Каменярі

Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.

У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
“Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить”

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
I п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.

I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров’ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.

I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
I серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
I молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.

Іван Франко Сумні вірші Івана Франко

Читати ще вірші:


Корженкові
Душно і хмарно, Важко бурливий час! Чи гинуть марно, Щоб світ не знав о нас? Йти в небезпечний бій Чи гнутись плазом? Друже сердечний мій, Ходімо разом! Щастя не ждімо, Щастя не де, а в нас! К сонцю спішімо, Хоч його промінь згас, – Вдень буде знов ясніть Чистим алмазом. В правди і волі світ Ходімо разом! З гнітом і тьмою, З розбратанням братів Сміло до бою До кінця наших днів, За серця й совісті Ясним показом В збройній готовості Ходімо разом!

Котляревський
Орел могучий на вершку сніжному Сидів і оком вдовж і вшир гонив, Втім, схопився і по снігу мілкому Крилом ударив і в лазур поплив. Та груду снігу він крилом відбив, І вниз вона по склоні кам’яному Котитись стала – час малий проплив, І вниз ревла лавина дужче грому. Так Котляревський у щасливий час Вкраїнським словом розпочав співати, І спів той виглядав на жарт не раз. Та був у нім завдаток сил багатий, І огник, ним засвічений, не згас, А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

Ляхам
Т.Шевченко
І що ж, що ми з вами братались?

Милосердним
Нехай і так, що, мов черв’як, Затоптаний в багно життя, Оскорблений, унижений, З гнівом в душі вмираю я; Нехай і так, що, в старця мов, Похилий мій, нужденний вид, – Та все ж ваш дар непрошений Глибоко грудь мені ранить. Нехай і так, що добрі ви, І чесні ви, і щирі ви, Що з милосердя даєте Старцеві милостині ви; Та милостині вашої Я не благав, я не просив – За що ж ви дар той тичете, Щоб руку мні наскрізь палив? І хто ж вам право дав таке, Щоб милувались ви сей час Над кождим, у кого лице Не так щасливе, як у вас, В кого уста безкровнії, Погас в очах веселий жар І одіж драна голосно Говорить: бач, се пролетар? Хто знає, може, драний той, Блідий, нужденний пролетар Не хоче милості, вважа Пощочиною всякий дар? Хто знає, може, слова лиш Прихильного від вас він жде, А може, найвдячніший вам За ваше мовчання буде? А може, дар той, за котрий Вас ваша совість похвалить, Його важким униженням, Мов п’ясть, додолу повалить? А може, за той дар, що в вас Із милостивих рук плине, Він милість вашу дешеву І руки ваші проклене?..

Михалині Р.
Ні, не однако для всіх сонце сяє, Хоч безучасно над всіми блищить. Бідний слізьми його блиск заливає, Щасним воно і терни золотить. Серце дівоче, красніше сіяє Щирість твоя, аніж сонячний світ: Радісний усміх для щасного має, Сльози для горя, пораду й привіт.

Мойсей
Пролог Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу. Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних? Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш не судилось діло, Що б виявило твоїх сил безмірність? Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов’ю, Тобі офіруючи душу й тіло? Задарма край твій весь политий кров’ю Твоїх борців? Йому вже не пишаться У красоті, свободі і здоров’ю? Задарма в слові твойому іскряться І сила, й м’якість, дотеп, і потуга, І все, чим може вгору дух підняться? Задарма в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга? О ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання. О, якби хвилю вдать, що слова слуха, І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха! О, якби пісню вдать палку, вітхненну, Що міліони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну! Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнівами, битим стидом,— Не нам тебе провадити до бою! Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі. Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, Твоїй будущині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний. Д[ня] 20 липня 1905 І Сорок літ проблукавши, Мойсей По арабській пустині Наблизився з народом своїм О межу к Палестині. Тут ще піски й червоні, як ржа, Голі скелі Моава, Та за ними синіє Йордан, І діброви, й мурава. По моавських долинах марних Ось Ізраїль кочує: За ті голі верхи перейти Він охоти не чує. Під подертими шатрами спить Кочовисько ледаче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє. Що чудовий обіцяний край, Що смарагди й сапфіри Вже ось-ось за горою блистять, — З них ніхто не йме віри. Сорок літ говорив їм пророк Так велично та гарно Про обіцяну ту вітчину, І все пусто та марно. Сорок літ сапфіровий Йордан І долина пречудна Їх манили й гонили, немов Фата-моргана злудна. І зневірився люд, і сказав: "Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?" І покинули ждать, і бажать, І десь рваться в простори, Слать гінців і самим визирать Поза ржавії гори. День за днем по моавських ярах, Поки спека діймає, У дрантивих наметах своїх Весь Ізраїль дрімає. Лиш жінки їх прядуть та печуть В грані м’ясо козяче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє. Та дрібна дітвора по степу Дивні іграшки зводить: То воює, мурує міста, То городи городить. І не раз напівсонні батьки Головами хитають. "Де набрались вони тих забав? — Самі в себе питають. — Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?" II Лиш один з-поміж сеї юрби У шатрі не дрімає І на крилах думок і журби Поза гори літає. Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий, Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили. Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї. Із неволі в Міцраїм свій люд Вирвав він, наче буря, І на волю спровадив рабів Із тіснин передмур’я. Як душа їх душі, підіймавсь Він тоді многі рази До найвищих піднебних висот І вітхнення, й екстази. І на хвилях бурхливих їх душ У дні проби і міри Попадав він із ними не раз У безодню зневіри. Та тепер його голос зомлів І погасло вітхніння, І не слухає вже його слів Молоде покоління. Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М’ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка. Що з Міцраїм батьки і діди Піднялись до походу, На їх погляд, се дурість, і гріх, І руїна народу. Серед них Авірон і Датан Верховодять сьогодні; На пророцькі слова їх одвіт: "Наші кози голодні!" І на поклик його у похід: "Наші коні не куті". На обіцянки слави й побід: "Там войовники люті". На принади нової землі: "Нам і тут непогано". А на згадку про божий наказ: "Замовчи ти, помано!" Та коли загрозив їм пророк Новим гнівом Єгови, То йому заказав Авірон Богохульні промови. А на зборі Ізрайля синів, Честь віддавши Ваалу, Голосистий Датан перепер Ось якую ухвалу: "Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв’язку, І обіцює темній юрбі Божий гнів або ласку,— Хто до бунту посміє народ Накликати, до зміни І манити за гори, настріть Кінцевої руїни,— Той на пострах безумцям усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням". III Вечоріло. Поменшала вже Цілоденная спека, Над горою край неба палав, Мов пожежа далека. Наче дощ золотий із небес, Полила прохолода; Починається рух у шатрах Кочового народа. Звільна, плавно ступаючи, йдуть Кам’яними стежками Чорноокі гебрейки бичем З глиняними збанками — Із збанками на головах, ген Під скалу до криниці, А в руках їх мішки шкіряні, Щоб доїти ягниці. Старші діти по голім степу, Наче зайчики, грають, В перегони біжать і кричать Або з луків стріляють. Де-де чути квиління з шатра Або регіт дівочий; Там хтось пісню заводить сумну, Наче степ у тьмі ночий. Та ось старші, батьки та діди, Із наметів виходять І по горах, по голім степу Скрізь очима поводять: Чи не видно ворожих їздців Де за жовтим туманом? Чи не котить де південний біс Пісковим гураганом? Ні, спокій! І розмови пішли Ті звичайні, сусідські: Щораз менше в ягниць молока, І ягнята ось тільки. Навіть що для ослиць не стає Будякової паші! Доведеться кудись кочувать На пасовиська кращі. Авірон радить край Мадіам, А Датан іще далі. А Мойсей? Той замовкне, мабуть, По вчорашній ухвалі. А втім, в таборі гомін і рух, Біганина і крики; Із шатрів вибігає народ І малий, і великий. Що таке? Чи де ворог іде? Чи впав звір у тенета? Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа Із свойого намета. Хоч літа його гнуть у каблук Із турботами в парі, То в очах його все щось горить, Мов дві блискавки в хмарі. Хоч волосся все біле як сніг, У старечій оздобі, То стоять ще ті горді жмутки, Як два роги на лобі. Він іде на широкий майдан, Де намет заповіту Простяга свої штири роги В штири сторони світу. В тім наметі є скриня важка, Вся укована з міди, В ній Єгови накази лежать, Знаки волі й побіди. Та давно вже не входить ніхто До намету святого, Його жах стереже день і ніч, Мов собака порога. Але камінь великий лежить Край намету до сходу: З того каменя звичай велить Промовлять до народу. На той камінь зіходить Мойсей — І жахнулися люде. Та невже ж волі всіх на докір Він пророчити буде? І прийдеться розбить, розтоптать, Як гнилую колоду, Кого наші батьки і діди Звали батьком народу? Ось між чільними вже Авірон Червоніє з досади, А середнім щось шепче Датан, Лихий демон громади. IV "Вчора ви, небожата мої, Раду радили глупу; Се хотів я сказать вам тепер Замість першого вступу. Ухвалили печать наложить На язик мій, на душу, — Тож тепер вам усім вперекір Говорити я мушу. Зрозумійте й затямте собі, Ви, сліпців покоління, Що, як зглушите душу живу, Заговорить каміння. Вчора ви сприсяглися свій слух Затикать на промови, Не мої, не тих глиняних уст, А самого Єгови. Бережіться, а то він до вас Заговорить по-свому, Заговорить страшніше сто раз, Як в пустині рик грому. А від слів його гори дрижать І земля подається, Ваше серце, як листя в огні, Зашкрумить і зів’ється. Вчора ви прокляли всякий бунт — І кляли його всує, Бо напроти тих глупих проклять Ваше серце бунтує. Бо в те серце Єгова вложив, Наче квас в прісне тісто, Творчі сили, — ті гнатимуть вас, У призначене місто. Вчора ви уважали спокій Найблаженнішим станом; Та чи радився ум ваш при тім З вашим богом і паном? Чи то він для спокою призвав З міста Ур та з Гаррана Авраама і плем’я його На луги Канаана? Для спокою їх потім водив По йорданськім поділлю? Семилітнім їх голодом гнав Аж над береги Нілю? Якби хтів вас в спокою держать, Наче трупа у крипті, То ви й досі, як сірі воли, Гнули б шиї в Єгипті. Тим-то буду до вас говорить Не від себе, а владно, Щоб ви знали, що з богом на прю Виступать непорадно. Бо Єгови натягнений лук, І тятива нап’ята, І наложена стрілка на ній — І то ви є стріла та. Як стріла вже намірена в ціль, Наострена до бою, Чи подоба стрілі говорить: "Я бажаю спокою?" А що вчора ви тут присягли, На подобу жіноцтва, Більш не слухать обітниць моїх, Ні погроз, ні пророцтва, — То навмисно про все те до вас Побалакати хочу: І обітницю дам, що прийде, Погрожу й попророчу. І ви мусите слухать, хоч злість Вб’є вам жало студене. Рад я знать, чия перша рука Підійметься на мене!.. V Зареклися ви слухати слів Про Єговину ласку, Тож, мов дітям безумним, я вам Розповім одну казку. Як зійшлися колись дерева На широкім роздоллі. "Оберімо собі короля По своїй вольній волі. Щоб і захист нам з нього, і честь, І надія, й підмога, Щоб і пан наш він був, і слуга, І мета, і дорога". І сказали одні: "Вибирать — На одно всі ми звані. Най царює над нами вовік Отой кедр на Лівані". І згодилися всі дерева, Стали кедра благати: "Ти зійди з своїх гордих висот, Йди до нас царювати". І відмовив їм кедр і сказав: "Ви чого забажали? Щоб покинув я сам ради вас Свої гори і скали? Щоб покинув я сам ради вас Блиски сонця й свободу, Бувши вольним — пустився служить Збиранині народу? Ви корону мені принесли? Що мені се за шана! Я й без неї окраса землі І корона Лівана". І вернулися всі дерева, Стали пальму благати: "Ти між нами ростеш, нам рідня, Йди до нас царювати". І сказала їм пальма: "Брати, Що се вас закортіло? Царювати й порядки робить — Се моє хіба діло? Щоб між вами порядки робить, Чи ж я кинути в силі Свої цвіти пахучі та свій Плід — солодкі дактилі? Мало б сонце даремно мій сік Вигрівати щоднини? Мого плоду даремно шукать Око звіра й людини? Хай царює хто хоче у вас, Я на троні не сяду, Я волю всім давать свою тінь, І поживу, й розраду". І погнулися всі дерева Під думками важкими, Що не хоче ні пальма, ні кедр Царювати над ними. Нумо рожу благать! Та вона Всьому світові гожа, Без корони — цариця ростин, Преподобниця божа. Нумо дуба благати! Та дуб, Мов хазяїн багатий, Своїм гіллям, корінням і пнем, Жолудьми все зайнятий. Нум березу благать! Та вона, Панна в білому шовку, Розпуска свої коси буйні, Тужно хилить головку. І сказав хтось, неначе на жарт, Оте слово діточе: "Ще хіба би терна нам просить, Може, терен захоче". І підхопили всі дерева Се устами одними, І взялися просити терна, Щоб царем був над ними. Мовив терен: "Се добре вам хтось Підповів таку раду. Я на вашім престолі як стій Без вагання засяду. Я ні станом високий, як кедр, Ні, як пальма, вродливий І не буду, як дуб, самолюб, Як береза, тужливий. Здобуватиму поле для вас, Хоч самому не треба, І стелитися буду внизу, Ви ж буяйте до неба. Боронитиму вступу до вас Спижевими шпичками І скрашатиму всі пустирі Молочними квітками. І служитиму зайцю гніздом, Пристановищем птаху, Щоб росли ви все краще, а я Буду гинуть на шляху". VI У глибокім мовчанні сю річ Вухом ловлять гебреї... "Се вам казка, — промовив Мойсей, — Ось вам виклад до неї. Дерева — се народи землі, А король у їх колі — Божий вибранець, син і слуга Господевої волі. Як народи Єгова создав, Мов літорослі в полю, Заглядав всім у душу й читав З неї кождого долю. Заглядав їм у душу, яка їх удача й причина, І шукав, кого з них би собі Обібрати за сина. І не взяв отих гордих, грімких, Що б’ють в небо думками І підносять могутню п’яту Над людськими карками. І не взяв багачів-дукачів, Що всю землю плюндрують, Людським злотом і потом собі Домовини мурують. І не взяв красунів-джиґунів, Що на лірах брязкочуть І свій хист у мармурі, в піснях Віковічнити хочуть. Згордував усю славу, весь блиск І земне панування, І всі пахощі штук, і усе Книжкове мудрування. І, як терен посеред дерев, Непоказний на вроду, І не має він слави собі Ані з цвіту, ні з плоду, — Так і вибраний богом народ Між народами вбогий; Де пишнота і честь, там йому Зависокі пороги. Між премудрими він не мудрець, У війні не войовник, У батьківщині своїй він гість І всесвітній кочовник. Та поклав йому в душу свій скарб Серцевідець Єгова, Щоб він був мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова. На безмежну мандрівку життя Дав йому запомогу, Заповіти й обіти свої, Наче хліб на дорогу. Але заздрий Єгова, наш бог, І грізний, і сердитий: Те, що він полюбив, най ніхто Не посміє любити! Тож на вибранця свого надів Плащ своєї любові, Недоступний, колючий, немов Колючки ті тернові. І зробив його острим, гризьким, Мов кропива-жеруха, Аби міг лише сам він вдихать Аромат його духа. І посольство йому дав страшне Під сімома печатьми, Щоб в далеку будущину ніс, Ненавиджений братьми. Горе тому нездарі послу, Що в ході задрімає Або, божу зневаживши річ, І печать розламає! Вийме інший посольство страшне Лінюхові з долоні, Побіжить, і осягне мету, І засяє в короні. Та щасливий посол, що свій лист Понесе скоро й вірно! Дасть вінець йому царський господь І прославить безмірно. О Ізраїлю, ти той посол І будущий цар світу! Чом не тямиш посольства свого І його заповіту? Твоє царство не з сеї землі, Не мирська твоя слава! Але горе, як звабить тебе Світовая забава. Замість статися сіллю землі, Станеш попелом підлим; Замість всім з’єднать ласку, ти сам Станеш ласки не гідним. Замість світ слобонити від мук, І роздору, і жаху, Будеш ти мов розчавлений черв, Що здихає на шляху". VII І з’їдливо сказав Авірон: "Мосціпане Мойсею, Страх загрів і напудив ти нас Приповісткою сею! Між народами бути терном! За сю ласку велику Справді варто в Єгові твоїм Признавати владику. І послом його бути — се честь! І в незнане будуще Запечатані письма носить — Се манить нас найдужче. Се якраз доля того осла, Що зав’язані міхи З хлібом носить, сам голод терпить Для чужої потіхи. Ще гебреї з ума не зійшли, Долі ліпшої варті, І осягнуть, як честь віддадуть І Ваалу, й Астарті. Най Єгова собі там гримить На скалистім Сінаї, — Нам Ваал дасть багатства і вдасть У великому краї. Най Єгові колючі терни Будуть любі та гожі, — Нас Астарти рука поведе Поміж мірти і рожі. Наш уділ — Сенаар та Гарран, А наш шлях до востоку, А на захід, у твій Канаан, Не поступимо й кроку. Все те ясне, не варто про се І балакати далі, Та от що нам з тобою зробить По вчорашній ухвалі? Бить камінням руїну стару? Шкода заходу й труду. Дечим може ще він послужить Ізраїльському люду. Майстер він говорити казки, Миляну пускать баньку, Тож приставмо його до дітей За громадськую няньку". Так сказав він, і регіт піднявсь, А з тим реготом в парі По народі йшов клекіт глухий, Мов у градовій хмарі. Та спокійно відмовив Мойсей: "Так і буть, Авіроне! Що повиснути має колись, Те і в морі не втоне. Канаана тобі не видать І не йти до востоку; З сього місця ні вперед, ні взад Ти не зробиш ні кроку". І мертвецька тиша залягла На устах всього люда, І жахнувсь Авірон, і поблід, Сподіваючись чуда. Але чуда нема! Авірон В сміх! А з сміхом тим в парі По народі йшов клекіт глухий, Як у градовій хмарі. VIII І піднявся завзятий Датан: "Дарма грозиш, пророчиш! Ось як я тобі правду скажу, Може, й слухать не схочеш. Признавайсь: не на теє ти вчивсь У єгипетській школі, Щоб, дорісши, кайдани кувать Нашій честі і волі? Признавайсь: не на те ти ходив У єгипетську раду, Щоб з мудрцями й жерцями кувать На Ізраїля зраду? Признавайся: було там у них Віщування старинне, Що від дуба й дванадцяти гіль Власть Єгипту загине? Знали всі, фараон і жерці, Що той дуб і ті гілі — Се Ізрайля дванадцять колін, Розбуялих на Нілі. І жахались, що мимо всіх праць, І знущань, і катовань, Той Ізраїль росте та росте, Як та Нілова повінь. Знали всі: як в гебрейській сім’ї Родить первенця мати, То в єгипетській мусить в той день Первородне вмирати. Та не знав ніхто ради на се, Не придумав підмоги, Тільки ти, перекиньчик, упав Фараону під ноги. І сказав: "Ти позволь їх мені Повести у пустиню, Я знесилю, і висушу їх, І покірними вчиню". І додержав ти слова, повів Нас, мов глупу отару, Фараону на втіху в піски, Нам на горе і кару. Скільки люду в пустині лягло! Ті піски і ті скали Сотням тисяч Ізрайля синів Домовиною стали! А тепер, коли з наших ватаг Тільки жмінька лишилась І Ізраїля сила грізна По пісках розгубилась, Коли дух наш хоробрий упав, Мов нелітня дитина, І завзяття пом’якло в душі, Наче мокрая глина, — Ти ведеш нас у сей Канаан, Мов до вовчої ями. Адже зверхником тут фараон Над усіми князями! Се ж безумство — тиснутися нам Самохітне до пастки! Чи нам тут воювать єгиптян, Чи просити їх ласки?" "О Датане, — промовив Мойсей, — Не журися, мій сину! Канаана тобі не видать, Не гнуть гордую спину. Не одне повідаю тобі, Небораче Датане: При смерті тобі й п’яді землі Під ногами не стане". "Гей, гебреї! — Датан закричав.

Молодому другові
Чом головку ти схилив додолу, Спер на ручку скрань ту мармурову, А очима в далі десь блукаєш, Наче в далі доленьки шукаєш? Що завис на тобі сутінь суму? Що задумавсь, молоденький друже? Ой, не думай, голубе, ту думу, Бо та дума зрадливая дуже! Зразу сяє, мов сонце весною, Наливає світ увесь красою І чарує твоє серце й очі, Наче любка у весільнім строю, Наче зірка моргає з дна ночі, Наче пчілка мід з квіток громадить; Та як того меду покуштуєш, Жар незнаний в серденьку почуєш, І тоді вона тебе ізрадить! Сонця блиски на дрібки розщипле, Зорі в бездну темную розсипле, В цвітів барві вкаже страсть кипучу, В птахів піснях вкаже зойк розпуки, У погоді вкаже скриту тучу, У розкоші вкаже скриті муки, В кождій перлі на красавиць шиї Вкаже зсілі нещасливих сльози, – І твої всі втіхи молодії Мов мороз нещадний поморозить. Ох, і зблідне щічка та рум’яна, А чоло, що добра доля зрана Цілувала, стратить блиск слоновий І пооресь зморщинами живо, А твій взір свобідний, лазуровий Потемніє – самому на диво. Бо важкий, колючий шлях розуму, Кождий крок щемить у серці, друже! Ей, не думай, голубе, ту думу, Бо та дума зрадливая дуже!

Моя любов
Вона так гарна, сяє так Святою, чистою красою, І на лиці яріє знак Любові, щирості, спокою. Вона так гарна, а проте Так нещаслива, стільки лиха Знесла, що квилить лихо те В її кождіській пісні стиха. Її пізнавши, чи ж я міг Не полюбить її сердечно, Не відректися власних втіх, Щоб їй віддатись доконечно? А полюбивши, чи ж би міг Я божую її подобу Згубити з серця, мимо всіх Терпінь і горя аж до гробу? І чи ж перечить ся любов Тій другій а святій любові До всіх, що ллють свій піт і кров, До всіх, котрих гнетуть окови? Ні, хто не любить всіх братів, Як сонце боже, всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно!

На суді
Судіть мене, судді мої,
Без милості фальшивої!

Наймит
В устах тужливий спів, в руках чепіги плуга –
Так бачу я його;