Пісня

Чи є кращі між квітками
Та над веснянії?

Чи є в житті кращі літа
Та над молодії?

Цвітуть квіти веснянії,
Швидко й посихають.

Мої літа найкращії
Марно пропадають!

Не всихайте, пишні квіти,
Цвітіть хоч до літа!

Пождіть літа, доля прийде,
Не тікайте з світа!

Двічі на рік пишні квіти
Та не процвітають;

В житті літа найкращії
Двічі не бувають.

Та ще ж квіти не посохли,
Рута зелененька, –

Не журися, дівчинонько,
Ще ж ти молоденька!

Вірші Лесі Українки 20 рядків Вірші Лесі Українки про квіти Леся Українка

Читати ще вірші:


Пан народовець
Ось послухайте, Іванцю,
я ж добра вам жичу,

Пан політик
Ба, що робить? скінчився вік лицарства,
доводиться не списом, а пером

Перемога
Довго я не хотіла коритись весні, Не хотіла її вислухати, Тії речі лагідні, знадні, чарівні Я боялась до серця приймати. «Ні, не клич мене, весно, – казала я їй, – Не чаруй і не ваб надаремне. Що мені по красі тій веселій, ясній? В мене серце і смутне, і темне». А весна гомоніла: «Послухай мене! Все коряться міцній моїй владі: Темний гай вже забув зимування сумне І красує в зеленім наряді; Темна хмара озвалася громом гучним, Освітилась огнем блискавиці; Вкрилась темна земля зіллям-рястом дрібним; Все коряться мені, мов цариці; Хай же й темнеє серце твое оживе І на спів мій веселий озветься, Бо на нього озвалося все, що живе, В тебе ж серце живе, бо ще б’ється!» Тихо думка шепоче: «Не вір тій весні!» Та даремна вже та осторога, – Вже прокинулись мрії і співи в мені… Весно, весно, – твоя перемога!

Питання
Що ти говориш, любко моя мила? Се наче грім з ясного неба впав! Чи я тебе не щиро покохав? Ні! Певне, ти мене ніколи не любила! Журливо ти хитаєш головою І кажеш: «В нас дороги розійшлись». О ні, я вірю – зійдуться колись, З’єднаємось навіки ми з тобою. Я поборю найтяжчі перешкоди, Я маю силу, я мов дуб міцний, Я дам тобі притулок затишний, Обороню від лютої негоди. Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш… Твоя душа за мною не жалкує, А тільки серце вражене сумує, І жаль тобі, що ти мене кохаєш.

Поворіт
Країно рідная! ох, ти далека мріє! До тебе все летять мої думки. Їм страшно й радісно, якась надія мріє… Так з вирію в свій край летять пташки. Чи не здається їм, що принесуть з собою Новії, ще не співані пісні, Що в краю темному, сповитому журбою, Блиснуть пісні, мов блискавки ясні. Се вже було колись… Се вже не раз бувало: Я на чужину йшла шукать надій – Як в рідній стороні мені їх бракувало – І обновлення силі молодій. Я марила весь час про воріття хвилину Серед чужого, іншого життя, – Та завжди першую колючую тернину Приносила хвилина воріття. Холодний зброї блиск, от перше привітання, Кордонні вартові непривітні… «Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?» – Питалися мої думки й пісні. Мене знов обступила тісна, щільна Неволі рідної знайомая стіна, І кожна думка там, що народилась вільна, Враз блідла, мов невільниця сумна. Там ангел помсти злий, суворий дух темниці, Проймав мене знов зором огневим І мрії чистії, мої гірські орлиці, Геть розганяв мечем своїм кривим. Спотворено тоді пісні мої бриніли, Оті нові, неспівані пісні; Стурбовано думки крилами тріпотіли, Мов над огнем метелики нічні. Не раз було мені так прикро, непривітно, Як у безлистім гаю під дощем, Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно, І серце знов заходилось плачем. Тоді мені ота далекая чужина Здавалась краєм вічної весни. Так перелітная приборкана пташина Про вирій смутно марить восени.

Поет під час облоги
У місті панує велика тривога.
Туманом окутала вража облога,

Полярна ніч
(Фантазія) Сиділи ми при згаслому багатті усі гуртом, – а гурт нас був чималий, – дивилися, як вогники блакитні тремтіли і конали, як між вуглям вилися прудко золоті гадючки і чезли, а за ними чорний вугіль сивизною вкривався, наче старів. Нам хата все тіснішою здавалась, бо темрява з кутків давно вже вийшла та й обступила нас, немов облога. Остатня свічка наша догоріла, і вже не видно стало ні стола, ні плям з вина червоного на ньому, ні чарочок порожніх та побитих, ніяких решток з бенкету… той бенкет немов останній був на сьому світі, так сумно нам було тепер по ньому. Один з нас обізвався: «Як погасне се вугля – буде чорно, як у гробі». «То принеси ще топлива», – хтось мовив. «Принести? Звідки? Ти хіба не чуєш, як хуртовина грає? Коли хочеш позбутися життя, то вийди з хати», – понуро перший відказав і змовк. «Та що, посидьмо в темряві, братове, – озвався наймолодший веселенько, – припас для їжі є, живитись будем навпомацки, а там настане день…» «День? Кажеш, день? Ти звідки знаєш?» – на його всі сердито загукали, та не збентежився ні крихти хлопець: «Відомо всім, що ніч бува по дневі, А день по ночі!» Ще й зареготався. «Ото сказав! – промовив злісно дід, – Раденький, що дурненький! Ще й сміється. «Відомо всім!» Либонь же, й те відомо, що смерть, бува, і поночі приходить, і до схід сонця»… – «Ба! Коли вмирати, то день чи ніч надворі – все одно, – для мертвого і сонце в небі чорне, – перечився хлопчина невгамовний, – ви б краще те подумали, дідусю: як довга ніч, то й день же буде довгий, полярний, вічний день!» – «Ніщо не вічне!» – пробовкнув дід, – ніхто його не слухав, бо хлопець розбудив надію нашу, і всі його питали, мов пророка: «Коли ж той день? Чи довго ще ся віч?» «Недовго, ні!» – «А ти ж по чому знаєш?..» «Передсвітом буває найтемніше, а темряви, як ся, ще не бувало!» І в голосі озвалась перемога у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!», а хто почав прогадувати вголос, чи вже давно ся ніч нас обгорнула, один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!», ще інший: «Де! давніше!» – «Ні, недавно!» – змагався ще якийсь. «Одно відомо, – знов дід проворкотів понурим гласом, – що всі ми й доби, й тижні погубили в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати! Про найтемнішу ніч – ніхто не звав, чи се вона остатня… Може, перша з тих, що без просвіту». – «Та ну вже, діду, хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач, віщуєте лихе»… – Жіночий голос бринів сльозами, теє промовлявши, зате дитячий, мов злотиста стрілка, з уст вирвався, аж темрява схитнулась: «А я вже бачив день!» – «Коли?!» – «Не знаю». «Який же він?» – «Хороший! Дуже славний! Червоний, золотий – який ще, мамо? Ти знаєш, ти тоді мені казала». «Ет, – байдуже озвалася матуся, – то був не день, то сполох був, та й годі». «А ти ж казала!» – «То я помилилась». Дитина вже заплакати збиралась, коли замріли в хаті стіни й лави і наш юнак покликнув: «Сонце сходить! Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон. За сніжною пустинею далеко Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! – сказала жінка, – се ж був знову сполох». «У сніжні ночі сполохи не сяють, – промовив дід. – Се просто місяць сходить».

Практичний пан
Я не боюсь бунтівників, у мене з ними згода, я не покличу козаків, мені то невигода. Як прийде збіжжя розбирать із хуторів голота, я вийду сам її стрічать і розчиню ворота. Беріть, везіть хоч на возах, я й сам ще навантажу, я лиш ва власних терезах мішечок кожний зважу. Що ж, се товар якраз про вас, шановні «продуценти», я певен, ви мені в свій час заплатите проценти. Сам грошей править не піду, Я ж не лихвар-жидюга! Вже я собі таких знайду, Що зроблять се для друга.

Прокляття Рахілі
(Апокриф) «Чутно крик в Рамі, великий плач і скарга, Рахіль плаче по дітях своїх і не може потішитись, бо їх немає». (Єв. Матв. 2, 18) З’явилося новеє світло в світі, У Віфлеємі, в тихому селі, І засвітилася у темному блакиті Нова зоря, щоб і старі, й малі Дорогу звали до свого месії, Малого сива вбогої Марії. Пішли усі поклон йому віддати – Волхви, царі і вбогі пастухи, Втішалася обрана богом мати, Сповнялась материнської пихи, Святої гордості, що кожна мати має, Як на руках своє дитя тримає, Бо кожній матері дитя її месія, Давно сподівана і справджена надія. О матері! щасливі тричі ви, Коли про вашу любую дитину Не дбають ні царі, ні мудрії волхви, Коли нова зоря очей не вабить сину, Тоді не треба кидати господи І йти на безвість у далекий край, Щоб рятувать від лютої пригоди Свою дитину, свій єдиний рай, Так, як Марія сина рятувала, Свій скарб єдиний, скарб той світовий, Що сила темная на страту роковала, Бажаючи вгасить вогонь новий. Вночі зібралася мала родина І подалась в пустиню крадькома, В пустиню їх зоря провадила сама, Оберігала їх сторожа янголина, Безлюднії шляхи пісковаті біліли, По них вигнанці йшли замислені, самі, Як мрії, крила янголів летіли, А винокол був схований у тьмі… Шука месію Ірод в Палестині, І ллється кров, як навесні вода, Так падає дитина по дитині, Як з дерева роса тремтячая спада. Скрізь голосіння, плач і крик великий, Риданням Іудея пойнялась, В Шеолі темному озвався гомін дикий, І давняя Рахіль із гроба підвелась, По дітях страчених вона ридає, Марою білою до трупів припадає, Прокляття, скарги, мов пожежі дим, Знялись до неба. Вчув їх Елогім І посланця свого послав він до Рахілі. Із неба злинув Серафим зорею, Наметом засіяли крила білі, Як, потішаючи, схилився він над нею. Серафим: Вгамуйся, бідна мати, не ридай! Нехай тобі сіяє так надія, Як та зоря нова. Рахіль, вгадай: «З Єгипту має вам прийти месія». Радій, Рахіль, Ізраїль оживе, Месія дасть йому життя нове! Рахіль: Радіти, кажеш ти? мені радіти? О Серафим!, у вас на небесах Не плачуть матері і не вмирають діти, Вам невідомий смерті страх. Месія! що йому до нашої недолі? Він пан землі, безсмертний божий син. Мої сини в понурому Шеолі, Не вернеться вже звідти ні один. Ніхто їх звідти визволить не може, – Важкий, холодний сон наліг на груди їм. Ягве, страшний Ягве ! Таємний Елогім ! Адонаї-Шаддаї, грізний боже ! До тебе я за помстою вдаюсь, Тобі я, тінь ображена, молюсь ! Ніхто не може літери змінити Твоїх міцних одвічних установ, Чотирнадцять колін заледве може змити Пролитую безвинно людську кров, – Дивись, тепер її пролито ціле море Для того, щоб живим зоставсь один! За кров дітей моїх, за материне горе Нехай заплатить сей, Марії син! Бо коли ні, то в день страшного суду На Йосафатовій долині стану я І перед зборищем мерців волати буду: Себе суди, неправий судія!.. Поблід від жалю ясний Серафим І тихо знявся мовчазний угору, Закривши вид крилом сіяючим своїм. Рахіль стояла посеред простору, Неначе стовп могильний… Чорна мла Тремтіла й никла під зорею Сходу, Що ясне й тихе проміння лила, Немов живущу і цілющу воду. На зірку глянула з ненавистю Рахіль, Блідії руки здійняла з грізьбою: «Гори, проклята зірко! на сто миль Марії й синові освічуй путь собою. Маріє, радуйся! твій син, твоя любов, Живий, у захисті, та прийде та година, Даремне згине так твоя дитина, Як сі мої нащадки. Кров за кров!» І зникла тінь в підземному Шеолі, А крик лунав ще довго в чистім полі І невиразною луною долетів До тихої вигнанниці – Марії. І син її крізь сон зненацька затремтів. А мати здійняла свій погляд, повний мрії, До зірки, та зоря вже ледве променіла – На сході заграва, мов кров’ю, червоніла.

Пророк
(З біблійних мотивів)
Я духові серцем сказав: