Ми виїхали в ніч

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза — як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі приватні,
Схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя — як ночи горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя — це те, що відбулось?

Вірші Ліни Костенко 16 рядків Вірші Ліни Костенко про ніч Ліна Костенко

Читати ще вірші:


Моя любове! Я перед тобою…
Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не присни, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву. Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш,— тільки до воріт. А там, а там… Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни… Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.

Музики
Ішли музики із весілля. Цимбали, бубон і скрипаль. Місток вузенький над потічком! З якої тут ступить ноги? Тут як не ступиш, то не втрапиш. Іще цимбали й скрипку втратиш. Двигтить місточок у дві дошки. — Не бійтесь, куме, іще трошки! Гукніть сусідам і родині, що ми уже посередині! Та вдарте в бубон з тої прикрості. Де страшно так, то тра навприсядки.

На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки
На конвертики хат
літо клеїть віконця, як марки.

Не знав, не знав звіздар гостробородий…
Не знав, не знав звіздар гостробородий, Що в антисвіті є антизірки, Що у народах є антинароди, Що у століттях є антивіки. Це знаю я. Жалій мене, звездарю! Це знаю я, і голову хилю. У антисвіті зірочкою марю, В антинароді свій народ люблю

Не треба класти руку на плече
Не треба класти руку на плече. Цей рух доречний, може, тільки в танці. Довіра — звір полоханий, втече. Він любить тиху паморозь дистанцій. Він любить час. Хвилини. Дні. Роки. Він дивний звір, він любить навіть муку. Він любить навіть відстань і розлуку. Але не любить на плечі руки. У цих садах, в сонатах солов’їв, Він чує тихі кроки браконьєра. Він пастки жде від погляду, від слів, І цей спектакль йому вже не прем’єра. Душі людської туго і тайго! Це гарний звір, без нього зле живеться. Але не треба кликати його. Він прийде сам і вже не відсахнеться.

О, не взискуй гіркого меду слави!
О, не взискуй гіркого меду слави! Той мед недобрий, від кусючих бджіл. Взискуй сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів. Взискуй прожить несуєтно і дзвінко. Взискуй терпіння витримати все. А справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе.

Ображений Торквемада
Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?

Ой ні, ще рано думати про все…
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.

Осінній день, осінній день, осінній!..
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!

Осінь жагуча
Вечірній сон закоханого літа і руки, магнетичні уночі. Вродлива жінка, ласкою прогріта, лежить у літа осінь на плечі. Дозріла пристрасть до вогню і плоду. Пашить вогнем на млосному щаблі. І торжествує мудрий геній роду всього живого на живій землі. Ще літо спить, а вранці осінь встане — в косі янтарній нитка сивини, могутні чресла золотого стану, іде в полях — вгинаються лани. Близнята-зерна туляться в покоси, біжить юрба червонощоких руж, сплять солодко черкуси-негритоси, біляві яблука і жовта раса груш. Рве синій вітер білі посторонці. А в серце літа — щедрий сонцепад. І зливками розтопленого сонця лежать цитрини, груші й виноград. Загусне промінь в гронах перегрітих. А ляже сніг на похололі дні — жагучий сон закоханого літа в холодну зиму бродить у вині!