Піч

Лиже полум’я жовте черево,
Важкувато сопе димар,
Галасує від болю дерево,
Піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги —
Щось пригадують з давнини,
І чекають покірно черги
Засмаглілі горшки й чавуни.

З тітки полум’я сон злизало,
Тітка гладить рукою глек,
Теплий ватяник зав’язала
На застужений свій поперек.

Біга тітка із кухні в сіни,
З-під повітки заносить дров —
З них струмує жовтаво-синя
Віковічна печаль дібров.

Звично грюкають мляві двері,
Піч гуде і димить і світ —
Скільки в пащу цій ненажері
Тітка вкинула кращих літ!

Сновигають по зморшках думи,
На щоках танцює вогонь,
Сажа в’їлася чорним глумом
У пелюстки її долонь.

Біля печі вона, мов бранець,
Слугувала під шурх спідниць,
Віддавала дівочий рум’янець
Чистоті смачних паляниць…

Менше ми гіркоти нестимем,
Стане ближчою наша мета,
Як не будуть у небо димом
Підніматись жіночі літа.

Василь Симоненко Великі Вірші Симоненко Вірші Симоненко про життя Вірші Симоненко про Україну

Читати ще вірші:


Поет і природа
Пройшла гроза — і знову літня проза: Парує степ, і оживає ліс. І горобці, неначе з-за куліс, Упали табуном на просо. І знов спадають трафаретні роси Із сінокосів буйних кіс, І знову в небі невідомий біс Підвісив сонце на прозорих тросах. І, захолонувши у дивній грації, Зітхають свіжістю дівочою акації, Вітрами обціловані до ніг… А я дивився, серце розривалося: Ну що в тім нового, сучасного ховалося? — Так зрозуміти і не міг.

Пророцтво 17-го року
Гранітні обеліски, як медузи, Повзли, повзли і вибилися з сил — На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил. Мільярди вір зариті у чорнозем, Мільярди щасть розвіяні у прах. Душа горить. Палає лютий розум. І ненависть регоче на вітрах. Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевно б, репнуло від сорому й хули. Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи! Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил! Уже народ — одна суцільна рана, Уже від крові хижіє земля, І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля. Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд, І їх прокльони, злі й несамовиті, Впадуть на душі плісняві і ситі, І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуд!

Русь
I З глибин віків і гордо, й величаво Встає легендами овіяне ім’я. Минуле — сон, але сліпа змія Не отруїла доблесті і слави. То ж не орда завзята і кривава Нежданно появилася в степах, Щоб у сплюндрованих і спалених містах Шуміли оргії і варварські забави. То встала Русь в кольчузі і шоломі, Щоб їй стихія покорилась дика, І вів її у далі невідомі Син Перуна Олег-владика… І Візантія снила крізь туман — Підводив голову народжений титан. II Підводив голову народжений титан, І йшли назустріч вічності і смерті Нездолані, гарячі і уперті Дружини непокірливих слов’ян. Русь не дрімала, стомлена і млява, Забившися ведмедем у барліг, Бо відчували грек і печеніг Відлуння кроків князя Святослава. Цвіли хоругви руські на Дунаї, І Доростол навіки записав, Що мертвий воїн сорому не має. І ворог знав, підступний і лукавий, Що витязь тут не здобичі шукав І війни йшли не тільки ради слави. III І війни йшли не тільки ради слави, Бо іншій все корилося меті — Меч Святослава прокладав путі Для мудрості ясної Ярослава. Коли була Європа в забутті Та істина у вогнищах палала, Антична мудрість гордо оживала В твоїм, о Русь, допитливім житті. За ясні зорі і за тихі води Ішли в бої сини твого народу І гинули, слабіючи від ран. Але тебе ця кров не зупиняла, Бо ти й тоді, хай підсвідомо, дбала За кращу, світлу долю всіх слов’ян.

Салюти миру
В дні травневі, мріями багаті, Коли щастя хлюпає з пісень, Ми щороку зустрічаєм свято — Перемоги радісної день. І встають у пам’яті дороги, Ті, що довелося нам пройти, Щоб багряний прапор Перемоги Над рейхстагом гордо піднести. І живуть у пам’яті народу Його вірні дочки і сини, Ті, що не вернулися з походів Грізної, великої війни. Їх життя, їх помисли високі, Котрим не судилось розцвісти, Закликають мир ясний і спокій, Як зіницю ока, берегти.

Старість
Сім десятків дідові старому, Сам незчувсь, коли і відгуло, — Вже лице пожовкло, як солома, Борознами вкрилося чоло, Сяють очі глибоко спідлоба, Тільки пух лишивсь на голові… Лає син, що ні чорта не робить, Допіка невістка: ще живі? Остогидло діду хліб жувати, Слухати образи від усіх, Ціле літо горобців ганяти Та граків сусідові на сміх. Взять би істик, торбу через плечі І піти світ за очі з села, Але звик до хати, до малечі, Що його, мов батька, облягла. Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить — докори, сором, лихо, — Лиш би вмерти на землі батьків!

Там, у степу, схрестилися дороги…
Там, у степу, схрестилися дороги, Немов у герці дикому мечі, І час неспинний, стиснувши остроги, Над ними чвалить вранці і вночі. Мовчать над ними голубі хорали, У травах стежка свище, мов батіг. О, скільки доль навіки розрубали Мечі прадавніх схрещених доріг! Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш. Твоя краса цвіте в моїх очах. Але скажи: чи ти зі мною поруч Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Тиша і грім
Средь этой пошлости таинственной,  Скажи, что делать мне с тобой:  Недостижимой и единственной,  Как вечер дымно-голубой?                          А.Блок I Довго спали вітри у ярах на припоні, Довго тиша гнітюча полями повзла, І стояли дерева німі на осонні, Знемагала в пилюці вечірня імла. І на трави не бризнули роси, мов перли, Як рум’янець густий раннє небо залив. І здавалось — життя задрімало, завмерло, Заблукало в безмежжі неміряних нив. І здавалось — нема ні початку, ні краю Цій нудоті німій і нудній німоті… Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає, Коли поруч з тобою повзе по житті. II Та звелася з-за лиману Хмара темно-сиза, Полоснули ятагани — Блискавки — донизу. І вітри на перепутті Загриміли цепом, Розірвали свої пута І помчали степом. І озвалися долини Гомоном знайомим, І упала на коліна Тиша перед громом. І земля впилась водою, Мов живою кров’ю. І обнявся сміх з журбою, Ненависть — з любов’ю… Гей, почуйте, добрі люди, Заздрить мені треба: Грім ударив мені в груди, Грім з ясного неба. І убив у серці тишу, Розпанахав спокій — Я стою і вітром дишу На землі широкій! III Люди різні між нас бувають — Симпатичні, гарні, чудні. Дні за днями, бува, куняють, А живуть лиш у мріях та сні. Може, це і не дуже грішно — Не для всіх же доступна даль, Тільки чомусь в очах їх смішно Заплелися журба і жаль. І життя мовби їх не било, І дріма в них чимало сил. Але їм тільки сняться крила, Наяву ж — вони зовсім без крил. Я судить їх не маю права, Я для них не бажаю зла — Я і сам жив отак "цікаво", Доки в мене ти не ввійшла. Сам я сонний ходив землею, Але ти, як весняний грім, Стала совістю, і душею, І щасливим нещастям моїм. IV Пригадаю усе до слова, До зітхання згадаю все, І мене — в недосяжне — знову Хвиля спогадів понесе. То наївні, а то суворі, Сколихнуть вони спокій мій, А за ними в холодне море Рушить човен моїх надій. Ой, ті плавання невеселі (Як від правди себе втаю?) — Розіб’ється човен об скелі, Об гранітну байдужість твою. V Не жартуй наді мною, будь ласка, І, говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи. І без слів я все розумію, Що сказати маєш мені, Та в мовчанні живе й надія Не почути жорстоке "ні!". VI Ображайся на мене як хочеш, Зневажай, ненавидь мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. Хай досада чи гнів жевріє, Хай до сліз я тебе озлю — Ти для мене не тільки мрія, Я живою тебе люблю. Для кохання в нас часу мало, Для мовчання — у нас віки. Все віддав би, що жить осталось, За гарячий дотик руки. Влийся сонцем у щиру мову, У думок моїх течію — Я люблю твої губи, і брови, І поставу, і вроду твою. Ображайся на мене як хочеш, І презирством убий мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. VII Чому смуток з тобою поруч Часто ходить у світлі дні? Певне, є в тебе біль і горе, Невідомі зовсім мені. Хоч на щастя життя багате, Але кожну людину ждуть І печалі, і сум, і втрати, І не можна їх обминуть. Але к бісу цю мудрість убогу! І догадки під три чорти! Я бажаю, щоб всю дорогу, Все життя усміхалась ти. Щоб ніколи сльоза на вії Не світилася, мов роса. Хай же щастям завжди ясніє Некриклива твоя краса. Я не йму тобі зовсім віри, Як сумною побачу тебе, Небо в сутінь буває сірим, А насправді ж воно — голубе. VIII Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! Здрастуй, свіжосте нив! Я воскрес, щоб із вами жити Під шаленством весняних злив. Хай заляжеться тиша навколо, Й знову стану, як ви, німим, Але в серці моїм ніколи Не замовкне весняний грім. IX Пройдуть зливи, замовкнуть грози, Задрімають вітри на ланах. І весняного грому погрози Пронесе стороною луна. А проміння довге, як мітли, Обмине сизохмарну даль. І пройдеш ти, лишивши світлу, Невгамовну мені печаль. Та в прекраснім житті важкому Будуть завжди сіять мені В душу, повну вітрів і грому, Сіруватих очей вогні.

Україні
Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм. Коли грозує далеч неокрая У передгроззі дикім і німім, Я твоїм ім’ям благословляю, Проклинаю іменем твоїм. Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!

Українська мелодія
Довго тужить сумна бандура Про діла у старій сивині, І якусь невідому зажуру Навіває та пісня мені. Не мелодія — збурена рана, Не слова, а безжальні голки, Тільки бачу не сині лимани І не горді козацькі полки. А ввижається — там, біля шляху, На потоптаній кіньми траві Жирний ворон, мов чорна папаха, На козацькій сидить голові. А нав-круг по-ру-ба-ні До-си-на-ють сни, І да-ле-ко бу-бо-ни Кли-чуть до вій-ни.

Цар Плаксій та Лоскотон
Там, де гори і долини, Де гуляє вітровій, — Там цвіте краса-країна З дивним ім’ям Сльозолий. І колись в країні тій Був па троні цар Плаксій, Голова його мов бочка, Очі — ніби кавуни. В Плаксія було три дочки І плаксивих три сини. Старша звалася Нудота, Середульшенька — Вай-Вай, Третя донечка — Плакота, Всі сльозливі через край. А цареві три сини Так і звались — Плаксуни. Отака була сім’я У царя у Плаксія. Цілі дні вони сиділи, Голосили, та сопіли, Та стогнали, та ревли, Сльози відрами лили. Цар Плаксій велів сердито: "Хай із ними день при дні Плачуть всі в країні діти, Бо сміятись і радіти У моєму царстві — ні! Хто всміхнеться — в часі тім Я того негайно з’їм!" Ще була у Плаксія Грізна гвардія своя: В ній служили молодці Забіяки-сльозівці. Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали, Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз. Цар любив, як плачуть діти, Бо любив їх сльози пити. Отакий був цар Плаксій Україні Сльозолий. Дядько Лоскотон Але в тому диво-царстві, Зневажаючи закон, Жив у мандрах і митарстві Добрий дядько Лоскотон. Він приходив кожний вечір — Хай чи дощ іде, чи сніг — До голодної малечі І усім приносив сміх. Мав він вдачу теплу й щиру, Ще й лукавинку в очах. І була накидка сіра В Лоскотана на плечах. Лоскотливі мав він вуса І м’якенькі, наче пух. І м’яке волосся русе Розсипалося до вух. Він як прийде, залоскоче, То сміється, хто й не хоче. Тільки де він появлявся, Зразу плач там припинявся, І приходив до усіх Голосний та щирий сміх. Не любили Лоскотона Цар Плаксій і Плаксуни, Видавали заборони Проти лоскоту вони. І за дядьком Лоскотоном Із нагайками в руках Охоронці злих законів Полювали по хатах. Але дядько Лоскотон Не боявся цих заслон: Він ходив по всій країні І носив з собою сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх. Арешт Лоскотона Розізливсь тоді Плаксій — Цар країни Сльозолий. Гнівно він гукнув із трону: "Гей, ледачі сльозівці! Хто впіймає Лоскотона, Буде муж моїй дочці! Хто його посадить в льох — Вибирай одну із трьох! Бо уже цей Лоскотон Скоро нам розвалить трон: Що тоді ми будем пити, Як не будуть плакать діти!" І завзяті сльозівці Понеслись у всі кінці, Щоб скарати по закону Баламута Лоскотона. Довго скрізь його шукали, У всі шпари заглядали, Перерили всі двори, Обходили всі бори, Час потратили дарма: Лоскотона скрізь нема, Бо його завжди і всюди Од ловців ховали люди. Опівночі Лоскотон, Коли всіх колише сон, Йшов собі в бідняцькі хати Їхніх діток розважати. Був тоді у Плаксія Лютий посіпака, Віроломний, як змія, Капітан Макака. Так хотілося йому Царським зятем стати, Що ні разу в ту зиму Не лягав і спати. Все ходив, усе він слухав І нарешті все рознюхав. На світанку Лоскотон, Насмішивши діток, У міцний поринув сон Між кленових віток. А лукавий капітан Підікрався змієм Й Лоскотонові аркан Зашморгнув на шиї. Руки вивернув назад, Міцно спутав ноги І мерщій у Плаксоград Рушив у дорогу… Весілля в палаці Лоскотона посадили За вузенькі грати, А в палаці порішили: — Час весілля грати…- Гей, зійшлися царенята І придворна свита Наречених шанувати, Сльози діток пити. До вінця веде жених Висохлу Нудоту, Та дивитися на них Зовсім неохота. Хоч Макака був бридкий, А вона ще гірша, Їм поет один гладкий Присвятив ще й вірша. Стільки там було хвальби, Так скрасив їх вроду — Навіть жаби від ганьби Булькнули у воду! Але цар ходив, пишався, Він із зятем цілувався, Похвалявся: "Ну, тепер Лоскотон, вважай, умер! Недоступним став для всіх Голосний та щирий сміх. Тож від радості стрибайте! Тож від радості ридайте! Ми тепер встановим скрізь Віковічне царство сліз!" Так розхвастався Плаксій — Цар країни Сльозолий. Звільнення Лоскотона Та поки гуло весілля, То п’яниці вартові Напились якогось зілля Та й поснули у траві. А вночі йшли до в’язниці Батраки й робітники, Щоб звільнити із темниці Лоскотона на віки. Рознесли всі перепони, Гнули грати, мов прути: — Гей, веселий Лоскотоне, Це прийшли твої брати! Йди до нас, веселий брате, В нашу здружену сім’ю! Підем разом догравати Ми весілля Плаксію… Продовження весілля У палаці кожен скаче Та від щастя гірко плаче, Ллються сльози, як ріка, — Бачте, радість в них така! Раптом цар упав на трон: — Ой, рятуйте — Лоскотом! — Всі відразу "ох!" та "ах!", Жах у кожного в очах. А веселий Лоскотон До царя стрибнув на трон І сказав йому якраз: — Насмієшся ти хоч раз!.. — Став царя він лоскотати, І Плаксій став реготати. Так сміявсь — аж заливався, Аж від реготу качався, Кулаками очі тер — Потім лопнув і помер. Ой, була ж тоді потіха — Цар Плаксій помер од сміху! З ним придворні одубіли, Бо сміятися не вміли. А цареві три сини, Три завзяті Плаксуни, Так сміялись-реготали, Що штани з них поспадали — Тож всі троє без штанів До чужих втекли країв. Три царівни теж навтьоки У чотири бігли боки. Кровопивці-сльозівці Стали п’явками в ріці, А Макака-забіяка З’їв себе із переляку. Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон. Сам же він живе й понині, Дітям носить щирий сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх. Схочеш сам піти в цей край, То маршрут запам’ятай: Треба йти спочатку прямо. Потім вправо завернуть, А тоді поміж дубами Поведе наліво путь. Після цього вже помалу Чимчикуй куди попало: Як од втоми не впадеш — В цю країну попадеш.