“Сміятись вам, мовчати вами…”

Сміятись вам, мовчати вами,
Вашим ім’ям сповнять гортань
І тихотихими губами
Проміння пальчиків гортать…

На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь,
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь,

І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс,

І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.

Любити вас — любити знадність,
Любити вас — любить для вас,
Любити вас — любити радість
В червнево-вересневий час.

Вінграновський Микола Вірші Вінграновського 20 рядків Вірші Вінграновського про любов

Читати ще вірші:


“Снігами вітровінь поля відволочила…”
Снігами вітровінь поля відволочила, Прижовклено збіліла далина — Дніпровими високими очима Дитинносіро глянула весна. Весна моєї вільної надії! Гінка тремтінь у промені дощу! Як дні і ночі, як життя і Київ, Тебе від себе я не відпущу. Що буде — буде. Більше — помаленько. А якщо ні, то висниться мені На зорянім коні мені , Довженко й Київ в серці на коні.

“Стояла баба, руки склала…”
Стояла баба, руки склала. Старій давно пра-пра-пра-про… Тополя вітром ледь хитала, І воловодився Дніпро. На бабу кібчик сів, бо ніде, Почистив з бабою крило І полетів шукать поснідать, Бо, як-не-як, живіт звело. Надулась баба, баба плаче, Губа губу шука і мне, — Чого ти плачеш? Ти не бачиш, Що в кібчика життя мале? І — раптом з гір, чи з Борислава, Чи то з-за баби заревло — Тополя вітром захитала, І — зволоводився Дніпро.

“Стояла в травах ніч, а трави пахли літом…”
Стояла в травах ніч, а трави пахли літом, За кленами сіріло джерело, І небо йшло задумливо над світом, І довгі зорі сіяло крізь віти, Втираючи хмариною чоло. За травами у срібнім верховітті Замерехтіла в тінях темна хата, Цвірчав цвіркун за хатою у житі, Я тихо голову поклав на руку брата. Сіяла ковдра в росах. З небозводу На літаках пливла моя тривога — Брат спав, як і належить хліборобу, Грудьми до неба і чолом до нього. Яке чоло!.. Яка рука!.. Немає Гарніших рук ні в якому краю! Я чув тоді — колосся проростає З його руки крізь голову мою… Стояла ніч…

“Стоять сухі кукурудзи…”
Стоять сухі кукурудзи, Й сухе волоття суше просо. Лелека, мов старий грузин, По жовтім полю ходить босо. Лисиця їла — і нема. Лиш облизнулась в жовтій тиші. А з хмаренятками у звишші Хмарина-мама йде сумна… Дружина спить, і на столі Лежать панчохи і в’язання. І в шибці чорт стоїть до рання. Зоря і чорт на чорнім тлі. Щось в тому чорті є від мене. Щось є для мене в тій зорі. Лежить дорога у черлене, І жовта хмара угорі.

“Так треба. Повернень — доволі!..”
Так треба. Повернень — доволі! Не треба. Даремно. Недолі потреба? Напевно, недолі… Недолі, напевне, потреба? Недолі? Даремно! Не треба! Доволі Повернень! Так треба.

“Так швидко відминули кавуни…”
Так швидко відминули кавуни,
Відчервоніли з ними помідори,

“Темніє вечір, вівці і горби…”
Темніє вечір, вівці і горби,
Погуцали під гору дві смереки,

“Ти звідки йдеш? Ти мова, чи ти хто?..”
Ти звідки йдеш? Ти мова, чи ти хто?
На жовтий лист

“Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади…”
Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади. Нема закону, перешкод нема. Ти плачеш. Плач. Втішати я не ладен. Душа моя холодна і німа. Дорогоцінні дні я біля тебе знищив, За спалені роки нічого не просив я. Навколо тебе в їхнім попелищі Росте покора і росте безсилля. Я думаю: у цім твоєму світі Небудь-коли в ім’я смачного сну Мене ти зрадиш й викинеш на смітник, Як знуду за тобою навісну. Як мало ненавидіти й любити! І як багато жить, щоб тільки жити.

“Ти схожа. Дві краплі води…”
Ти схожа. Дві краплі води Упало з весла золотого. Ти схожа, як дві біди Ні з того, ні з сього. І огірок, що на столі Лежить у грудні перед нами, І небо, що лежить над нами У гололідному гіллі, Й готель, де ти прибув і вибув, Рука на пальовій стіні, — Це все, немов далекий вибух, Як пам’ять втрачена мені.