“Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади…”

Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади.
Нема закону, перешкод нема.
Ти плачеш. Плач. Втішати я не ладен.
Душа моя холодна і німа.

Дорогоцінні дні я біля тебе знищив,
За спалені роки нічого не просив я.
Навколо тебе в їхнім попелищі
Росте покора і росте безсилля.

Я думаю: у цім твоєму світі
Небудь-коли в ім’я смачного сну
Мене ти зрадиш й викинеш на смітник,
Як знуду за тобою навісну.

Як мало ненавидіти й любити!
І як багато жить, щоб тільки жити.

Вінграновський Микола Вірші Вінграновського 14 рядків Вірші Вінграновського про любов Сумні вірші Вінграновського про любов

Читати ще вірші:


“Ти схожа. Дві краплі води…”
Ти схожа. Дві краплі води Упало з весла золотого. Ти схожа, як дві біди Ні з того, ні з сього. І огірок, що на столі Лежить у грудні перед нами, І небо, що лежить над нами У гололідному гіллі, Й готель, де ти прибув і вибув, Рука на пальовій стіні, — Це все, немов далекий вибух, Як пам’ять втрачена мені.

“Ти, сивий лісе в сутіні прозорій…”
Ти, сивий лісе в сутіні прозорій,
І ви, гаї в зелених льолях літ,

“То дощ, то сніг, то знову дощ…”
То дощ, то сніг, то знову дощ, І листя лопотіло, Побуровіла нехворощ, Вода на зиму сіла. Піввітру пахло ще теплом, Йогенька ж половина Ішла вже з білим рюкзаком, Тонка зігнулась спина. Якийсь дідок-перестрибок, Не на коні, не в човні, З’явивсь з-під хмари і листок Здмухнув собі зі скроні. І враз на землю він побіг, З-під хмари вітром здутий: Одна нога узута в сніг, Друга у дощ узута. При зимі-осені-весні Розхитуючи кладку, Біг дід мій здалеку мені Чорнявим хлопченятком. З усіх своїх далеких ніг Він біг на силу всеньку, Біг і співав: то дощ, то сніг І я, твій дід, маленький!

“Тринадцять руж під вікнами цвіло…”
Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.

“Тут, перед хатою, де я колись ходив…”
Тут, перед хатою, де я колись ходив,
Зацвів для матері

“У білім сні, у білім сні зимовім…”
У білім сні, у білім сні зимовім,
В землі під серцем ворухнулася весна,

“У лісі вже нічого не цвіте…”
У лісі вже нічого не цвіте, Цвіте лиш дятел на сосні сумливій Та синій дзвоник уві млі у мливій, Це те цвітіння, але вже не те… Нога трави в багряне відійшла, Зозулина зоря останню росу гонить, Ніхто вже не чека… бо це тобі боронить Качаточко шустінням в комишах… Та я ще не люблю! ані тебе, ні воду, Ні дзвоника, ні дятла, ні себе… Останній цвіт небес біля мого народу, Останній синій цвіт між хмарами іде…

“У лісі темно. В лісі ніч…”
У лісі темно. В лісі ніч.
Сидить навпочіпки світання,

“У ластівки — ластівенятко…”
У ластівки — ластівенятко. В шовковиці — шовковенятко. В гаю у стежки — стеженятко. У хмари в небі — хмаренятко. В зорі над садом — зоренятко: Вже народилися. Лиш зажурилися Старезна скеля над урвищем Та дуба всохле стовбурище.

“У синьому небі я висіяв ліс…”
У синьому небі я висіяв ліс, У синьому небі, любов моя люба, Я висіяв ліс із дубів і беріз, У синьому небі з берези і дуба. У синьому морі я висіяв сни, У синьому морі на синьому глеї Я висіяв сни із твоєї весни, У синьому морі з весни із твоєї. Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть, І являть тебе вони в небі і в морі, У синьому небі, у синьому морі… Тебе вони являть і так і замруть. Дубовий мій костур, вечірня хода, І ти біля мене, і птиці, і стебла, В дорозі і небо над нами із тебе, І море із тебе… дорога тверда.