“Сонце з круга зійшло і червоністю…”

Сонце з круга зійшло, і червоністю
горло півня щодня заливається.
Незбагненністю та бездонністю
глибина земна розверзається.
Жовтим листям летять в полі вершники,
трав’яними шаблями вимахують,
западуться вони чи не першими,
перехрещені тінями-птахами.
А позаду у них — стяті соняхи
ой і котяться ж, ой і котяться…
Розтинається шаблі помахом
біла хмаронька, сиза горлиця…
З джерела не напитися спокою,
не зануритись в краплю — марниця…
Маю рану у грудях глибокую —
осока гостролеза кривавиться.
І, стискаючи рану десницею,
чую — осінь із мене викрапує:
де ступну, слід знакую суницями,
щоб в минуле колись та й потрапити.
Білі бджоли гудуть у колодах днів,
та льотки глухі, бо зачоплені.
Шаблі зблискують — що за знак мені?
Моя крівця уся вже розкроплена.
У всю довж шляхів ані пташечки:
чи крильми у шнур пов’язалися?
Осоко ж моя, ой домашечко!
Голова ж моя нахиталася…

Павло Мовчан

Читати ще вірші:


“Сосна, мов шлях, припала пилом…”
Сосна, мов шлях, припала пилом, траву торішню тінь палила, і довкруг дерева ходила стара шкапина односила. На дереві, на кінській шерсті відбилася безбарвність дня, через подвір’я бляклі персні котились глухо навмання… В таку годину хліб черствіє, у запічку сльозіє сіль, і чисте дзеркало старіє, підбивши непомітно біль. В таку годину пий хоч крейду, розведену на молоці, допоки осінь не перейде з мірильним циркулем в руці…

“Сосни смолисті, вилиті з міді…”
Сосни смолисті, вилиті з міді,
струшують глицю на латаний сніг;

“Сосновий шум, дрімливий, колихливий…”
А я у гай ходила… П. Тичина Сосновий шум, дрімливий, колихливий, мов запевняв: хто слуха, той щасливий, бо нуриться свідомість у глибінь, де, мов листок, торішня плава тінь, зозулею забута в перельоті, і пахне м’ята забуттям в дрімоті. Але крізь шум просочувався дзвін… Він колами низавсь з усіх сторін і, визволивши серце з окуття, нагадував про страдницьке життя. Очима скинув — луг аж золотіє. Вода кипить від нересту: п’яніє істота кожна, розпаливши плоть, оспівує від захвату, як вміє, життя своє, багате від щедрот. Та, зваблений тим чаром весняним, веселий серцем, поглядом сумним, замість гілок побачив я сучки і списся очерету вздовж ріки. А ще побачив те, чого й нема, мов прочинився день, і крадькома з-поза чого, з-поза віків минулих хтось визирнув і голосом зозулі гукнув мене і доточив «лю-бов», і мовби щось згадав я, але знов налинув шелест, на гілля наліг, аби нічого я згадать не міг… Шум шепелявий, капливо живиці… Весь час здригаюсь, через те й не спиться, мов по зозулі сіло на сучку, і як здрімну, то будять все: ку-ку!

“Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші…”
Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші,
хвиля думки біжить і ледь-ледь повітря колише,

“Спливає цегла в глинища з соборів…”
Спливає цегла в глинища з соборів,
та тінь хреста літає нерозтанно,

“Спогади викреслив, імені зрікся…”
Спогади викреслив, імені зрікся…
Не впізнавай мене — це вже не я…

“Спокусливець-змій, коліщатко гадюки…”
Спокусливець-змій, коліщато гадюки,
хвиляста потвора, біжучий вогонь —

“Сріблясті ланцюжки води…”
Сріблясті ланцюжки води
звисали з стріх

“Срібна кров…”
Зникає слово в тишині, і слід сріблястий гине;
себе ти видихаєш щороку — не злічить

“Стук молотка, наповнюючи звори…”
Стук молотка, наповнюючи звори,
проріджував повітря непрозоре.