Романс

Не дивися на місяць весною, –

Ясний місяць наглядач цікавий,
Ясний місяць підслухач лукавий,
Бачив він тебе часто зі мною
І слова твої слухав колись.

Ти се радий забуть? Не дивись,

Не дивися на місяць весною.

Не дивись на березу плакучу, –

На березі журливеє віття
Нагадає тобі лихоліття,
Нагада тобі тугу пекучу,
Що збратала обох нас колись.

Ти се радий забуть? Не дивись,

Не дивись на березу плакучу.

Леся Українка

Читати ще вірші:


Русалка
(Поема в народному стилі)
1

Самсон
(На біблейську тему)
1

Саул (Монолог)
«…І дух господній відступив від Саула і гнітив його дух лукавий від господа.
…І бувало, як тільки дух лукавий находив на Саула, брав Давид гусла і грав рукою своєю, і відпочивав Саул, і добре йому було, і відступав від нього дух лукавий.

Сафо
Над хвилями моря, на скелі,
Хороша дівчина сидить,

Свята ніч
В темну ніч ми зібрались громадкою йти
так поважно, немов у пригоді

Сон
(Посвята Александрі С-вій) Був сон мені колись: богиню ясну Фантазії вбачали мої очі, І друга любого подобу красну Богиня прийняла тієї ночі. Той самий вираз і усмішка мила, Той самий погляд довгий, розумливий, На плечах лиш барвисті мала крила, Вінець над чолом з лавру святобливий. Вона іде! Непереможна сила Мене примушує за нею простувати По темних, тісних хідниках. Вступила Вона в якісь таємнії палати. Чи то свята будова, чи темниця? Високеє і темнеє склепіння, Одно віконце вузьке, мов стрільниця, – Крізь нього сиплеться бліде проміння І падає на стіну; височенний Орган стоїть там, наче скеля дика, Де був прикований Титан страшенний, Що забажав освіти чоловіка. Спинилася богиня, і за руку Взяла мене, і словом говорила: «Вважай і пам’ятай мої слова й науку: То світовий орган, і доля так судила, Що тільки раз він має гук подати, Страшний той гук, потужний і величний, По всіх країнах має залунати І перекинути світовий стрій одвічний. Страшне повстане скрізь землі рушення. І в громом упадуть міцні будови. Великий буде жах, велике й визволення! Тоді спадуть всесвітнії окови. І правда лавром чоло уквітчає. І згине зло, укриване віками. В честь волі нової хвалу співець заграє На вільних струнах вільними руками. Тож слухай: ти орган порушить можеш Не дужою, та смілою рукою, Всесвітнє зло тим гуком переможеш, Здобудеш для землі і щастя, і спокою. Та знай: твоє життя так миттю згасне, Як блискавка, що перед громом свіне: Не для тебе те світло правди ясне, Що світ осяє, ні! життя твоє загине! І вільні струни славити не будуть Ні твого ймення, ані твого діла, Щасливії нещасную забудуть, Не буде вкрита лаврами могила!» Промовила і зникла. В самотині Я зостаюся розважать-гадати, Як визволить той гук, що замкнутий в скелині, Що має гучно в світі залунати? Тут наступила чорна тьма без сонця, Я в розпачі ламаю руки, плачу, Богиню кличу… Коли се з віконця Я бачу світло, ясний промінь бачу! Той промінь думки просвітив бездольні, Ще хвиля – й світ весь затремтять від гуку, – Зрадіють всі невільники бездольні… Та що це нагле затримало руку? Ох, я ж загинуть маю!.. І від страху Від жалю розум наче хмари вкрили. Як тяжко! Мов серце извне жаху: Умру без слави, навіть без могили!.. І я стою, неначе скам’яніла. Знебула думка вже не розважає… Що се? немовби пісня забриніла Здалека, мовби цілий хор ридає. Глибока, тиха, нерозважна туга Вникає в серце, каменем лягає; Ридає хор, мов дикий вітер з луга, А темрява склепіння застилає. З віконця ледве-ледве блисне промінь; Ті хмари темні давлять мою душу, А серце палять, мов жерущий пломінь. Ні, гук страшний я видобути мушу! Хай я загину, та хай сяє мило Над людьми сонцем правда і надія! Зважливо простягаю руку, сміло – І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!

Сон літньої ночі
Посвята М. Ставиському Сон літньої ночі колись мені снився. Коротка та літняя нічка була, І сон був короткий, – він хутко змінився І зник, як на сході зоря розсвіла. Чудовая мрія, розкішна та ясна, Кохано в ту ніч обгорнула мене, Приснилась мені люба доля прекрасна, Приснилось невидане щастя дивне. Була я щаслива, безмірно щаслива; Приснилось мені… та того не списать! Де в світі є мова така чарівлива, Щоб справжнеє щастя могла розказать? Та сон був короткий. Ранесенько-рано Вже зникла рожевая мрія моя, – Туди полинула, де грала кохано Злотисто-рожева світова зоря. Поглянула я, що вже нічка зникала, – І душу мою обгорнула печаль; І тихо-тихесенько я промовляла: «Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..» Я щастя не маю і в мріях не бачу, Бо іншії мрії у серці ношу; Коли я часами журюся і плачу, – Я щастя у долі тоді не прошу. Для інших і доля, і щастя хай буде, Собі я бажаю не сну, а життя, – Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде, йому вже до щастя нема вороття!

Сонет
Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –
Останній усміх ясний носила

Сосна
З вітром весняним сосна розмовляла, Вічно зелена сосна. Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона. Ой, не «зеленого шума» співала Вічно смутная сосна… Ні, не «зеленого шума»! Чулася в гомоні тяжка зимовая дума. Ранком зимовим діброва мовчала, Наче замерла сумна, Тільки рясним верховіттям шептала Вічно зелена сосна; Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона, – Та не веселая дума Чулася в гомоні того «зеленого шума»!

Співець
Пишно займались багрянії зорі Колись навесні, Любо лилися в пташиному хорі Пісні голосні; Грала промінням, ясним самоцвітом Порання роса, І усміхалась весняним привітом Натури краса. Гордо палала троянда розкішна, Найкраща з квіток, – Барвою й пахом вродливиця пишна Красила садок. А соловейко троянді вродливій Так любо співав, Голосом дивним співець чарівливий Садки розвивав; Слав до вечірньої зорі прощання, Що гасла вгорі, Ще ж голосніше співав на вітання Поранній зорі… Вже пролетів, немов пташка зальотна, Весняний той час, – Осінь холодная, осінь вільготна Панує у нас. Тихо спускається нічка осіння, – Година сумна; Місяць холоднеє кида проміння; Здалека луна Пугача віщого крик – гук єдиний. Діброва німа. Де ж соловейко? де ж спів солов’їний? Ох, де ж він? Нема! В вирій полинув, де вічная весна, Натхненний співець. Вічно красує там рожа чудесна, Там теплий вітрець; Глухо і смутно кругом на просторі, Мій гаю сумний! Кинув співець тебе в тузі та в горі, Тебе й край рідний. Тиша така тепер всюди панує. Лиш в листі сухім Вітер зітха, мов дріада сумує, Із жалем глухим. Чом я не маю огнистого слова, Палкого, чому? Може б, та щира, гарячая мова Зломила зиму! І розлягалась би завжди по гаю Ясна-голосна Пісня, й розквітла б у рідному краю Новая весна. Та хоч би й крила мені солов’їні, І воля своя, – Я б не лишила тебе в самотині, Країно моя!