“Що робить сонце уночі…”

Що робить сонце уночі,
Коли у лісу на плечі
Тоненька зіронька сидить, —
Що робить сонце? Сонце спить.
Що робить місяць по ночах,
Коли земля йому в очах,
Земля, ромашка і вода, —
Тоді він сонце вигляда.
Що роблять сонце й місяць вдвох,
Коли в снігах біліє мох,
На сіножать сніги сніжать
І снігурі в снігу лежать?
Тоді їм холодно обом
З нашим собакою й котом,
З них кожен холодно сія,
І літа ждуть вони, як я.

Вінграновський Микола Вірші Вінграновського 16-17 рядків Вірші Вінграновського про природу

Читати ще вірші:


“Що сама тоненька, як бриндуша…”
Що сама тоненька, як бриндуша,
Бистроцвітна, як бриндуша, теж…

“Що хулою протята хвала?..”
Що хулою протята хвала?
Що хвалою протята зневидь?

“Щока та тінь, та тінні очі…”
Щока та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті…

“Я дві пори в тобі люблю…”
Я дві пори в тобі люблю. Одну, коли сама не знаєш, Чого ти ждеш, чого бажаєш — Уваги, ревнощів, жалю? В гірчичнім світлі днів осінніх, На літо старша, ти ідеш, Й тече твій погляд темно-синій, Як вітер в затінку небес. І час твій берег ще не миє, І твої губи ще уста… Дорога давня молодіє, Де б твій веселий крок не став. Ти вся — із щастя! і з тобою Ще не вітається печаль, Та біль з розлукою німою, І нелюбові чорна даль. Я дві пори в тобі люблю… Люблю ту пору благовісну, Коли до неї, як до пісні, Свою я голову хилю. Ця вже пора повільноплинна, Як біля вогнища в пітьмі, Де слово пахне, як дитина, Де вже не скажеш "так" та "ні"… Де почалося все тобою І не поверне навпаки, Де вже вітаються з любов’ю Печалі, болі і роки. Хоч все те саме: світ осінній, Прозорість вод схололих плес Й той самий погляд темно-синій, Як вітер в затінку небес…

“Я думаю, як і чиню…”
Я думаю, як і чиню,
Але скажи, хіба це горе,

“Я сів не в той літак…”
Я сів не в той літак Спочатку Думав я Що сів у той літак Але я сів Не в той літак Він був З одним крилом Другим крилом Мав стати Я Я Ним не став І ось вже стільки днів Ми Однокриле Летимо І кожна мить Загрожує Падінням Добре терпляча дорога моя Що смерті не боюсь я І що ти про смерть Не думаєш Ми Летимо.

“Я скучив по тобі, де небо молоде…”
Я скучив по тобі, де небо молоде, Два наших імені розлука вполювала Й за руки їх, розлучених, веде, Отак довіку б їх не розлучала. Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь Високим срібним поглядом на тебе. З вогню і вод, від неба і до неба Твоїм ім’ям на тебе я молюсь… …Зимовий сад під вороном білів. Стояли очі у вікні сухому. Смеркалося. Година йшла на сьому. Життя лежало тихо, як посів. І глянув я на тебе з білоти, Забіг туди, забіг і звідти глянув! Тебе я прошу: з погляду, з туману, З могил і вітру серце відпусти! Душа моя в цвітінні, і немає. Нема цвітіння — більшого нема!.. А снігодощ над вовком пролітає І Ріг Кривий поволі обніма.

“Я сьогодні не прийду додому…”
Я  сьогодні  не  прийду  додому  –
Де  я?

“Я тій сльозі сказав: не йди…”
Я тій сльозі сказав: не йди. Я тій сльозі сказав: сиди. Сиди, не плач, моя сльоза, Сиди, не плач, як я сказав. А ти заплакала й пішла, І чорним цвітом підійшла… Усе лишилось, як було: Порепане моє чоло, Та затверділий біль в очах, Та той вогонь, що не дочах. Лише слова, колись легкі, Сьогодні змерзлі і гіркі.

“Як світле сниво, як плавба…”
Як світле сниво, як плавба Легкої хмари, як левкої Вночі під хатою в спокої, Мені ти є, моя журба. Ні, не журба. Ти не вона. Я знаю смак журби-зажури, Її єдині в світі мури, Коли ні висоти, ні дна. Ти не вона. Ти є мій сум. У миготливості щодення Ти є мені оте імення, Яке несу, не донесу. І знов несу в твоєму слові, Як світле сниво, як плавбу, Як рух тієї ще любові, Що визнає лиш боротьбу… Оце ти є мені. Отак.