Поезія

В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,
Та в поспіху їх безучасно лишаєш.
Часом лиш попадесь лице характерне,
Що взір поневолі до себе приверне.
Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку –
Найближча хвилина приносить розлуку.
Та довго ще в тямці відтіль і відсіль
Не раз визирає приязний профіль.
Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі
Чи в бою, чи в праці на рідному полі.
Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,
Здається, всі думи в душі його бачиш.
Здається, все ясне, і гнів його й ласка, –
Аж глянеш пильніше: все маска і маска.
Лиш маску ти знаєш, її ти любив,
Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив?
Часом лиш припадок ту маску відхилить –
Зирнеш і жахнешся: «Чи взір мене милить?
Чи знав я сю постать, чи бачив уже?
Лице мов знайоме, та зовсім чуже!»
Профілі і маски – ось поле розлоге!
Ось все, що дає нам життя наше вбоге.
І вбогі жили б ми, понурі, як мари,
Якби не поезії дивнії чари.
Вона ті профілі хапа на льоту,
Дає їм безсмертне життя, теплоту;
Всі маски свобідно вона відхиляє
І в душах, мов в книзі, вигідно читає.
Укритеє щастя, мов мати дитину,
Вона обгортає у теплу ряднину.
Незримії сльози, що плаче душа,
Вона поцілуєм своїм осуша.

Іван Франко

Читати ще вірші:


Присвята
Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа.
Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.

Рідне село
І знов я бачу тя, село моє родинне, Як бачив тя тоді, коли життя дитинне Плило, немов малий потічок серед трав, Що в’єсь несміло між дрібними камінцями. Дрібних утіх і я тут зазнавав, Задля дрібних гризот лице росив сльозами. Тоді цікаво ще на світ я поглядав, Не знав, що далі там, за твоїми хатками, За лісом, що шумить довкола. І не раз Питав я річки, де пливе вона від нас, І думкою гонив її тихенькі хвилі Поза закрутину далеку і стрімку. І дуба-велетня в сусідському садку Не раз розпитував, на чиїй він могилі Щасливій виріс, так високий і розлогий? І люди всі були мені так близькі, милі, І знав я всі стежки довкола, всі дороги, І зрідка лиш моя душа за обруб твій Летіла в ширший світ. Та чи дитям у тобі Я був щасливий? Дух дитячий мій Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі? Чи ж перші золоті надії Не розвивались тут, мов квіти веснянії, Морозом збитії? Чи пориви гарячі М’якої ще душі сміхом тут не топтались, Докором не душились? Чи ж не ллялись Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі, Під тиском вчасних ще і недитячих мук? Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла, Тут, в рідному селі, уперве не щеміла Під дотиком твердих, брудних і грубих рук? Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди Та трута лютая, що й досі духа тлить? Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди І боротьбу з життям? Чого ж тепер болить Душа моя, коли по довгому часі Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло, Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало В зелені бур’яни головку кучеряву. Довкола ліс гуде тужний, таємний спів, Що ще круг моєї колиски гомонів, Тебе мов обтулив в полу свою темнаву. І річка та сама хлюпочеться, тривожно Повзе поміж високих берегів, І верби ті самі, і дуб той, що шумів Понад дитиною… Чого ж так судорожно Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм, За тим життям, що, хоч так біднеє І сіреє, пливе коритом тихим своїм? За щастям слимака того, що в шкаралущі Ховається? За незнання смерком? Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий Потік знання пливе? О ні, о ні! Не того так сьогодні жаль мені, Не тим душа моя так важко заболіла, А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла На лицях, голови недоля вниз хиляє, Під віддихом її вся радість завмирає І приязнь гасне враз з любвою, Котрої сім’я тут мені у серце впало. Отим-то тяжко так мені у тобі стало. Прощай, село моє! Що тут мене держало, Те щезло; що тепер держить – Таке важке, що, мов гора, тяжить На серці. Геть іду – і плачу над тобою.

Раз зійшлися ми случайно
Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль –

Сідоглавому
Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот, А я собі собака. Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, – Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. Ти, брате, любиш Русь, Як любиш добре пиво, – Я ж не люблю, як жнець Не любить спеки в жниво. Ти, брате, любиш Русь За те, що гарно вбрана, – Я ж не люблю, як раб Не любить свого пана. Бо твій патріотизм – Празнична одежина, А мій – то труд важкий, Гарячка невдержима. Ти любиш в ній князів, Гетьмання, панування, – Мене ж болить її Відвічнеє страждання. Ти любиш Русь, за те Тобі і честь, і шана, У мене ж тая Русь – Кривава в серці рана. Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови, – Я ж не люблю її З надмірної любови.

Сікстинська Мадонна
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі

Сипле, сипле, сипле сніг
Сипле, сипле, сипле сніг. З неба сірої безодні Міріадами летять Ті метелики холодні. Одностайні, мов жура, Зимні, мов лихая доля, Присипають все життя, Всю красу лугів і поля. Білий килим забуття, Одубіння, отупіння Все покрив, стискає все До найглибшого коріння. Сипле, сипле, сипле сніг, Килим важче налягає… Молодий огонь в душі Меркне, слабне, погасає.

Співакові
Будь ти, співаче, як божа пшениця, Пісня твоя – золотеє зерно! Скоро в лушпині доспіє воно, Колос униз починає хилиться. Знає той колос, стебло і лушпина, Що для зерна вони тільки й росли, Що лиш тоді воно повне, коли Весь живий сок свій в нім зложить ростина. Знає той колос, стебло і лушпина, Що, як доспіє зерно золоте, Серп їх нещадний зітне і змете І що зерно те їх смерті причина. Але ж, леліючи в темній обслоні Сочні зерняточка, знає стебло, Що на будуще воно принесло Нове, багатше життя в своїм лоні. Так весь свій мозок, і нерви, і серце Й ти в свою пісню, співаче, вкладай, Біль свій, і щастя, й життя їй віддай. Будь її колос, лушпина й стебельце!

Супокій
Супокій – святеє діло В супокійнії часи, Та сли в час війни та бою Ти зовеш до супокою – Зрадник або трус єси. Бо коли народи в згоді Враз працюють, щоб природі Вирвать тайну не одну, В тьму життя влить світла досить, – Горе тому, хто підносить Самовільную війну. Та коли в робучу пору В нашу хату і комору Закрадаєсь лиходій, Щоб здобуток наш розкрасти, Ще й на нас кайдани вкласти, – Чи й тоді святий спокій?..

Твої очі, як те море
Твої очі, як те море Супокійне, світляне; Серця мого давнє горе, Мов пилинка, в них тоне. Твої очі, мов криниця Чиста на перловім дні, А надія, мов зірниця, З них проблискує мені.

Тетяна Ребенщукова
Старці і книжники грізно накинулись
Каменувати тебе: