Моя мова

Все в тобі з’єдналося, злилося —
Як і поміститися в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі — великого народу
Ніжна і замріяна душа.

1959

Василь Симоненко Вірші Симоненко 12 рядків Вірші Симоненко про мову

Читати ще вірші:


Ошукана могила
Отут, де сумно опустили віти Стрункі тополі на твердий обліг, В пропахле димом сорок третє літо Він за неправду у бою поліг. Його селянки в землю тут зарили Без почестей, без жалю, без труни… Шумлять тепер навкруг його могили Розкішні придорожні бур’яни. І лиш діди, як сонце похолоне, Розказують повільно, ніби сон, Що бивсь він до останнього патрона І не хотів здаватись у полон. Та не вінча його героїв слава — Під небом неосяжно голубим Тополі українські величаві Докірливо гойдаються над ним. Прислужнику лукавих і неситих, За що поліг в неправому бою? І сироти твої й тобою вбитих Дурну відвагу прокляли твою. Життя твій слід і пам’ять загубило: Нема хреста, ні імені, ні дат — Стоїть німа, ошукана могила, Де спить безславно фюрера солдат.

Піч
Лиже полум’я жовте черево, Важкувато сопе димар, Галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар. Бубонять рогачі і кочерги — Щось пригадують з давнини, І чекають покірно черги Засмаглілі горшки й чавуни. З тітки полум’я сон злизало, Тітка гладить рукою глек, Теплий ватяник зав’язала На застужений свій поперек. Біга тітка із кухні в сіни, З-під повітки заносить дров — З них струмує жовтаво-синя Віковічна печаль дібров. Звично грюкають мляві двері, Піч гуде і димить і світ — Скільки в пащу цій ненажері Тітка вкинула кращих літ! Сновигають по зморшках думи, На щоках танцює вогонь, Сажа в’їлася чорним глумом У пелюстки її долонь. Біля печі вона, мов бранець, Слугувала під шурх спідниць, Віддавала дівочий рум’янець Чистоті смачних паляниць… Менше ми гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета, Як не будуть у небо димом Підніматись жіночі літа.

Поет і природа
Пройшла гроза — і знову літня проза: Парує степ, і оживає ліс. І горобці, неначе з-за куліс, Упали табуном на просо. І знов спадають трафаретні роси Із сінокосів буйних кіс, І знову в небі невідомий біс Підвісив сонце на прозорих тросах. І, захолонувши у дивній грації, Зітхають свіжістю дівочою акації, Вітрами обціловані до ніг… А я дивився, серце розривалося: Ну що в тім нового, сучасного ховалося? — Так зрозуміти і не міг.

Пророцтво 17-го року
Гранітні обеліски, як медузи, Повзли, повзли і вибилися з сил — На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил. Мільярди вір зариті у чорнозем, Мільярди щасть розвіяні у прах. Душа горить. Палає лютий розум. І ненависть регоче на вітрах. Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевно б, репнуло від сорому й хули. Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи! Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил! Уже народ — одна суцільна рана, Уже від крові хижіє земля, І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля. Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд, І їх прокльони, злі й несамовиті, Впадуть на душі плісняві і ситі, І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуд!

Русь
I З глибин віків і гордо, й величаво Встає легендами овіяне ім’я. Минуле — сон, але сліпа змія Не отруїла доблесті і слави. То ж не орда завзята і кривава Нежданно появилася в степах, Щоб у сплюндрованих і спалених містах Шуміли оргії і варварські забави. То встала Русь в кольчузі і шоломі, Щоб їй стихія покорилась дика, І вів її у далі невідомі Син Перуна Олег-владика… І Візантія снила крізь туман — Підводив голову народжений титан. II Підводив голову народжений титан, І йшли назустріч вічності і смерті Нездолані, гарячі і уперті Дружини непокірливих слов’ян. Русь не дрімала, стомлена і млява, Забившися ведмедем у барліг, Бо відчували грек і печеніг Відлуння кроків князя Святослава. Цвіли хоругви руські на Дунаї, І Доростол навіки записав, Що мертвий воїн сорому не має. І ворог знав, підступний і лукавий, Що витязь тут не здобичі шукав І війни йшли не тільки ради слави. III І війни йшли не тільки ради слави, Бо іншій все корилося меті — Меч Святослава прокладав путі Для мудрості ясної Ярослава. Коли була Європа в забутті Та істина у вогнищах палала, Антична мудрість гордо оживала В твоїм, о Русь, допитливім житті. За ясні зорі і за тихі води Ішли в бої сини твого народу І гинули, слабіючи від ран. Але тебе ця кров не зупиняла, Бо ти й тоді, хай підсвідомо, дбала За кращу, світлу долю всіх слов’ян.

Салюти миру
В дні травневі, мріями багаті, Коли щастя хлюпає з пісень, Ми щороку зустрічаєм свято — Перемоги радісної день. І встають у пам’яті дороги, Ті, що довелося нам пройти, Щоб багряний прапор Перемоги Над рейхстагом гордо піднести. І живуть у пам’яті народу Його вірні дочки і сини, Ті, що не вернулися з походів Грізної, великої війни. Їх життя, їх помисли високі, Котрим не судилось розцвісти, Закликають мир ясний і спокій, Як зіницю ока, берегти.

Старість
Сім десятків дідові старому, Сам незчувсь, коли і відгуло, — Вже лице пожовкло, як солома, Борознами вкрилося чоло, Сяють очі глибоко спідлоба, Тільки пух лишивсь на голові… Лає син, що ні чорта не робить, Допіка невістка: ще живі? Остогидло діду хліб жувати, Слухати образи від усіх, Ціле літо горобців ганяти Та граків сусідові на сміх. Взять би істик, торбу через плечі І піти світ за очі з села, Але звик до хати, до малечі, Що його, мов батька, облягла. Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить — докори, сором, лихо, — Лиш би вмерти на землі батьків!

Там, у степу, схрестилися дороги…
Там, у степу, схрестилися дороги, Немов у герці дикому мечі, І час неспинний, стиснувши остроги, Над ними чвалить вранці і вночі. Мовчать над ними голубі хорали, У травах стежка свище, мов батіг. О, скільки доль навіки розрубали Мечі прадавніх схрещених доріг! Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш. Твоя краса цвіте в моїх очах. Але скажи: чи ти зі мною поруч Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Тиша і грім
Средь этой пошлости таинственной,  Скажи, что делать мне с тобой:  Недостижимой и единственной,  Как вечер дымно-голубой?                          А.Блок I Довго спали вітри у ярах на припоні, Довго тиша гнітюча полями повзла, І стояли дерева німі на осонні, Знемагала в пилюці вечірня імла. І на трави не бризнули роси, мов перли, Як рум’янець густий раннє небо залив. І здавалось — життя задрімало, завмерло, Заблукало в безмежжі неміряних нив. І здавалось — нема ні початку, ні краю Цій нудоті німій і нудній німоті… Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає, Коли поруч з тобою повзе по житті. II Та звелася з-за лиману Хмара темно-сиза, Полоснули ятагани — Блискавки — донизу. І вітри на перепутті Загриміли цепом, Розірвали свої пута І помчали степом. І озвалися долини Гомоном знайомим, І упала на коліна Тиша перед громом. І земля впилась водою, Мов живою кров’ю. І обнявся сміх з журбою, Ненависть — з любов’ю… Гей, почуйте, добрі люди, Заздрить мені треба: Грім ударив мені в груди, Грім з ясного неба. І убив у серці тишу, Розпанахав спокій — Я стою і вітром дишу На землі широкій! III Люди різні між нас бувають — Симпатичні, гарні, чудні. Дні за днями, бува, куняють, А живуть лиш у мріях та сні. Може, це і не дуже грішно — Не для всіх же доступна даль, Тільки чомусь в очах їх смішно Заплелися журба і жаль. І життя мовби їх не било, І дріма в них чимало сил. Але їм тільки сняться крила, Наяву ж — вони зовсім без крил. Я судить їх не маю права, Я для них не бажаю зла — Я і сам жив отак "цікаво", Доки в мене ти не ввійшла. Сам я сонний ходив землею, Але ти, як весняний грім, Стала совістю, і душею, І щасливим нещастям моїм. IV Пригадаю усе до слова, До зітхання згадаю все, І мене — в недосяжне — знову Хвиля спогадів понесе. То наївні, а то суворі, Сколихнуть вони спокій мій, А за ними в холодне море Рушить човен моїх надій. Ой, ті плавання невеселі (Як від правди себе втаю?) — Розіб’ється човен об скелі, Об гранітну байдужість твою. V Не жартуй наді мною, будь ласка, І, говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи. І без слів я все розумію, Що сказати маєш мені, Та в мовчанні живе й надія Не почути жорстоке "ні!". VI Ображайся на мене як хочеш, Зневажай, ненавидь мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. Хай досада чи гнів жевріє, Хай до сліз я тебе озлю — Ти для мене не тільки мрія, Я живою тебе люблю. Для кохання в нас часу мало, Для мовчання — у нас віки. Все віддав би, що жить осталось, За гарячий дотик руки. Влийся сонцем у щиру мову, У думок моїх течію — Я люблю твої губи, і брови, І поставу, і вроду твою. Ображайся на мене як хочеш, І презирством убий мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. VII Чому смуток з тобою поруч Часто ходить у світлі дні? Певне, є в тебе біль і горе, Невідомі зовсім мені. Хоч на щастя життя багате, Але кожну людину ждуть І печалі, і сум, і втрати, І не можна їх обминуть. Але к бісу цю мудрість убогу! І догадки під три чорти! Я бажаю, щоб всю дорогу, Все життя усміхалась ти. Щоб ніколи сльоза на вії Не світилася, мов роса. Хай же щастям завжди ясніє Некриклива твоя краса. Я не йму тобі зовсім віри, Як сумною побачу тебе, Небо в сутінь буває сірим, А насправді ж воно — голубе. VIII Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! Здрастуй, свіжосте нив! Я воскрес, щоб із вами жити Під шаленством весняних злив. Хай заляжеться тиша навколо, Й знову стану, як ви, німим, Але в серці моїм ніколи Не замовкне весняний грім. IX Пройдуть зливи, замовкнуть грози, Задрімають вітри на ланах. І весняного грому погрози Пронесе стороною луна. А проміння довге, як мітли, Обмине сизохмарну даль. І пройдеш ти, лишивши світлу, Невгамовну мені печаль. Та в прекраснім житті важкому Будуть завжди сіять мені В душу, повну вітрів і грому, Сіруватих очей вогні.

Україні
Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм. Коли грозує далеч неокрая У передгроззі дикім і німім, Я твоїм ім’ям благословляю, Проклинаю іменем твоїм. Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!