(Посвята Александрі С-вій)
Був сон мені колись: богиню ясну
Фантазії вбачали мої очі,
І друга любого подобу красну
Богиня прийняла тієї ночі.
Той самий вираз і усмішка мила,
Той самий погляд довгий, розумливий,
На плечах лиш барвисті мала крила,
Вінець над чолом з лавру святобливий.
Вона іде! Непереможна сила
Мене примушує за нею простувати
По темних, тісних хідниках. Вступила
Вона в якісь таємнії палати.
Чи то свята будова, чи темниця?
Високеє і темнеє склепіння,
Одно віконце вузьке, мов стрільниця, –
Крізь нього сиплеться бліде проміння
І падає на стіну; височенний
Орган стоїть там, наче скеля дика,
Де був прикований Титан страшенний,
Що забажав освіти чоловіка.
Спинилася богиня, і за руку
Взяла мене, і словом говорила:
«Вважай і пам’ятай мої слова й науку:
То світовий орган, і доля так судила,
Що тільки раз він має гук подати,
Страшний той гук, потужний і величний,
По всіх країнах має залунати
І перекинути світовий стрій одвічний.
Страшне повстане скрізь землі рушення.
І в громом упадуть міцні будови.
Великий буде жах, велике й визволення!
Тоді спадуть всесвітнії окови.
І правда лавром чоло уквітчає.
І згине зло, укриване віками.
В честь волі нової хвалу співець заграє
На вільних струнах вільними руками.
Тож слухай: ти орган порушить можеш
Не дужою, та смілою рукою,
Всесвітнє зло тим гуком переможеш,
Здобудеш для землі і щастя, і спокою.
Та знай: твоє життя так миттю згасне,
Як блискавка, що перед громом свіне:
Не для тебе те світло правди ясне,
Що світ осяє, ні! життя твоє загине!
І вільні струни славити не будуть
Ні твого ймення, ані твого діла,
Щасливії нещасную забудуть,
Не буде вкрита лаврами могила!»
Промовила і зникла. В самотині
Я зостаюся розважать-гадати,
Як визволить той гук, що замкнутий в скелині,
Що має гучно в світі залунати?
Тут наступила чорна тьма без сонця,
Я в розпачі ламаю руки, плачу,
Богиню кличу… Коли се з віконця
Я бачу світло, ясний промінь бачу!
Той промінь думки просвітив бездольні,
Ще хвиля – й світ весь затремтять від гуку, –
Зрадіють всі невільники бездольні…
Та що це нагле затримало руку?
Ох, я ж загинуть маю!.. І від страху
Від жалю розум наче хмари вкрили.
Як тяжко! Мов серце извне жаху:
Умру без слави, навіть без могили!..
І я стою, неначе скам’яніла.
Знебула думка вже не розважає…
Що се? немовби пісня забриніла
Здалека, мовби цілий хор ридає.
Глибока, тиха, нерозважна туга
Вникає в серце, каменем лягає;
Ридає хор, мов дикий вітер з луга,
А темрява склепіння застилає.
З віконця ледве-ледве блисне промінь;
Ті хмари темні давлять мою душу,
А серце палять, мов жерущий пломінь.
Ні, гук страшний я видобути мушу!
Хай я загину, та хай сяє мило
Над людьми сонцем правда і надія!
Зважливо простягаю руку, сміло –
І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!