Рідне село

І знов я бачу тя, село моє родинне,
Як бачив тя тоді, коли життя дитинне
Плило, немов малий потічок серед трав,
Що в’єсь несміло між дрібними камінцями.
Дрібних утіх і я тут зазнавав,
Задля дрібних гризот лице росив сльозами.
Тоді цікаво ще на світ я поглядав,
Не знав, що далі там, за твоїми хатками,
За лісом, що шумить довкола. І не раз
Питав я річки, де пливе вона від нас,
І думкою гонив її тихенькі хвилі
Поза закрутину далеку і стрімку.
І дуба-велетня в сусідському садку
Не раз розпитував, на чиїй він могилі
Щасливій виріс, так високий і розлогий?
І люди всі були мені так близькі, милі,
І знав я всі стежки довкола, всі дороги,
І зрідка лиш моя душа за обруб твій
Летіла в ширший світ.
Та чи дитям у тобі
Я був щасливий? Дух дитячий мій
Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?
Чи ж перші золоті надії
Не розвивались тут, мов квіти веснянії,
Морозом збитії? Чи пориви гарячі
М’якої ще душі сміхом тут не топтались,
Докором не душились? Чи ж не ллялись
Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі,
Під тиском вчасних ще і недитячих мук?
Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла,
Тут, в рідному селі, уперве не щеміла
Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?
Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди
Та трута лютая, що й досі духа тлить?
Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди
І боротьбу з життям?
Чого ж тепер болить
Душа моя, коли по довгому часі
Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі
Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло,
Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало
В зелені бур’яни головку кучеряву.
Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,
Що ще круг моєї колиски гомонів,
Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.
І річка та сама хлюпочеться, тривожно
Повзе поміж високих берегів,
І верби ті самі, і дуб той, що шумів
Понад дитиною…
Чого ж так судорожно
Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє
Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм,
За тим життям, що, хоч так біднеє
І сіреє, пливе коритом тихим своїм?
За щастям слимака того, що в шкаралущі
Ховається? За незнання смерком?
Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком
На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий
Потік знання пливе?
О ні, о ні!
Не того так сьогодні жаль мені,
Не тим душа моя так важко заболіла,
А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла
На лицях, голови недоля вниз хиляє,
Під віддихом її вся радість завмирає
І приязнь гасне враз з любвою,
Котрої сім’я тут мені у серце впало.
Отим-то тяжко так мені у тобі стало.
Прощай, село моє! Що тут мене держало,
Те щезло; що тепер держить –
Таке важке, що, мов гора, тяжить
На серці. Геть іду – і плачу над тобою.

Вірші Івана Франко про село Іван Франко

Читати ще вірші:


Раз зійшлися ми случайно
Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль –

Сідоглавому
Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот, А я собі собака. Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, – Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. Ти, брате, любиш Русь, Як любиш добре пиво, – Я ж не люблю, як жнець Не любить спеки в жниво. Ти, брате, любиш Русь За те, що гарно вбрана, – Я ж не люблю, як раб Не любить свого пана. Бо твій патріотизм – Празнична одежина, А мій – то труд важкий, Гарячка невдержима. Ти любиш в ній князів, Гетьмання, панування, – Мене ж болить її Відвічнеє страждання. Ти любиш Русь, за те Тобі і честь, і шана, У мене ж тая Русь – Кривава в серці рана. Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови, – Я ж не люблю її З надмірної любови.

Сікстинська Мадонна
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі

Сипле, сипле, сипле сніг
Сипле, сипле, сипле сніг. З неба сірої безодні Міріадами летять Ті метелики холодні. Одностайні, мов жура, Зимні, мов лихая доля, Присипають все життя, Всю красу лугів і поля. Білий килим забуття, Одубіння, отупіння Все покрив, стискає все До найглибшого коріння. Сипле, сипле, сипле сніг, Килим важче налягає… Молодий огонь в душі Меркне, слабне, погасає.

Співакові
Будь ти, співаче, як божа пшениця, Пісня твоя – золотеє зерно! Скоро в лушпині доспіє воно, Колос униз починає хилиться. Знає той колос, стебло і лушпина, Що для зерна вони тільки й росли, Що лиш тоді воно повне, коли Весь живий сок свій в нім зложить ростина. Знає той колос, стебло і лушпина, Що, як доспіє зерно золоте, Серп їх нещадний зітне і змете І що зерно те їх смерті причина. Але ж, леліючи в темній обслоні Сочні зерняточка, знає стебло, Що на будуще воно принесло Нове, багатше життя в своїм лоні. Так весь свій мозок, і нерви, і серце Й ти в свою пісню, співаче, вкладай, Біль свій, і щастя, й життя їй віддай. Будь її колос, лушпина й стебельце!

Супокій
Супокій – святеє діло В супокійнії часи, Та сли в час війни та бою Ти зовеш до супокою – Зрадник або трус єси. Бо коли народи в згоді Враз працюють, щоб природі Вирвать тайну не одну, В тьму життя влить світла досить, – Горе тому, хто підносить Самовільную війну. Та коли в робучу пору В нашу хату і комору Закрадаєсь лиходій, Щоб здобуток наш розкрасти, Ще й на нас кайдани вкласти, – Чи й тоді святий спокій?..

Твої очі, як те море
Твої очі, як те море Супокійне, світляне; Серця мого давнє горе, Мов пилинка, в них тоне. Твої очі, мов криниця Чиста на перловім дні, А надія, мов зірниця, З них проблискує мені.

Тетяна Ребенщукова
Старці і книжники грізно накинулись
Каменувати тебе:

Товаришам
І вас зі своїх зборів проженуть
Старих порядків лицарі гордії,

Товаришам з тюрми
Обриваються звiльна всi пута, Що в’язали нас з давнiм життем; З давнiх брудiв i думка розкута — Ожиємо, брати, ожиєм! Ожиємо новим ми, повнiшим I любов’ю огрiтим життєм; Через хвилi мутнi та бурливi До щасливих країв попливем. Через хвилi нещасть i неволi, Мимо бур, пересудiв, обмов, Попливем до країни святої, Де братерство, i згода, й любов. Ми ступаєм до бою нового Не за царство тиранiв, царiв, Не за церков, попiв, анi бога, Нi за панство неситих панiв. Наша цiль — людське щастя i воля, Розум владний без вiри основ, I братерство велике, всесвiтнє, Вiльна праця i вiльна любов! Треба твердо нам в бою стояти, Не лякаться, що впав перший ряд, Хоч по трупах наперед ступати, Нi на крок не вертатися взад. Се ж остатня вiйна! Се до бою Чоловiцтво зi звiрством стає, Се поборює воля неволю, "Царство боже" на землю зiйде. Не молiться вже бiльше до бога: "Най явиться нам царство твоє!" Бо молитва — слаба там пiдмога, Де лиш розум i труд у пригодi стає. Не вiд бога те царство нам спаде, Не святi його з неба знесуть, Але власний наш розум посяде, Сильна воля i спiльний наш труд.