Данилові Млаці

Прочитавши його віршик «Не можна всім догодити»
(Календар «Просвіти», 1883)

Отче Даниле, ще не все той вільний,
Хто з своїх пут сміється і кепкує;
Не все ще той поет великий, чільний,
Хто вірші пише і слова римує;
Не все ще той святий, хто богомільний,
Ні той високий, хто ся вгору дує;
Не все нас сміх розвеселить весільний,
Ні розсльозить нас той, що все сумує.
Не в тім, співаче, сила слова твого,
Щоб ти раз в раз мок в сльозах, кис у горі,
Ні щоб сміявсь, чи є чи не є з чого.
Ти будь керманич наш в бурливім морі,
Щоб в тобі бачив люд привідця свого
І все чув добре слово в добру пору.

17 декабря 1882

Не впору був твій плач і сміх, не впору,
То й кпились люди з сліз і з сміху твого.
Твій жаль об тім нагадує дурного –
Прости на слові – Павлуся істор’ю.
«Йди в світ, Павлусю, й тям, що говорю, –
Казала мати. – Де вгледиш якого
При добрім ділі, то вклонись до нього.
Й скажи: «Щасти біг вам чи в радості, чи в горю!»
Пішов Павлусь. Аж похорон тащиться
«Се добре діло!» – мот. Вклонивсь та й каже:
«Помайбіг! Хай вам всім отак щаститься!»
«Цур дурня! – кажуть люди. – Що ти, враже.
Не знаєш, що як здиблеш похорони,
То «Вічна пам’ять» мов і бий поклони?»
Пішов Павлусь та й, на біду, спіткав же
Весільних; ну він лобом в землю биться…
Хай вас усіх від того бог боронить!»

Вірші - присвяченя Івана Франко Іван Франко

Читати ще вірші:


Декадент
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,

Думка в тюрмі
Ой рано я, рано устану,
На яснеє небо погляну,

Журавлі
Понад степи і поле, гори й доли, Понад діброви, зжовклим листом вкриті, Понад стернища, зимним вихром биті, З плачем сумним, мов плач по кращій долі, Понад селища бідні, непошиті Хатки, обдерті і пусті стодоли, Понад люд темний, сумовитий, голий, Ви пливете по млистому блакиті. Куди? Куди? Чи в кращий край зелений, Залитий світлом, зіллям умаєний, На нитку мов нанизані, мчите ви? О, ждіть! Ось в млистій і вогкій ярузі З крилом підтятим брат ваш сохне в тузі! Візьміть мене в путь, браття! Де ви? Де ви?.. Післанці півночі, в далекім юзі, В прекраснім краю барв, багатства, пісні, Перекажіть про сірі, безутішні Мли, що стоять на нашім видокрузі! Перекажіть про бідність, сльози вічні, Про труд безсонний в болі і натузі, Про чорний хліб твердий, печений в спузі, Про спів жалібний, мов вітри долішні! Перекажіть про те, що вас прогнало З нещасного, хоч рідного вам, краю, Щоб всяке щире серце й там ридало! Та сли й там бідні схнуть, терплять, ридають Сли й там земля ссе кров їх, сльози й піт, А хліб дає не їм – мовчіть! мовчіть!

З екзамену
З іспитової кімнати
Вибіг лютий кандидат;

К. П.
Гарна дівчино, пахучая квітко!
Оком і словом стріляєш ти мітко!

Каменярі
Я бачив дивний сон. Немов передо мною Безмiрна, та пуста, i дика площина I я, прикований ланцем залiзним, стою Пiд височенною гранiтною скалою, А далi тисячi таких самих, як я. У кожного чоло життя i жаль порили, I в оцi кожного горить любовi жар, I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили, I плечi кожного додолу ся схилили, Бо давить всiх один страшний якийсь тягар. У кожного в руках тяжкий залiзний молот, I голос сильний нам згори, як грiм, гримить: "Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод Не спинить вас! Зносiть i труд, i спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить" I всi ми, як один, пiдняли вгору руки, I тисяч молотiв о камiнь загуло, I в тисячнi боки розприскалися штуки Та вiдривки скали; ми з силою розпуки Раз по раз гримали о кам’яне чоло. Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, Так нашi молоти гримiли раз у раз; I п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували; Хоч не одного там калiчили тi скали, Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас. I кожний з нас те знав, що слави нам не буде, Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд, Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди, Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди, Як нашi костi тут пiд нею зогниють. Та слави людської зовсiм ми не бажали, Бо не герої ми i не богатирi. Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли На себе пута. Ми рабами волi стали: На шляху поступу ми лиш каменярi. I всi ми вiрили, що своїми руками Розiб’ємо скалу, роздробимо гранiт, Що кров’ю власною i власними кiстками Твердий змуруємо гостинець i за нами Прийде нове життя, добро нове у свiт. I знали ми, що там далеко десь у свiтi, Який ми кинули для працi, поту й пут, За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти, Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi, I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть. Ми знали се, i в нас не раз душа болiла, I серце рвалося, i груди жаль стискав; Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла, Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла, I молота нiхто iз рук не випускав. Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi Святою думкою, а молоти в руках. Нехай проклятi ми i свiтом позабутi! Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi, I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.

Корженкові
Душно і хмарно, Важко бурливий час! Чи гинуть марно, Щоб світ не знав о нас? Йти в небезпечний бій Чи гнутись плазом? Друже сердечний мій, Ходімо разом! Щастя не ждімо, Щастя не де, а в нас! К сонцю спішімо, Хоч його промінь згас, – Вдень буде знов ясніть Чистим алмазом. В правди і волі світ Ходімо разом! З гнітом і тьмою, З розбратанням братів Сміло до бою До кінця наших днів, За серця й совісті Ясним показом В збройній готовості Ходімо разом!

Котляревський
Орел могучий на вершку сніжному Сидів і оком вдовж і вшир гонив, Втім, схопився і по снігу мілкому Крилом ударив і в лазур поплив. Та груду снігу він крилом відбив, І вниз вона по склоні кам’яному Котитись стала – час малий проплив, І вниз ревла лавина дужче грому. Так Котляревський у щасливий час Вкраїнським словом розпочав співати, І спів той виглядав на жарт не раз. Та був у нім завдаток сил багатий, І огник, ним засвічений, не згас, А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

Ляхам
Т.Шевченко
І що ж, що ми з вами братались?

Милосердним
Нехай і так, що, мов черв’як, Затоптаний в багно життя, Оскорблений, унижений, З гнівом в душі вмираю я; Нехай і так, що, в старця мов, Похилий мій, нужденний вид, – Та все ж ваш дар непрошений Глибоко грудь мені ранить. Нехай і так, що добрі ви, І чесні ви, і щирі ви, Що з милосердя даєте Старцеві милостині ви; Та милостині вашої Я не благав, я не просив – За що ж ви дар той тичете, Щоб руку мні наскрізь палив? І хто ж вам право дав таке, Щоб милувались ви сей час Над кождим, у кого лице Не так щасливе, як у вас, В кого уста безкровнії, Погас в очах веселий жар І одіж драна голосно Говорить: бач, се пролетар? Хто знає, може, драний той, Блідий, нужденний пролетар Не хоче милості, вважа Пощочиною всякий дар? Хто знає, може, слова лиш Прихильного від вас він жде, А може, найвдячніший вам За ваше мовчання буде? А може, дар той, за котрий Вас ваша совість похвалить, Його важким униженням, Мов п’ясть, додолу повалить? А може, за той дар, що в вас Із милостивих рук плине, Він милість вашу дешеву І руки ваші проклене?..