Україні

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!

Василь Симоненко Вірші Симоненко 12 рядків Вірші Симоненко про Україну

Читати ще вірші:


Українська мелодія
Довго тужить сумна бандура Про діла у старій сивині, І якусь невідому зажуру Навіває та пісня мені. Не мелодія — збурена рана, Не слова, а безжальні голки, Тільки бачу не сині лимани І не горді козацькі полки. А ввижається — там, біля шляху, На потоптаній кіньми траві Жирний ворон, мов чорна папаха, На козацькій сидить голові. А нав-круг по-ру-ба-ні До-си-на-ють сни, І да-ле-ко бу-бо-ни Кли-чуть до вій-ни.

Цар Плаксій та Лоскотон
Там, де гори і долини, Де гуляє вітровій, — Там цвіте краса-країна З дивним ім’ям Сльозолий. І колись в країні тій Був па троні цар Плаксій, Голова його мов бочка, Очі — ніби кавуни. В Плаксія було три дочки І плаксивих три сини. Старша звалася Нудота, Середульшенька — Вай-Вай, Третя донечка — Плакота, Всі сльозливі через край. А цареві три сини Так і звались — Плаксуни. Отака була сім’я У царя у Плаксія. Цілі дні вони сиділи, Голосили, та сопіли, Та стогнали, та ревли, Сльози відрами лили. Цар Плаксій велів сердито: "Хай із ними день при дні Плачуть всі в країні діти, Бо сміятись і радіти У моєму царстві — ні! Хто всміхнеться — в часі тім Я того негайно з’їм!" Ще була у Плаксія Грізна гвардія своя: В ній служили молодці Забіяки-сльозівці. Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали, Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз. Цар любив, як плачуть діти, Бо любив їх сльози пити. Отакий був цар Плаксій Україні Сльозолий. Дядько Лоскотон Але в тому диво-царстві, Зневажаючи закон, Жив у мандрах і митарстві Добрий дядько Лоскотон. Він приходив кожний вечір — Хай чи дощ іде, чи сніг — До голодної малечі І усім приносив сміх. Мав він вдачу теплу й щиру, Ще й лукавинку в очах. І була накидка сіра В Лоскотана на плечах. Лоскотливі мав він вуса І м’якенькі, наче пух. І м’яке волосся русе Розсипалося до вух. Він як прийде, залоскоче, То сміється, хто й не хоче. Тільки де він появлявся, Зразу плач там припинявся, І приходив до усіх Голосний та щирий сміх. Не любили Лоскотона Цар Плаксій і Плаксуни, Видавали заборони Проти лоскоту вони. І за дядьком Лоскотоном Із нагайками в руках Охоронці злих законів Полювали по хатах. Але дядько Лоскотон Не боявся цих заслон: Він ходив по всій країні І носив з собою сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх. Арешт Лоскотона Розізливсь тоді Плаксій — Цар країни Сльозолий. Гнівно він гукнув із трону: "Гей, ледачі сльозівці! Хто впіймає Лоскотона, Буде муж моїй дочці! Хто його посадить в льох — Вибирай одну із трьох! Бо уже цей Лоскотон Скоро нам розвалить трон: Що тоді ми будем пити, Як не будуть плакать діти!" І завзяті сльозівці Понеслись у всі кінці, Щоб скарати по закону Баламута Лоскотона. Довго скрізь його шукали, У всі шпари заглядали, Перерили всі двори, Обходили всі бори, Час потратили дарма: Лоскотона скрізь нема, Бо його завжди і всюди Од ловців ховали люди. Опівночі Лоскотон, Коли всіх колише сон, Йшов собі в бідняцькі хати Їхніх діток розважати. Був тоді у Плаксія Лютий посіпака, Віроломний, як змія, Капітан Макака. Так хотілося йому Царським зятем стати, Що ні разу в ту зиму Не лягав і спати. Все ходив, усе він слухав І нарешті все рознюхав. На світанку Лоскотон, Насмішивши діток, У міцний поринув сон Між кленових віток. А лукавий капітан Підікрався змієм Й Лоскотонові аркан Зашморгнув на шиї. Руки вивернув назад, Міцно спутав ноги І мерщій у Плаксоград Рушив у дорогу… Весілля в палаці Лоскотона посадили За вузенькі грати, А в палаці порішили: — Час весілля грати…- Гей, зійшлися царенята І придворна свита Наречених шанувати, Сльози діток пити. До вінця веде жених Висохлу Нудоту, Та дивитися на них Зовсім неохота. Хоч Макака був бридкий, А вона ще гірша, Їм поет один гладкий Присвятив ще й вірша. Стільки там було хвальби, Так скрасив їх вроду — Навіть жаби від ганьби Булькнули у воду! Але цар ходив, пишався, Він із зятем цілувався, Похвалявся: "Ну, тепер Лоскотон, вважай, умер! Недоступним став для всіх Голосний та щирий сміх. Тож від радості стрибайте! Тож від радості ридайте! Ми тепер встановим скрізь Віковічне царство сліз!" Так розхвастався Плаксій — Цар країни Сльозолий. Звільнення Лоскотона Та поки гуло весілля, То п’яниці вартові Напились якогось зілля Та й поснули у траві. А вночі йшли до в’язниці Батраки й робітники, Щоб звільнити із темниці Лоскотона на віки. Рознесли всі перепони, Гнули грати, мов прути: — Гей, веселий Лоскотоне, Це прийшли твої брати! Йди до нас, веселий брате, В нашу здружену сім’ю! Підем разом догравати Ми весілля Плаксію… Продовження весілля У палаці кожен скаче Та від щастя гірко плаче, Ллються сльози, як ріка, — Бачте, радість в них така! Раптом цар упав на трон: — Ой, рятуйте — Лоскотом! — Всі відразу "ох!" та "ах!", Жах у кожного в очах. А веселий Лоскотон До царя стрибнув на трон І сказав йому якраз: — Насмієшся ти хоч раз!.. — Став царя він лоскотати, І Плаксій став реготати. Так сміявсь — аж заливався, Аж від реготу качався, Кулаками очі тер — Потім лопнув і помер. Ой, була ж тоді потіха — Цар Плаксій помер од сміху! З ним придворні одубіли, Бо сміятися не вміли. А цареві три сини, Три завзяті Плаксуни, Так сміялись-реготали, Що штани з них поспадали — Тож всі троє без штанів До чужих втекли країв. Три царівни теж навтьоки У чотири бігли боки. Кровопивці-сльозівці Стали п’явками в ріці, А Макака-забіяка З’їв себе із переляку. Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон. Сам же він живе й понині, Дітям носить щирий сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх. Схочеш сам піти в цей край, То маршрут запам’ятай: Треба йти спочатку прямо. Потім вправо завернуть, А тоді поміж дубами Поведе наліво путь. Після цього вже помалу Чимчикуй куди попало: Як од втоми не впадеш — В цю країну попадеш.

Чари ночі
Лягла на всьому вечірня втома. Палає місто, мов дивний храм. І розтинають ніч невагому Квадратні очі віконних рам. Ці чари ночі такі знайомі — Усі підвладні, покірні вам. О, скільки вікон у кожнім домі! А там, за ними, — ідилій, драм! Там заплітають життя тенета, Там люди б’ються з останніх сил, Там так знадливо звучать монети І рве легені отруйний пил. Там гинуть вчені, митці, поети Але… й виходять вони звідтіль.

Ще один протест
До двадцяти бунтуєму завзято, Шукаєм правди, кленемо брехню І віримо, що нашому огню Належить всяку нечисть спопеляти. Тоді ми все бажаємо змінити, В житті своє покликання знайти. Яка хороша й нерозумна ти, Наївна, мила юність неумита! Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні, І ми стаєм холодні та спокійні, Такі собі чиновнички черстві. Уже в душі нема святого болю, І розум наш не рветься вже на волю – Ми раді тим, що ситі і живі.

Я…
Він дивився на мене тупо Очицями, повними блекоти: — Дарма ти себе уявляєш пупом, На світі безліч таких, як ти. Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути За те, що я поважаю себе. Не стала навколішки гордість моя. Ліниво тяглася отара хвилин… На світі безліч таких, як я, Та я, їй-Богу, один. У кожного "Я" є своє ім’я, На всіх не нагримаєш грізно, Ми — не безліч стандартних "я", А безліч всесвітів різних. Ми — це народу одвічне лоно, Ми — океанна вселюдська сім’я. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони "я".

“Де зараз ви, кати мого народу?..”
Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде. Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа. Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд! Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!

“Древній, обікрадений народе!..”
Древній, обікрадений народе! Над тобою прошумів розбій, Та кати не вкрили твою вроду, Не всушили дужий мозок твій. Нові покоління, як обнова, В лоні сповиваються твоїм, І дідівська гордовита мова Служить вірно і слухняно їм. Пристрасним, орлино-мудрим зором Дивишся у всесвіт з-під повік… Виродки — підтвердження суворе, Що живеш і житимеш повік!

“Земле рідна! Мозок мій світліє…”
Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Хто тебе любов’ю обікраде, Хто твої турботи обмине, Хай його земне тяжіння зрадить І з прокляттям безвість проковтне!

“Ми думаєм про вас…”
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі, В морозні ранки, і вечірній час, І в свята гомінки, і в дні робочі Ми думаємо, правнуки, про вас. Ми думаєм про вас — і тому наші руки Не в’януть біля плуга і станка, Тому серця у нас не витончена мука, А радість голосиста і дзвінка. Ні, то не сум промінить риса кожна, То творчість б’є з натхненних наших віч, А творчість завжди мрійна і тривожна, Немов травнева неспокійна ніч. Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться, Ні, нас не вабить ніжна тишина — Прийдешнє осяває наші лиця, Неспокій творчий з вічністю єдна. І тому ми спокійно і суворо Стрічаємо у праці і борні Наклепи злобні і тупі докори, Потоки божевільної брехні. Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі, В морозні ранки і вечірній час, На свята гомінки і в дні робочі, Нащадки дорогі, ми захищаєм вас.

“Минуле не вернуть…”
Минуле не вернуть, не виправить минуле, Вчорашне — ніби сон, що випурхнув з очей. Як луки навесні ховаються під мулом, Так вкриється воно пластами днів, ночей. Але воно живе — забуте й незабуте, А час не зупиняється, а молодість біжить, І миті жодної не можна повернути, Щоб заново, по-іншому прожить.