Напис в руїні

«Я, цар царів, я, сонця син могутній,
Собі оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленні,
Щоб тямили на всі віки потомні
Імення»… Далі круг і збитий напис.
І вже ніхто з нащадків наймудріших
Царського ймення прочитать не може.
Хто збив той напис, – чи сперечник-владар,
Чи просто час потужною рукою, –
То невідомо. Дивним візерунком
Багато слів написано край нього
Про славу безіменного владаря,
Змальовано царя славетні вчинки:
Он цар сидить високо на престолі,
Народи подолані йдуть з дарами
Коштовними й додолу клонять чола,
А він сидить, немов камінний ідол
Під опахалами з барвистих пер.
Лице його подібне до Тутмеса,
І до Рамзеса, і до всіх тиранів.
Он далі він, схопивши за волосся
Одразу цілий гурт якихсь повстанців,
Кривим мечем над ними замахнув.
Лице його подібне до Тарака,
До Менефта, як і до всіх тиранів.
З лицем тим самим він левів полює,
Левіафанів ловить, б’є пташок
І їде полем через людські трупи,
І бенкетує по своїх гаремах,
І на війну жене своїх підданих,
І посилає на роботу люд, –
На ту страшну єгипетську роботу,
Що має вславити царське імення.

Іде той люд, мов хвилі в океані,
Без ліку, без числа на бойовисько
І стелиться під ноги коням царським,
А хто живим зостався з того люду,
Той гине на єгипетській роботі:
З його могили хоче цар зробити
Для себе пам’ятник – хай гине раб!
І раб копає землю, теше камінь,
Приносить мул з ріки і робить цеглу,
Виводить мури, статуї великі,
Запрігшись, возить самотужки й ставить
І щось будує вічне і величне,
Щось незрівнянне і потужно гарне,
Мальоване, мережане, різьблене,
І кожна статуя, колона, малювання,
Мережечка, різьба і навіть цегла
Незримими устами промовляє:
«Мене створив єгипетський народ
І тим навік своє імення вславив !»

Мандрівнику, спинись, коли в пустині
побачиш де таку царську гробницю,
хто б він не був, той цар, що там спочив,
ти не йому поклонишся, спинившись.
Умер давно той цар з лицем тирана,
Умер давно народ, йому підданий,
умерло ймення, і загибла пам’ять.
Зосталася по їх дивна будова,
Царю могила, пам’ятник народу,
А що здобув той цар з лицем тирана?
Собі могилу, пам’ятник…

Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому – круг і збитий напис.
Співці! не марте, вчені! не шукайте,
Хто був той цар і як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам’ятник, – хай гине цар!

Леся Українка

Читати ще вірші:


Напровесні
Не дивуйтесь, що квітом прекрасним Розцвілася дівчина несміла, – Так під промінням сонечка ясний Розцвітає первісточка біла. Не дивуйтесь, що думи глибокі Будять речі та сльози пекучі, – Так напровесні дзвінкі потоки Прудко, гучно збігають із кручі. Не дивуйтесь, що серце так рв’яно, Щиро прагне і волі, і діла, – Чули ви, як напровесні рано Жайворонкова пісня бриніла?..

Народ пророкові
Ти прокляв нас прокльоном важким За жорстокість, упертість і зраду. Сам судив нас, і вирок дав сам, І ніколи не кликав на раду. Скорпіоном язик твій був нам, Ти нас мучив і жалив невпинно, А тепер ще й стоїш проти нас, Мов ображений ти безневинно. Так, тепера здається тобі, Що вже й світ не видав стільки муки, Скільки ти від народу прийняв За свої велемудрі науки. Ох, який же це з тебе пророк, Що твоє винозореє око Тільки власную бачить біду, Та й тієї не бачить глибоко? Ти ще скарги заводиш та жаль, Ти, єдиний безсмертний в сім тлумі! Адже вічно твій житиме дух Вкупі в словом в прокльонах та глумі. Хоч побити ми можем тебе, Каміняччя навергавши силу, Але ж тим тільки вищу тобі Та міцнішу насиплем могилу. Хоч блиснеш, мов летюча зоря, Се для твого безсмертя доволі, Ми ж, неначе Молочная путь, Мусим довго світити поволі… А на кожного з нас темна ніч Наче ворог у схові чигає, Зимні руки – важке забуття Із простору віків простягає. Ти запрягся в залізне ярмо самохіть, то й ходи в нім терпляче, ми ж не знаємо, хто нас запріг, і гризе нас те путо боляче. Ти кленеш наші душі тверді і серця наші черстві та вперті, як їм бути м’якими, поглянь: ми ж голодні, і босі, й обдерті. Бігли ми за пророками вслід до Ваала, потім до Нініба, всім служили богам – ні один не подав ні рятунку, ні хліба. Де є камінь такий на шляху, Щоб на нього не збили ми ноги? Чи бував нам проводар коли, Що не вів манівцем без дороги? То ж найбільший пророк наш блукав сорок літ вкупі з нами в пустині, хоч із ним розмовляв сам господь віч-на-віч з огняної купини. А до нас не подав ще наш бог з власних уст ні єдиного слова, як же можемо тямити ми, що є справжня небесная мова? Так, зачерствіли наші серця, Мов рілля через довгу посуху, Та за теє не нас ти клени, Проклинай своє браття по духу. Чи один же такий, як і ти, Нам казав: «Так говорить найвищий». Інший тому брехню завдавав: «Я від бога», – казав. Хто щиріший? Адже тільки не хутко діла Виявляють нещирість у слові, Як же маєм одразу, без діл, Пізнавать вашу душу по мові? О, якби ж ми побачить могли Власним оком хоч раз того бога, Що до нього ви кличете нас! Як стріла була б рівна дорога. Ох, якби ж він і нам уділив Світла мудрості з свого проміння, Ти б не кидав прокльонів на нас, Ми б не кидали в тебе каміння. Та чи був би ти радий, щоб ми Раптом стали, як ти, всевидющі? Ох, либонь, ти б сконати волів, Як вигнанець-пророк серед пущі…

Нехай
Так, ми раби немає гірших в світі! Феллаги, парії щасливіші від нас. Бо в них і розум, і думки сповиті, А в нас вогонь Тітана ще не згас. Ми паралітики з блискучими очима. Великі духом, силою малі. Орлині крила чуєм за плечима. Сами ж кайданами прикуті до землі. Ми навіть власної не маєм хати. Усе одкрите в нас тюремним ключарам: Не нам, обідраним невільникам казати Речення гордеє "Мій дом — мій храм!" Народ наш, мов дитя сліпеє зроду. Ніколи світа-сонця не видав. За ворогів іде в огонь і в воду. Катам своїх поводарів оддав. Одвага наша — меч, политий кров’ю. Брязчить у піхвах, ржа його взяла. Чия рука, порушена любов’ю. Той меч із піхви видобуть здола? Нехай же ми раби, невільники продажні. Без сорому, без чести — хай же так! А хто ж були ті вояки одважні, Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

Одержима (драматична поема)
I Берег понад озером Гадаринським*. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег. Міріам, "одержима духом", в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині. М і р і а м Він там, він все сидить так нерухомо, як те каміння, що навколо цього. Над ним – мені здається, я те бачу, – нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрілить ясна блискавиця і цілий світ осяє. Ох, коли ж, коли вона розіб’є темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетіла, щоб хоч на мить чоло те просіяло. Годівлю дав юрбі, тілам і душам, всім дав спокій, а сам у сій пустелі пасе думок отари незчисленні. Нема їм впину, а йому спочинку… Який він одинокий, Боже правий! Невже йому не можна помогти? Невже він завжди буде одинокий? "Месія прийде в славі світ судити" – так сказано в пророцтві, більш нічого. І правда, й милосердя – все для світа, а для Месії що? Чи тільки слава? "Війна і звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землі і щастя в людях…" А для Месії? – знову "слава в вишніх"? І тільки слава? О, яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути! Всім дати щастя і нещасним бути, нещасним, так, бо вічно одиноким. Хто міг би врятувать його самого від самотини, від страшної слави? (Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь.) Чого ж се я слідом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завів на певну згубу, Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще, ніж в іншім місці. Я загину тут, я вигострила погляд у пустині, мов соколиний зір, – все виглядала, чи він хоч не подивиться на мене? Не подивився і не обернувся… Занадто вже буйна була надія! Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю! (Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів.) Про се співати можна, а сказати слів не стає. (Співає знов.) Яка була юрба за ним, як він ходив по Галілеї**. І кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месії, тільки я торкнути не посміла, бо нічого просить не мала в нього: ні здоров’я ні страви на безхліб’ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою… (Співає знов.) Він нікому не відмовляв потіхи і поради. Кому що бракувало, він давав. (Співає.) А що ж мені бракує? О Месіє, ти, може, знаєш?! Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею. М е с і я Знаю, Міріам! М і р і а м (жахнулась) Учителю! М е с і я Не бійся, жінко, спокій я хочу дать тобі. М і р і а м О, я не хочу, не хочу я спокою! М е с і я (лагідно і разом суворо) Міріам, Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий. М і р і а м М е с і я Ти дорівнятись хочеш… М і р і а м (з поривом) Ні, Месіє, я не рівняюся до тебе, ні! Я знаю те, що я нещасна жінка. М е с і я Так нащо ж ти зрікаєшся спокою, єдиної потіхи всіх нещасних? М і р і а м (з раптовою одвагою) Бо ти його не маєш, Сине Божий! М е с і я Яке тобі до мене діло, жінко? Міріам, знищена, збентежена, закриває лице покривалом і повертається йти геть. М е с і я Стій, Міріам, скажи, ти в мене віриш? М і р і а м (не одкриває лиця) Я вірю, що ти Божий Син, Месіє, і всім, окрім мене, даси рятунок. М е с і я Усім, крім тебе, жінко? М і р і а м Ти сказав. М е с і я Я не сказав того. М і р і а м Та я те чула. Прости, Учителю, я мушу йти. (Відступає.) М е с і я Куди ти йдеш? М і р і а м Не знаю. Так, на безвість. М е с і я Чого ж ти йдеш? М і р і а м Бо мушу йти. М е с і я Навіщо? М і р і а м Ти знаєш. Ти – Месія! Я не знаю. М е с і я Зостанься тут. Міріам мовчки спиняється. М е с і я Скажи мені, ти чула, що говорив я людям? М і р і а м Так, Месіє. М е с і я Ти прийняла мої слова? М і р і а м Ніколи я не забуду їх. М е с і я І вслід їх підеш? М і р і а м Вони слідом за мною підуть всюди, волаючи: "Ти йдеш в неправу путь!" І, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова твої огнисті, – сліди мої від них криваві будуть. М е с і я Уперта річ твоя, ти мов рабиня, що знає волю пана і не слуха. Таких рабів сувора кара жде. М і р і а м (падає навколішки) О горе! Впала вже на мене кара, і вже її ніхто не здійме з мене! М е с і я У тебе мало віри. Якби ти хоч зерня віри мала… М і р і а м О, я вірю, без краю вірю в тебе, Сине Божий, та я не вірю в себе! Я не вірю, щоб я могла твої слова прийняти. М е с і я Таке смирення гірше від гордині. М і р і а м О, сто раз гірше, я те добре знаю, і з того розпач мій. М е с і я Ти не наводь обмови зайвої на власну душу, – такою чорною вона не може бути. М і р і а м О ні, Учителю, вона чорніша, ніж хата-пустка, що після пожежі чорніє порожнечею. Вода твоїх речей, цілюща та живуща, душі моєї вигоїть не може. Вода боронить від огню живого, згорілу ж хату дарма поливати. М е с і я Та що тобі спалило душу, жінко? М і р і а м Не знаю: чи ненависть, чи любов. М е с і я Кого ж ненавидиш ти? М і р і а м Ворогів. М е с і я Своїх? М і р і а м Твоїх. М е с і я Я їх казав любити. М і р і а м А я люблю… не їх. М е с і я Вони для тебе, як і для мене, ближні. М і р і а м Але я від них далека, наче від єхидни. М е с і я Вони не відають, що творять. М і р і а м І єхидна несвідома, а всяк її розтопче, як стріне на шляху. М е с і я Якби єхидна могла покинути свою отруту, вона була б не гірша від голубки. М і р і а м Але вона отрути не покине. М е с і я Про Царство Боже на землі ти чула? М і р і а м Та я ж тепер ніде його не бачу. М е с і я Ти дивишся й не бачиш, маловірна. М і р і а м О так, не бачу! Світло твого духа мене сліпить. Чим ти мені ясніше, тим душі ворогів мені темніші, тим менш єхидна схожа до голубки. Не маловірна я, занадто вірю, і віра та мене навік погубить. Я вірю, що ти світло – і такого ся темрява до себе не приймає? Я вірю, що ти слово – і такого отой глухорожденний люд не чує? Їм, може, треба іншого Месії? Їм, може, Сина Божого не досить? М е с і я Вони сліпі, вони ще не прозріли, самого слова мало їм для віри, їм треба діла. М і р і а м Ти творив дива! М е с і я Творив дива ще тільки над водою; сього не досить – треба крові. М і р і а м (з жахом) Крові? Чиєї крові, Вчителю? М е с і я Моєї. М і р і а м Хай їм вона на голову впаде! М е с і я Не проклинай, вертається прокляття на того, хто сказав його. М і р і а м Нехай! Я знаю се, проклята я навіки, бо я любить не вмію ворогів. О, кожний тихий усміх фарисея для мене гірш від скорпіона злого. Мені бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, підступне тіло. Я вся тремчу, коли його побачу. В моїх очах я чую зброї полиск, в моїх речах я чую зброї брязкіт, так я узброєна в свою ненависть, як вартовий коло царської брами, що радий вихопить на кожного свій меч, хто тільки зле замислить на владаря. М е с і я Чи ти й мене ненавидиш так, жінко? М і р і а м (з докором) Учителю! М е с і я Ти, може, скажеш – любиш? М і р і а м Ти се сказав. М е с і я Я так сказав: хто мовить, що любить Господа, а брата ненавидить, неправда то. М і р і а м Хіба ж і той не любить, хто душу віддає? М е с і я Що значить, жінко, віддати душу? М і р і а м Значить – буть готовим загинуть за любов. М е с і я То се ж би звалось – віддати тіло. В тім душі нема. М і р і а м А хто покине батька, матір, браття, все рідне, любе, все, чим жив він досі, для іншого – невже і той не любить? М е с і я Хто зрікся всього, а себе не зрікся, не любить той. М і р і а м О Господи, якої ти жертви хочеш? М е с і я Жертви я не хочу, любові тільки. М і р і а м Мушу всіх любити? М е с і я Так, всіх. М і р і а м Усіх, крім тебе, – се можливо. Але тебе і всіх – се понад силу. Та за що ж, за що ж маю їх любити? М е с і я Недовірки питають тільки "за що?" М і р і а м О, як недовірки любити вміють! Як поломінь, палка у них любов! М е с і я А та любов, що я від тебе хочу, повинна буть як сонце – всім світити. М і р і а м О, що мені робить? Немає сонця в моїй душі. Ніч, ніч, понура ніч. М е с і я Ще, може, зійде сонце і для тебе. М і р і а м (з раптовою надією) Учителю! чи ти мені позволиш пролити кров мою? М е с і я За кого? За людей? М і р і а м Ні, не за їх! М е с і я То нащо проливати даремне кров? М і р і а м А може, недаремне? А може, кров’ю викупить я зможу… М е с і я Кров без любові викупить не може. М і р і а м Якби ти хтів прийнять від мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров! М е с і я Ти хочеш викупить мене? Міріам потакує мовчки головою. М е с і я Даремне! М і р і а м Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупі! М е с і я М і р і а м Месіє! М е с і я Ні, для тебе я не Месія. Ти мене не знаєш. (Відходить.) Міріам зостається в пустині сама. II Гефсіманський сад*. Дванадцять учеників сплять непробудним сном. Месія молиться. Міріам нишком крадеться попід садовим муром, стає в найглибшій тіні, звідки їй видко Месію в місячному світлі. М е с і я (до учеників) Спите? Не спіть! Моя душа сумна до смерті… Ученики не озиваються, сплять. М і р і а м (до себе) Боже! знов він одинокий, ще гірше, ніж в пустині! Сії люди твердіші від каміння… Он отам лежить той ученик, що – люди кажуть – Учителю з усіх їх найдорожчий, а спить він, як і всі, – твердіше, може, бо наймолодший… Я одна не сплю, я вкупі з ним страждаю, тут же, поруч, та я німа, як мур оцей, не видна, як сяя тінь, так, мов я не людина, так, наче в мене і душі нема… Я приступлю до нього… (Вихиляється трохи з тіні, але знов ховається.) Ні, не смію… Він знову скаже, як тоді сказав: "Яке тобі до мене діло, жінко?" Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорніша. Я тепер не тільки до ворогів його ненависть маю, але й до друзів. О, до сих ще більшу! Ви, сонне кодло! Світло опівночі не будить вас? Вам заграва кривава очей лінивих не здола розплющить? Бодай вам вічний сон наліг на груди і зморою душив вас без кінця! Мені сто раз від вас миліші гади, бо в них таки, либонь, тепліша кров. (З відразою одвертається від сонного товариства. Дивиться на Месію, прислухається.) Про що він молиться? М е с і я (впівголоса) Нехай мине ся чаша… М і р і а м Саваоф! чи й ся молитва в сю ніч твого престолу не досягне? Вовкам даси ти на поталу сина? М е с і я Але хай буде так, як ти бажаєш, а не як я… М і р і а м Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя. М е с і я (до учеників) Ви спите? Не спіть! моя душа смутна до смерті! М і р і а м Каміння у пустині відкликалось потрійною луною, але сі не обізвуться, ні, дарма надія! Я обізвусь… Який злий дух тримає мої слова? Учителю! Єдиний! О світочу моїх очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут від туги, від болю, від тривоги? І нічим, нічим потішити тебе не можу! …Я обізвусь… Ні, голосу не стане. Коли ж і стане, дико забринить, немов шакала голос опівночі, бо туга стиснула за серце… Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!.. Ох Міріам, ти проклята від Бога! (Так само незамітно для Месії, але швидко вибігає з саду.) ІІІ На Голгофі. Ніч. Три хрести з розп’ятими, вже мертвими. Віддалік варта, інших людей нема, тільки Міріам сама під хрестом Месії. М і р і а м Він їм простив. Він їм усім простив. Вони те чули і на віки вічні його слова потіхою їм будуть. А тільки я не прощена зосталась, бо я не можу їм простить за нього. Я всіх і все ненавиджу за нього: і ворогів, і друзів, і юрбу, отой народ безглуздий, що кричав: "Розпни його, розпни!" – і той закон людський, що допустив невинно згинуть, і той закон небесний, що за гріх безумних поколіннів вимагає страждання, крові й смерті соромної того, хто всіх любив і всім прощав. Умер він, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремні сльози ллю і проклинаю все те, що він любив, і з кожним словом все більш надію трачу на рятунок. І вічно, вічно буду одинока на сьому і на тому світі. Так, ніколи не скінчиться темна туга і вічно буде жаль палити серце. Тут завтра прийдуть ті прихильні друзі, що тричі одрікалися від нього, і та родина, що ніколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здіймуть його з хреста, – бо вже ж він неживий і більше мучитись за них не може, – покроплять млявими слізьми й лагідно спов’ють у хусти, понесуть покірно під наглядом ворожих вояків, сховають у печері й розійдуться. А може, потім зійдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали! Ох, як би я тепер хотіла кинуть отрутними словами їм в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очі їм випекло, ті очі безсоромні, що сміли тут дивитися на муку того, чийого всі не варт мізинця! Я знаю, що якби з’явилась я, ненавистю спотворена в обличчі, вони жахнулись би і запитали: "Яке тобі до всіх нас діло, жінко?" І я на те… що я на те сказала б? Я б мусила мовчати, бо ненависть не має голосу на поминках того, хто всіх любив і всіх прощав… Ой горе! В той час, як всі громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всім чужа і одинока, не признана ніким, бо сам Месія не признавав мене… О Сине Божий! Нехай в моїм житті все, все неправда, та вір мені, що я тебе любила. Чи ти гадав, – я не зреклась себе? Зреклась! я прокляла себе і душу, ту душу, що не хтів прийнять Месія собі на жертву. Де ж ще більше горе, як не могти віддать за друга душу?.. Темрява огортає все більше гору, і хрест, і жінку під хрестом. ІV Майдан в Єрусалимі. Перебігають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами і нищечком, шпарко перемовляються по кілька слів, потім знов розходяться. Міріам повагом переходить майдан. Назустріч їй Йоганна, одна з прихильниць Месії. Й о г а н н а (до Міріам) Мир, сестро, й радість! М і р і а м Радості і миру не знаю я так само, як тебе. Й о г а н н а Прости, що зачіпаю незнайому, але ж у нас така весела звістка. М і р і а м Що то мене обходить? Й о г а н н а Всіх обходить! Месія наш воскрес! М і р і а м (голосно) Воскрес? Месія?! Й о г а н н а На Бога, сестро, тихше! ще почує хто з люду й донесе синедріону**. М і р і а м Ви боїтесь, коли б вам за Месію кров не пролити так, як він за вас пролив свою? Й о г а н н а Проллєм, як буде треба, – тепер не час. М і р і а м Ти, жінко, чим торгуєш? Й о г а н н а Сказала б я, питання не до речі. М і р і а м А ти не знаєш, де тепер Месія? На небі, певне? Й о г а н н а Кажуть, на землі, між людом ходить. М і р і а м Отже, в вас надія, що є кому і вдруге кров пролить, як прийде знову час! (Гірко сміється.) А я не вірю, щоб він воскрес, бо ви того не варті! Й о г а н н а Він не вважав, чи вартий хто, чи ні. М і р і а м Се правда! він ніколи не вважав на те, що з вас ніхто його не вартий. І все-таки не вірю, що воскрес він. Й о г а н н а Але ж він сам пророкував про те! М і р і а м Для сеї самої юрби воскреснуть? На се, либонь, не стало б і Месії! Й о г а н н а Здається, помилилась я, бо ти, як бачу, не прихильниця його. М і р і а м Прихильних мав він досить і без мене. Йоганна зо страхом ховається в поблизький гурток. М і р і а м (їй услід) Не бійсь! не розкажу синедріону, бо він для мене не миліш, ніж ти, хіба однаково ненависний. (Близько проходить старий галілеянин. Міріам звертається до нього.) Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месія? С т а р и й Так правда, як і те, що він пролив за всіх нас кров свою святу, невинну. М і р і а м Він не за всіх пролив. Неправда, значить. С т а р и й Як не за всіх! М і р і а м За мене вів ні краплі не проливав. С т а р и й А, ти не віриш в нього… (Хоче й собі сховатись у гурті.) М і р і а м Я вірю в нього! (Старий спиняється.) Вірю більш, як ти, більш, як усі ви. С т а р и й То приходь сьогодні до нас на збір. М і р і а м (з відразою) Щоб я до вас прийшла?! Ховатися по норах вкупі з вами? Мені при вас нема чого робити: у мене на чолі немає плями! С т а р и й А в кого ж є? М і р і а м У вас, у всіх у вас! Усі ви допустили, щоб Месія кривавий викуп дав за ваші душі. І вам прийнять його було не тяжко? Віддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогів любов’ю… С т а р и й Він сам казав нам ворогів любити. М і р і а м А ви й зраділи! так вам безпечніше: душа врятована та й тіло не загине! С т а р и й (з острахом) Хто ти така? М і р і а м Я? "Одержима духом"! С т а р и й Благай Месію, щоб зцілив тебе і визволив від того злого духа святою силою своєї крові й тіла. М і р і а м Щоб визволив мене ціною крові? Своєї крові? Та невже ти, діду, гадаєш, ніби я себе ціную дорожчою, ніж чиста кров його? Так слухай же: чи в огняній геєні, чи в темряві без краю доведеться мені на вік віків з душею пробувати, та радощі моєї не зруйнує сам князь темноти, радощі від того, що на мені не важить кров Месії, що він її за мене не пролив ані краплини. С т а р и й Як могло те статись? М і р і а м Ненависть врятувала від гріха. С т а р и й Кого ж ненавидиш? М і р і а м Всіх вас, себе і світ. С т а р и й За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не прийняла святого дару. М і р і а м С л у г а Про що говорите? С т а р и й (заминаючись) Це, бачиш… М і р і а м Про Месію! С т а р и й Зовсім ми не про теє розмовляли. П р е т о р і а н е ц ь А хто ж то, дівчино, отой Месія? Поки преторіанець і слуга слухають Міріам, старий галілеянин ховається між людьми. М і р і а м А той, що ви недавно розп’яли, ви знаєте, він цар був іудейський. Тепер він знов по всій країні піде, бо він воскрес, воскрес у новій славі! Нехай там стережуться цар, і цезар, і весь синедріон, пекельна рада! П р е т о р і а н е ц ь (хапає її за руки, киває на слугу) А дай шнурка, ми спутаємо кізку, щоб не брикала дуже. М і р і а м Що? в’язати? (Зручно нахиляється, бере камінь і пускає в голову слузі.) Хоч одного, та все ж покарбувала! Її знов хапають за руки, скручують і в’яжуть. Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в’язати Міріам. М і р і а м Хотіла б я всю вашу кров пролити, віддячити за жертву! П р е т о р і а н е ц ь Що ж та жертва, коли ви кажете, що він воскрес? М і р і а м Так що ж? Хіба минає все минуле? Він пережив три вічності в три ночі, прийняв три смерті. Чи тепер, воскресши, забуде він страждання, зраду, смерть? Простити може, а забути – ні! О, будьте прокляті! С л у г а Хто? М і р і а м Всі ви! Цезар, синедріон, і цар, і весь народ! С л у г а (кричить до народу) Гей, слухайте, вона нас проклинає! Г о л о с и в юрбі Що? Що тут? Хто ся жінка? Що їй треба? За що її зв’язали? Зрада? Змова? М і р і а м Я проклинаю вас прокльоном крові! С л у г а Що суджено кленучому? Г о л о с и в юрбі Каміння. Люди вибирають каміння і з диким ревом кидають на Міріам. М і р і а м Месіє! коли ти пролив за мене… хоч краплю крові дарма… я тепер за тебе віддаю… життя… і кров… і душу… все даремне!.. Не за щастя… не за небесне царство… ні… з любові! (Падає під градом каміння.) 1901 р.

Остання пісня Марії Стюарт
Que suis je, helas!..
Що я тепер, о боже! жить мені для чого?

Північні думи
Годі тепера! ні скарг, ані плачу, Ні нарікання на долю, – кінець! Навіть і хвилю ридання гарячу Стримать спроможусь. Нестиму вінець, Той, що сама положила на себе. Доле сліпая, вже згинула влада твоя, Повід життя свого я одбираю від тебе, Буду шукати сама, де дорога моя! Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами, Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій. Довго проводити буду сумними очами Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Згинули мрії, і темрява слід їх закрила… Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом Полум’ям віють огненні широкії крила, Мрія новая літа надо мною орлом. Мов зачарована, слухаю голос надземний: «Ти блискавицею мусиш світити у тьмі, Поки зорею рожевою край твій освітиться темний, Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі. Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці, Скажуть: "Се в нашій країні настала весна, – Грають по небі зірниці, ясні блискавиці, Темна ще ніч, та вже хутко минеться вона". Мріє новая! твій голос і крила огнисті Ваблять мене, я піду за тим світлом ясним Через простори і дикі дороги тернисті, Так, як Ізраїль ішов за стовпом огняним. Знаю, куди ти мене поведеш за собою: Там без упину лютує страшна, невсипуща війна, Люди там гинуть у тяжкому лютому бою, Кров там не ллється, панує там смерть потайна. Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину, Знов повернуся у той занапащений край, Де, може, волі не буде мені до загину, Мріє новая, з тобою і там буде рай!

Пісні з кладовища
Я на старім кладовищі лежала,
тиша могильна круг мене співала,

Пісня
Чи є кращі між квітками Та над веснянії? Чи є в житті кращі літа Та над молодії? Цвітуть квіти веснянії, Швидко й посихають. Мої літа найкращії Марно пропадають! Не всихайте, пишні квіти, Цвітіть хоч до літа! Пождіть літа, доля прийде, Не тікайте з світа! Двічі на рік пишні квіти Та не процвітають; В житті літа найкращії Двічі не бувають. Та ще ж квіти не посохли, Рута зелененька, – Не журися, дівчинонько, Ще ж ти молоденька!

Пан народовець
Ось послухайте, Іванцю,
я ж добра вам жичу,

Пан політик
Ба, що робить? скінчився вік лицарства,
доводиться не списом, а пером