Музики

Ішли музики із весілля.
Цимбали, бубон і скрипаль.

Місток вузенький над потічком!

З якої тут ступить ноги?

Тут як не ступиш, то не втрапиш.
Іще цимбали й скрипку втратиш.

Двигтить місточок у дві дошки.

— Не бійтесь, куме, іще трошки!

Гукніть сусідам і родині,
що ми уже посередині!

Та вдарте в бубон з тої прикрості.

Де страшно так, то тра навприсядки.

Ліна Костенко

Читати ще вірші:


На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки
На конвертики хат
літо клеїть віконця, як марки.

Не знав, не знав звіздар гостробородий…
Не знав, не знав звіздар гостробородий, Що в антисвіті є антизірки, Що у народах є антинароди, Що у століттях є антивіки. Це знаю я. Жалій мене, звездарю! Це знаю я, і голову хилю. У антисвіті зірочкою марю, В антинароді свій народ люблю

Не треба класти руку на плече
Не треба класти руку на плече. Цей рух доречний, може, тільки в танці. Довіра — звір полоханий, втече. Він любить тиху паморозь дистанцій. Він любить час. Хвилини. Дні. Роки. Він дивний звір, він любить навіть муку. Він любить навіть відстань і розлуку. Але не любить на плечі руки. У цих садах, в сонатах солов’їв, Він чує тихі кроки браконьєра. Він пастки жде від погляду, від слів, І цей спектакль йому вже не прем’єра. Душі людської туго і тайго! Це гарний звір, без нього зле живеться. Але не треба кликати його. Він прийде сам і вже не відсахнеться.

О, не взискуй гіркого меду слави!
О, не взискуй гіркого меду слави! Той мед недобрий, від кусючих бджіл. Взискуй сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів. Взискуй прожить несуєтно і дзвінко. Взискуй терпіння витримати все. А справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе.

Ображений Торквемада
Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?

Ой ні, ще рано думати про все…
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.

Осінній день, осінній день, осінній!..
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!

Осінь жагуча
Вечірній сон закоханого літа і руки, магнетичні уночі. Вродлива жінка, ласкою прогріта, лежить у літа осінь на плечі. Дозріла пристрасть до вогню і плоду. Пашить вогнем на млосному щаблі. І торжествує мудрий геній роду всього живого на живій землі. Ще літо спить, а вранці осінь встане — в косі янтарній нитка сивини, могутні чресла золотого стану, іде в полях — вгинаються лани. Близнята-зерна туляться в покоси, біжить юрба червонощоких руж, сплять солодко черкуси-негритоси, біляві яблука і жовта раса груш. Рве синій вітер білі посторонці. А в серце літа — щедрий сонцепад. І зливками розтопленого сонця лежать цитрини, груші й виноград. Загусне промінь в гронах перегрітих. А ляже сніг на похололі дні — жагучий сон закоханого літа в холодну зиму бродить у вині!

Отак, як зроду, потаємно, з тилу…
Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї

Очима ти сказав мені: люблю…
Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.