,
чую — осінь із мене викрапує:
де ступну, слід знакую суницями,
щоб в минуле колись та й потрапити.
Білі бджоли гудуть у колодах днів,
та льотки глухі, бо зачоплені.
Шаблі зблискують — що за знак мені?
Моя крівця уся вже розкроплена.
У всю довж шляхів ані пташечки:
чи крильми у шнур пов’язалися?
Осоко ж моя, ой домашечко!
Голова ж моя нахиталася…