Олі

Коли часом на вулиці побачу
Вдову убогу, сиротя мізерне,
Що к мені руку простяга жебрачу,
В німім благанні очі к мені зверне,
Тремтить в лахмітті, босе, на морозі,
Сльотою бите й гордуванням ситих, –
Огнем на серце капають ті сльози,
Той жаль голодних, нищих і невкритих.
І думаєсь мені: «Недовго, може,
Коли мене важка прийме могила,
І ти отак підеш на роздорожжє
О хліб просить, моя дружино мила!
І зжовкне, зв’яне те лице, що нині
Так любим сяйвом, щирістю ясніє,
Погаснуть очі, що сміялись к мині,
Жура зв’ялить тебе, моя надіє!
І діти наші – ох, аж серце в’яне! –
Сльотою биті, босі, у лахміттю,
На сльози й горе непросвітно-тьмяне,
Як сиротята, геть підуть по світу».
І тайком я тремтячою рукою
Остатній гріш їм ткну й гадаю: «Може,
Хтось змилуєсь колись і над тобою
І сиротятам нашим допоможе».

Вірші Івана Франко 24 рядків Вірші Івана Франко про бідність Іван Франко

Читати ще вірші:


Отсе тая стежечка
Отсе тая стежечка,
Де дівчина йшла,

Пісня і праця
Пісне, моя ти сердечна дружино, Серця відрадо в дні горя і сліз, З хати вітця, як єдинеє віно, К тобі любов у життя я приніс. Тямлю як нині: малим ще хлопчиною В мамині пісні заслухувавсь я; Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого, тяжкого життя. «Мамо, голубко! – було налягаю. – Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!» «Ні синку, годі! Покіль я співаю, Праця чекає моєї руки». Мамо, голубко! Зарана в могилі Праця й недуга зложили тебе, Пісня ж твоя в невмираючій силі В мойому серці ясніє, живе. Ох, і не раз тая пісня сумненька В хвилях великих невгодин життя Тихий привіт мені слала, мов ненька, Сил додала до важкого пуття. «Синку, кріпися! – мені ти твердила.– Адже ж не паном родився ти, чей! Праця, що в гріб мене вчасно вложила, Та лиш тебе доведе до людей». Правда, матусю! Спасибі за раду! Я її правди не раз досвідив. Праця дала до життя мні принаду, Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив. Праця ввела мене в тайники темні, Відки пісень б’є чарівна нора, Нею дива прояснилися земні, Загадка нужди людської стара. Пісня і праця – великі дві силі! Їм я до скону бажаю служить; Череп розбитий – як ляжу в могилі, Ними лиш зможу й для правнуків жить.

Пісня будущини
Знов час прийде, коли з погорди пилу
Ти отрясешся й ясною звіздою

Пісня геніїв ночі
По боях земного життя
Чи в повні свіжих сил;

Поєдинок
Клубами вився дим. Ревли гармати,
Свистіли кулі, мов незримі змії,

Поезія
В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш, Та в поспіху їх безучасно лишаєш. Часом лиш попадесь лице характерне, Що взір поневолі до себе приверне. Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку – Найближча хвилина приносить розлуку. Та довго ще в тямці відтіль і відсіль Не раз визирає приязний профіль. Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі Чи в бою, чи в праці на рідному полі. Живеш поруч нього, смієшся і плачеш, Здається, всі думи в душі його бачиш. Здається, все ясне, і гнів його й ласка, – Аж глянеш пильніше: все маска і маска. Лиш маску ти знаєш, її ти любив, Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив? Часом лиш припадок ту маску відхилить – Зирнеш і жахнешся: «Чи взір мене милить? Чи знав я сю постать, чи бачив уже? Лице мов знайоме, та зовсім чуже!» Профілі і маски – ось поле розлоге! Ось все, що дає нам життя наше вбоге. І вбогі жили б ми, понурі, як мари, Якби не поезії дивнії чари. Вона ті профілі хапа на льоту, Дає їм безсмертне життя, теплоту; Всі маски свобідно вона відхиляє І в душах, мов в книзі, вигідно читає. Укритеє щастя, мов мати дитину, Вона обгортає у теплу ряднину. Незримії сльози, що плаче душа, Вона поцілуєм своїм осуша.

Присвята
Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа.
Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.

Рідне село
І знов я бачу тя, село моє родинне, Як бачив тя тоді, коли життя дитинне Плило, немов малий потічок серед трав, Що в’єсь несміло між дрібними камінцями. Дрібних утіх і я тут зазнавав, Задля дрібних гризот лице росив сльозами. Тоді цікаво ще на світ я поглядав, Не знав, що далі там, за твоїми хатками, За лісом, що шумить довкола. І не раз Питав я річки, де пливе вона від нас, І думкою гонив її тихенькі хвилі Поза закрутину далеку і стрімку. І дуба-велетня в сусідському садку Не раз розпитував, на чиїй він могилі Щасливій виріс, так високий і розлогий? І люди всі були мені так близькі, милі, І знав я всі стежки довкола, всі дороги, І зрідка лиш моя душа за обруб твій Летіла в ширший світ. Та чи дитям у тобі Я був щасливий? Дух дитячий мій Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі? Чи ж перші золоті надії Не розвивались тут, мов квіти веснянії, Морозом збитії? Чи пориви гарячі М’якої ще душі сміхом тут не топтались, Докором не душились? Чи ж не ллялись Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі, Під тиском вчасних ще і недитячих мук? Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла, Тут, в рідному селі, уперве не щеміла Під дотиком твердих, брудних і грубих рук? Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди Та трута лютая, що й досі духа тлить? Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди І боротьбу з життям? Чого ж тепер болить Душа моя, коли по довгому часі Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло, Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало В зелені бур’яни головку кучеряву. Довкола ліс гуде тужний, таємний спів, Що ще круг моєї колиски гомонів, Тебе мов обтулив в полу свою темнаву. І річка та сама хлюпочеться, тривожно Повзе поміж високих берегів, І верби ті самі, і дуб той, що шумів Понад дитиною… Чого ж так судорожно Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм, За тим життям, що, хоч так біднеє І сіреє, пливе коритом тихим своїм? За щастям слимака того, що в шкаралущі Ховається? За незнання смерком? Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий Потік знання пливе? О ні, о ні! Не того так сьогодні жаль мені, Не тим душа моя так важко заболіла, А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла На лицях, голови недоля вниз хиляє, Під віддихом її вся радість завмирає І приязнь гасне враз з любвою, Котрої сім’я тут мені у серце впало. Отим-то тяжко так мені у тобі стало. Прощай, село моє! Що тут мене держало, Те щезло; що тепер держить – Таке важке, що, мов гора, тяжить На серці. Геть іду – і плачу над тобою.

Раз зійшлися ми случайно
Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль –

Сідоглавому
Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот, А я собі собака. Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, – Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. Ти, брате, любиш Русь, Як любиш добре пиво, – Я ж не люблю, як жнець Не любить спеки в жниво. Ти, брате, любиш Русь За те, що гарно вбрана, – Я ж не люблю, як раб Не любить свого пана. Бо твій патріотизм – Празнична одежина, А мій – то труд важкий, Гарячка невдержима. Ти любиш в ній князів, Гетьмання, панування, – Мене ж болить її Відвічнеє страждання. Ти любиш Русь, за те Тобі і честь, і шана, У мене ж тая Русь – Кривава в серці рана. Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови, – Я ж не люблю її З надмірної любови.