“Я сів не в той літак…”

Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Але я сів
Не в той літак
Він був
З одним крилом
Другим крилом
Мав стати
Я
Я
Ним не став
І ось вже стільки днів
Ми
Однокриле
Летимо
І кожна мить
Загрожує
Падінням
Добре терпляча дорога моя
Що смерті не боюсь я
І що ти про смерть
Не думаєш
Ми
Летимо.

Вінграновський Микола

Читати ще вірші:


“Я скучив по тобі, де небо молоде…”
Я скучив по тобі, де небо молоде, Два наших імені розлука вполювала Й за руки їх, розлучених, веде, Отак довіку б їх не розлучала. Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь Високим срібним поглядом на тебе. З вогню і вод, від неба і до неба Твоїм ім’ям на тебе я молюсь… …Зимовий сад під вороном білів. Стояли очі у вікні сухому. Смеркалося. Година йшла на сьому. Життя лежало тихо, як посів. І глянув я на тебе з білоти, Забіг туди, забіг і звідти глянув! Тебе я прошу: з погляду, з туману, З могил і вітру серце відпусти! Душа моя в цвітінні, і немає. Нема цвітіння — більшого нема!.. А снігодощ над вовком пролітає І Ріг Кривий поволі обніма.

“Я сьогодні не прийду додому…”
Я  сьогодні  не  прийду  додому  –
Де  я?

“Я тій сльозі сказав: не йди…”
Я тій сльозі сказав: не йди. Я тій сльозі сказав: сиди. Сиди, не плач, моя сльоза, Сиди, не плач, як я сказав. А ти заплакала й пішла, І чорним цвітом підійшла… Усе лишилось, як було: Порепане моє чоло, Та затверділий біль в очах, Та той вогонь, що не дочах. Лише слова, колись легкі, Сьогодні змерзлі і гіркі.

“Як світле сниво, як плавба…”
Як світле сниво, як плавба Легкої хмари, як левкої Вночі під хатою в спокої, Мені ти є, моя журба. Ні, не журба. Ти не вона. Я знаю смак журби-зажури, Її єдині в світі мури, Коли ні висоти, ні дна. Ти не вона. Ти є мій сум. У миготливості щодення Ти є мені оте імення, Яке несу, не донесу. І знов несу в твоєму слові, Як світле сниво, як плавбу, Як рух тієї ще любові, Що визнає лиш боротьбу… Оце ти є мені. Отак.

“…Ви чуєте? Ви чуєте — він спить!..”
…Ви чуєте? Ви чуєте — він спить!
Я жду вас, товариство, як епоху!

1945-й кілометр — БАМ
Тут я запишу письмо своє БАМу на проголодь часу.
Розум державний в очах: сорок п’ятого року, дев’яте.

І є народ…
На сизих пагорбах рясне село горіє,
І сірі вітряки докрилюють свій вік.

Імператриця Варвара
Ні бекання, ні мекання у мжичці,
Куди не кинь — по голову плюта.

Індустріальний сонет
Сто чорних димарів на Батьківщині.
Сто світлих гімнів рідної землі!

Бабунин дощ
Бабунин дощ, на клямці цяпота,
І стежка в яблуках вже стежкояблуката,