Поезія

В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,
Та в поспіху їх безучасно лишаєш.
Часом лиш попадесь лице характерне,
Що взір поневолі до себе приверне.
Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку –
Найближча хвилина приносить розлуку.
Та довго ще в тямці відтіль і відсіль
Не раз визирає приязний профіль.
Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі
Чи в бою, чи в праці на рідному полі.
Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,
Здається, всі думи в душі його бачиш.
Здається, все ясне, і гнів його й ласка, –
Аж глянеш пильніше: все маска і маска.
Лиш маску ти знаєш, її ти любив,
Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив?
Часом лиш припадок ту маску відхилить –
Зирнеш і жахнешся: «Чи взір мене милить?
Чи знав я сю постать, чи бачив уже?
Лице мов знайоме, та зовсім чуже!»
Профілі і маски – ось поле розлоге!
Ось все, що дає нам життя наше вбоге.
І вбогі жили б ми, понурі, як мари,
Якби не поезії дивнії чари.
Вона ті профілі хапа на льоту,
Дає їм безсмертне життя, теплоту;
Всі маски свобідно вона відхиляє
І в душах, мов в книзі, вигідно читає.
Укритеє щастя, мов мати дитину,
Вона обгортає у теплу ряднину.
Незримії сльози, що плаче душа,
Вона поцілуєм своїм осуша.