Сон

(Посвята Александрі С-вій)

Був сон мені колись: богиню ясну
Фантазії вбачали мої очі,

І друга любого подобу красну
Богиня прийняла тієї ночі.

Той самий вираз і усмішка мила,
Той самий погляд довгий, розумливий,

На плечах лиш барвисті мала крила,
Вінець над чолом з лавру святобливий.

Вона іде! Непереможна сила
Мене примушує за нею простувати

По темних, тісних хідниках. Вступила
Вона в якісь таємнії палати.

Чи то свята будова, чи темниця?
Високеє і темнеє склепіння,

Одно віконце вузьке, мов стрільниця, –
Крізь нього сиплеться бліде проміння

І падає на стіну; височенний
Орган стоїть там, наче скеля дика,

Де був прикований Титан страшенний,
Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня, і за руку
Взяла мене, і словом говорила:

«Вважай і пам’ятай мої слова й науку:
То світовий орган, і доля так судила,

Що тільки раз він має гук подати,
Страшний той гук, потужний і величний,

По всіх країнах має залунати
І перекинути світовий стрій одвічний.

Страшне повстане скрізь землі рушення.
І в громом упадуть міцні будови.

Великий буде жах, велике й визволення!
Тоді спадуть всесвітнії окови.

І правда лавром чоло уквітчає.
І згине зло, укриване віками.

В честь волі нової хвалу співець заграє
На вільних струнах вільними руками.

Тож слухай: ти орган порушить можеш
Не дужою, та смілою рукою,

Всесвітнє зло тим гуком переможеш,
Здобудеш для землі і щастя, і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне,
Як блискавка, що перед громом свіне:

Не для тебе те світло правди ясне,
Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни славити не будуть
Ні твого ймення, ані твого діла,

Щасливії нещасную забудуть,
Не буде вкрита лаврами могила!»

Промовила і зникла. В самотині
Я зостаюся розважать-гадати,

Як визволить той гук, що замкнутий в скелині,
Що має гучно в світі залунати?

Тут наступила чорна тьма без сонця,
Я в розпачі ламаю руки, плачу,

Богиню кличу… Коли се з віконця
Я бачу світло, ясний промінь бачу!

Той промінь думки просвітив бездольні,
Ще хвиля – й світ весь затремтять від гуку, –

Зрадіють всі невільники бездольні…
Та що це нагле затримало руку?

Ох, я ж загинуть маю!.. І від страху
Від жалю розум наче хмари вкрили.

Як тяжко! Мов серце извне жаху:
Умру без слави, навіть без могили!..

І я стою, неначе скам’яніла.
Знебула думка вже не розважає…

Що се? немовби пісня забриніла
Здалека, мовби цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозважна туга
Вникає в серце, каменем лягає;

Ридає хор, мов дикий вітер з луга,
А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве блисне промінь;
Ті хмари темні давлять мою душу,

А серце палять, мов жерущий пломінь.
Ні, гук страшний я видобути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило
Над людьми сонцем правда і надія!

Зважливо простягаю руку, сміло –
І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!

Леся Українка

Читати ще вірші:


Сон літньої ночі
Посвята М. Ставиському Сон літньої ночі колись мені снився. Коротка та літняя нічка була, І сон був короткий, – він хутко змінився І зник, як на сході зоря розсвіла. Чудовая мрія, розкішна та ясна, Кохано в ту ніч обгорнула мене, Приснилась мені люба доля прекрасна, Приснилось невидане щастя дивне. Була я щаслива, безмірно щаслива; Приснилось мені… та того не списать! Де в світі є мова така чарівлива, Щоб справжнеє щастя могла розказать? Та сон був короткий. Ранесенько-рано Вже зникла рожевая мрія моя, – Туди полинула, де грала кохано Злотисто-рожева світова зоря. Поглянула я, що вже нічка зникала, – І душу мою обгорнула печаль; І тихо-тихесенько я промовляла: «Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..» Я щастя не маю і в мріях не бачу, Бо іншії мрії у серці ношу; Коли я часами журюся і плачу, – Я щастя у долі тоді не прошу. Для інших і доля, і щастя хай буде, Собі я бажаю не сну, а життя, – Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде, йому вже до щастя нема вороття!

Сонет
Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –
Останній усміх ясний носила

Сосна
З вітром весняним сосна розмовляла, Вічно зелена сосна. Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона. Ой, не «зеленого шума» співала Вічно смутная сосна… Ні, не «зеленого шума»! Чулася в гомоні тяжка зимовая дума. Ранком зимовим діброва мовчала, Наче замерла сумна, Тільки рясним верховіттям шептала Вічно зелена сосна; Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона, – Та не веселая дума Чулася в гомоні того «зеленого шума»!

Співець
Пишно займались багрянії зорі Колись навесні, Любо лилися в пташиному хорі Пісні голосні; Грала промінням, ясним самоцвітом Порання роса, І усміхалась весняним привітом Натури краса. Гордо палала троянда розкішна, Найкраща з квіток, – Барвою й пахом вродливиця пишна Красила садок. А соловейко троянді вродливій Так любо співав, Голосом дивним співець чарівливий Садки розвивав; Слав до вечірньої зорі прощання, Що гасла вгорі, Ще ж голосніше співав на вітання Поранній зорі… Вже пролетів, немов пташка зальотна, Весняний той час, – Осінь холодная, осінь вільготна Панує у нас. Тихо спускається нічка осіння, – Година сумна; Місяць холоднеє кида проміння; Здалека луна Пугача віщого крик – гук єдиний. Діброва німа. Де ж соловейко? де ж спів солов’їний? Ох, де ж він? Нема! В вирій полинув, де вічная весна, Натхненний співець. Вічно красує там рожа чудесна, Там теплий вітрець; Глухо і смутно кругом на просторі, Мій гаю сумний! Кинув співець тебе в тузі та в горі, Тебе й край рідний. Тиша така тепер всюди панує. Лиш в листі сухім Вітер зітха, мов дріада сумує, Із жалем глухим. Чом я не маю огнистого слова, Палкого, чому? Може б, та щира, гарячая мова Зломила зиму! І розлягалась би завжди по гаю Ясна-голосна Пісня, й розквітла б у рідному краю Новая весна. Та хоч би й крила мені солов’їні, І воля своя, – Я б не лишила тебе в самотині, Країно моя!

Спогад з Євпаторії
Море стелиться чорним, важким оксамитом, небо чорне і хмарне тяжіє вгорі, тільки де-не-де, мов передсмертним останнім привітом, промовляє зоря до зорі. Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі, тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти, і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі, ледве дишуть… підкрались і вдарили зразу в борти, потрясли корабель наш і з реготом геть відкотились… Знову тиша і знов темна сила таємно чига… Від вогнів вартових дві дороги на морі зустрілись: смуга мертво-зелена й криваво-червона стяга. Ледве мріє, мов привид, далекеє соннеє місто, ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле. Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто, тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле. Чи се ж та «країна світла і прозорої блакиті», де колись я забувала, що десь є негода в світі? Світло зникло, небо змеркло, і блакить укрили хмари, від минулого зостались невиразні, смутні мари. Де ж ти, наша люба Stella Maris ясна? Ти колись нам слала доріженьку світла, вабила нас красна, долю віщувала. Де той білий човник, що по тій дорозі з нами плив «на чисте»? Де те все поділось, що тоді нам мрілось, – ясне, урочисте? Білий човник, може, десь тут на причалі тихо спочиває, Stella Maris, може, завтра без печалі цілий світ осяє, тільки те, що мрілось, не питай, де ділось, не питай… немає… А тоді: «Нас було тільки двоє, хвилі скрізь коло нас коливались, і такі ми самотні обоє серед того простору здавались. Я дивилась на тебе, мій брате, що гадала, не вимовлю зроду, чим було тоді серце багате, поховала я в тихую воду». Я дивлюсь на сю чорну безодню. Де то спить моя думонька, де? Де б не спала, навіки пропала, так, як любе життя молоде!..

Сфінкс
Колись давно, під сонцем полудневим,
Серед мовчазної розлогої пустині

Товаришці на спомин
Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
Провадить знов розмови запальні,

Трагедія
Чує лицар серед бою, що смертельна рана в грудях, стиснув панцира міцніше, аби кров затамувати. Бачить з вежі гарна дама, що поблід її коханий, що рукою стиснув груди, – носила до нього джуру. – Пане лицарю, вас просять залишити бій кривавий хоч на ту малу часину, поки рану перев’яжуть. Є у нас м’які завої і бальзам на рану гойний, там на вежі біла постіль вже давно для вас готова. «Любий джуро! щира дяка тій, що шле тебе до мене, але я прийти не можу на запросини лагідні. Якби я хоч на хвилину скинув сей залізний панцир, кров би ринулась потоком і життя мов порвала б. Бо й такі бувають рани, що нема на них бальзаму, що нема на них завоїв, окрім панцира твердого». – Ох, мій пане, ся відповідь зранить серце ніжній дамі! – «Може, має дама панцир, Хай його міцніше стисне».

У пустині
Сказав господь: «Мені належить помста! Той, хто не вірить у дива господні, Не вартий бачить їх. Поки не згине Останній з вас, отруєних зневір’ям, Не ввійде мій народ в обітовану землю!» Так говорив господь через свого пророка, І слово божеє лунало сумно Серед пустині. Потім наш пророк Зійшов на гору, щоб здалека глянуть На ту недосяжну обітовану землю, І більше не вернувся. Ми самі Зосталися у сій німій пустині. Тепер куди? на схід? на захід сонця? На північ? на полуднє? Все одно! Лягти б отут, на сей пісок гарячий, І ждати, поки вихор налетить І нам насипле золоту могилу. Але дітей, маленьких немовлят, Їх тільки шкода. Чи на те вродились, Аби у сповитку пізнати голод, спрагу І смертю марною загинути в пустині? Ми підемо пісками навмання, Приспавши в серці гадину зневір’я, Одважно дивлячись дочасній смерті в очі. Чого боятись нам? Палив нам душу розпач, Точивсь по людях, мов лиха зараза, І серце розтинав, мов гострий меч. Умер пророк – на нас мов грім ударив. Хто наш проводар? Та далека мрія, Недосяжна, як марево пустині. Ми вже покарані. Страшніше покарати Сам грізний бог Адонаї не може. Ходім! ачей се гіркеє страждання Нащадкам нашим скоротить дорогу До ясної і певної мети!

У путь
Хвилини йдуть,
Пора у путь!