Північні думи

Годі тепера! ні скарг, ані плачу,
Ні нарікання на долю, – кінець!
Навіть і хвилю ридання гарячу
Стримать спроможусь. Нестиму вінець,
Той, що сама положила на себе.
Доле сліпая, вже згинула влада твоя,
Повід життя свого я одбираю від тебе,
Буду шукати сама, де дорога моя!
Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами,
Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій.
Довго проводити буду сумними очами
Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Згинули мрії, і темрява слід їх закрила…
Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом
Полум’ям віють огненні широкії крила,
Мрія новая літа надо мною орлом.
Мов зачарована, слухаю голос надземний:
«Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,
Поки зорею рожевою край твій освітиться темний,
Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі.
Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці,
Скажуть: “Се в нашій країні настала весна, –
Грають по небі зірниці, ясні блискавиці,
Темна ще ніч, та вже хутко минеться вона”.
Мріє новая! твій голос і крила огнисті
Ваблять мене, я піду за тим світлом ясним
Через простори і дикі дороги тернисті,
Так, як Ізраїль ішов за стовпом огняним.
Знаю, куди ти мене поведеш за собою:
Там без упину лютує страшна, невсипуща війна,
Люди там гинуть у тяжкому лютому бою,
Кров там не ллється, панує там смерть потайна.
Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину,
Знов повернуся у той занапащений край,
Де, може, волі не буде мені до загину,
Мріє новая, з тобою і там буде рай!

Леся Українка

Читати ще вірші:


Пісні з кладовища
Я на старім кладовищі лежала,
тиша могильна круг мене співала,

Пісня
Чи є кращі між квітками Та над веснянії? Чи є в житті кращі літа Та над молодії? Цвітуть квіти веснянії, Швидко й посихають. Мої літа найкращії Марно пропадають! Не всихайте, пишні квіти, Цвітіть хоч до літа! Пождіть літа, доля прийде, Не тікайте з світа! Двічі на рік пишні квіти Та не процвітають; В житті літа найкращії Двічі не бувають. Та ще ж квіти не посохли, Рута зелененька, – Не журися, дівчинонько, Ще ж ти молоденька!

Пан народовець
Ось послухайте, Іванцю,
я ж добра вам жичу,

Пан політик
Ба, що робить? скінчився вік лицарства,
доводиться не списом, а пером

Перемога
Довго я не хотіла коритись весні, Не хотіла її вислухати, Тії речі лагідні, знадні, чарівні Я боялась до серця приймати. «Ні, не клич мене, весно, – казала я їй, – Не чаруй і не ваб надаремне. Що мені по красі тій веселій, ясній? В мене серце і смутне, і темне». А весна гомоніла: «Послухай мене! Все коряться міцній моїй владі: Темний гай вже забув зимування сумне І красує в зеленім наряді; Темна хмара озвалася громом гучним, Освітилась огнем блискавиці; Вкрилась темна земля зіллям-рястом дрібним; Все коряться мені, мов цариці; Хай же й темнеє серце твое оживе І на спів мій веселий озветься, Бо на нього озвалося все, що живе, В тебе ж серце живе, бо ще б’ється!» Тихо думка шепоче: «Не вір тій весні!» Та даремна вже та осторога, – Вже прокинулись мрії і співи в мені… Весно, весно, – твоя перемога!

Питання
Що ти говориш, любко моя мила? Се наче грім з ясного неба впав! Чи я тебе не щиро покохав? Ні! Певне, ти мене ніколи не любила! Журливо ти хитаєш головою І кажеш: «В нас дороги розійшлись». О ні, я вірю – зійдуться колись, З’єднаємось навіки ми з тобою. Я поборю найтяжчі перешкоди, Я маю силу, я мов дуб міцний, Я дам тобі притулок затишний, Обороню від лютої негоди. Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш… Твоя душа за мною не жалкує, А тільки серце вражене сумує, І жаль тобі, що ти мене кохаєш.

Поворіт
Країно рідная! ох, ти далека мріє! До тебе все летять мої думки. Їм страшно й радісно, якась надія мріє… Так з вирію в свій край летять пташки. Чи не здається їм, що принесуть з собою Новії, ще не співані пісні, Що в краю темному, сповитому журбою, Блиснуть пісні, мов блискавки ясні. Се вже було колись… Се вже не раз бувало: Я на чужину йшла шукать надій – Як в рідній стороні мені їх бракувало – І обновлення силі молодій. Я марила весь час про воріття хвилину Серед чужого, іншого життя, – Та завжди першую колючую тернину Приносила хвилина воріття. Холодний зброї блиск, от перше привітання, Кордонні вартові непривітні… «Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?» – Питалися мої думки й пісні. Мене знов обступила тісна, щільна Неволі рідної знайомая стіна, І кожна думка там, що народилась вільна, Враз блідла, мов невільниця сумна. Там ангел помсти злий, суворий дух темниці, Проймав мене знов зором огневим І мрії чистії, мої гірські орлиці, Геть розганяв мечем своїм кривим. Спотворено тоді пісні мої бриніли, Оті нові, неспівані пісні; Стурбовано думки крилами тріпотіли, Мов над огнем метелики нічні. Не раз було мені так прикро, непривітно, Як у безлистім гаю під дощем, Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно, І серце знов заходилось плачем. Тоді мені ота далекая чужина Здавалась краєм вічної весни. Так перелітная приборкана пташина Про вирій смутно марить восени.

Поет під час облоги
У місті панує велика тривога.
Туманом окутала вража облога,

Полярна ніч
(Фантазія) Сиділи ми при згаслому багатті усі гуртом, – а гурт нас був чималий, – дивилися, як вогники блакитні тремтіли і конали, як між вуглям вилися прудко золоті гадючки і чезли, а за ними чорний вугіль сивизною вкривався, наче старів. Нам хата все тіснішою здавалась, бо темрява з кутків давно вже вийшла та й обступила нас, немов облога. Остатня свічка наша догоріла, і вже не видно стало ні стола, ні плям з вина червоного на ньому, ні чарочок порожніх та побитих, ніяких решток з бенкету… той бенкет немов останній був на сьому світі, так сумно нам було тепер по ньому. Один з нас обізвався: «Як погасне се вугля – буде чорно, як у гробі». «То принеси ще топлива», – хтось мовив. «Принести? Звідки? Ти хіба не чуєш, як хуртовина грає? Коли хочеш позбутися життя, то вийди з хати», – понуро перший відказав і змовк. «Та що, посидьмо в темряві, братове, – озвався наймолодший веселенько, – припас для їжі є, живитись будем навпомацки, а там настане день…» «День? Кажеш, день? Ти звідки знаєш?» – на його всі сердито загукали, та не збентежився ні крихти хлопець: «Відомо всім, що ніч бува по дневі, А день по ночі!» Ще й зареготався. «Ото сказав! – промовив злісно дід, – Раденький, що дурненький! Ще й сміється. «Відомо всім!» Либонь же, й те відомо, що смерть, бува, і поночі приходить, і до схід сонця»… – «Ба! Коли вмирати, то день чи ніч надворі – все одно, – для мертвого і сонце в небі чорне, – перечився хлопчина невгамовний, – ви б краще те подумали, дідусю: як довга ніч, то й день же буде довгий, полярний, вічний день!» – «Ніщо не вічне!» – пробовкнув дід, – ніхто його не слухав, бо хлопець розбудив надію нашу, і всі його питали, мов пророка: «Коли ж той день? Чи довго ще ся віч?» «Недовго, ні!» – «А ти ж по чому знаєш?..» «Передсвітом буває найтемніше, а темряви, як ся, ще не бувало!» І в голосі озвалась перемога у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!», а хто почав прогадувати вголос, чи вже давно ся ніч нас обгорнула, один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!», ще інший: «Де! давніше!» – «Ні, недавно!» – змагався ще якийсь. «Одно відомо, – знов дід проворкотів понурим гласом, – що всі ми й доби, й тижні погубили в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати! Про найтемнішу ніч – ніхто не звав, чи се вона остатня… Може, перша з тих, що без просвіту». – «Та ну вже, діду, хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач, віщуєте лихе»… – Жіночий голос бринів сльозами, теє промовлявши, зате дитячий, мов злотиста стрілка, з уст вирвався, аж темрява схитнулась: «А я вже бачив день!» – «Коли?!» – «Не знаю». «Який же він?» – «Хороший! Дуже славний! Червоний, золотий – який ще, мамо? Ти знаєш, ти тоді мені казала». «Ет, – байдуже озвалася матуся, – то був не день, то сполох був, та й годі». «А ти ж казала!» – «То я помилилась». Дитина вже заплакати збиралась, коли замріли в хаті стіни й лави і наш юнак покликнув: «Сонце сходить! Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон. За сніжною пустинею далеко Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! – сказала жінка, – се ж був знову сполох». «У сніжні ночі сполохи не сяють, – промовив дід. – Се просто місяць сходить».

Практичний пан
Я не боюсь бунтівників, у мене з ними згода, я не покличу козаків, мені то невигода. Як прийде збіжжя розбирать із хуторів голота, я вийду сам її стрічать і розчиню ворота. Беріть, везіть хоч на возах, я й сам ще навантажу, я лиш ва власних терезах мішечок кожний зважу. Що ж, се товар якраз про вас, шановні «продуценти», я певен, ви мені в свій час заплатите проценти. Сам грошей править не піду, Я ж не лихвар-жидюга! Вже я собі таких знайду, Що зроблять се для друга.