“Чорні від страждання мої ночі…”

Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої дні
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні.

Я тебе не хочу обминути,
Я тебе не смію обійти.
Дай мені губами зачерпнути
Ніжної твоєї доброти.

Диких орд незлічені навали
Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало
Груди недоторкані свої.

Щоб горіли маками долоні,
Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні
Визрівало завтрашнє життя.

І моє прокляття очманіле
Упаде на тім’я дурням тим,
Хто твоє солодке грішне тіло
Оскверняє помислом гидким.

Стегна твої, брови і рамена,
Шия і вогонь тендітних рук —
Все в тобі прекрасне і священне,
Мамо моїх радощів і мук!

Василь Симоненко Вірші Симоненко про любов

Читати ще вірші:


Є в коханні і будні, і свята …
Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум, І, бувало б, темніла зірка У тумані тривожних дум. Але певен, що жодного разу У вагання і сумнівів час Дріб’язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас. Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила, Оновляла їх знов і знов. У мою б увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: — Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!..

Баба Онися
У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині морозом тріщить зима. Я горя на світі застав багато. Страшнішого ж горя нема, ніж те, коли старість мати в домівці стрічає сама. Немає такої біди і муки, ніж сумно з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків. За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам’ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві. Щоб знали майбутні предтечі в щасливій і гордій добі: їх горе на утлії плечі Онися взяла собі. Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки.

Берег чекання
Через душі, мов через вокзали, Гуркотять состави почуттів… Може, сподіватися зухвало, Вірити і ждати — поготів. Та не вірить я не маю змоги, Обіймає сумніви огонь, І червоним ліхтарем тривоги Зупиняю поїзда твого. І стою на березі чекання: Що ти мені з гуркоту кричиш? Станеш ти біля мого благання Чи до інших станцій просвистиш?

Вона прийшла
Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

Герострат
Нащо мене засуджено до страти? Нікчемні люди, ваш нікчемний суд Не обезглавив слави Герострата — Я єсьм живий, і я творю свій труд! Забуті зодчі, мулярі забуті, І прахом взято скульптора ім’я. На попелі їх дум встаю, із каламуті, Іду у всесвіт і в безсмертя я. Кляніть мене, кривіться від огиди, Несіть мені прокльони і плювки — Вже чорна слава вбивці Артеміди Мені під ноги кинула віки! Ви всі — ніщо. Ваш труд, і ваші болі, І ваші мрії — порох все і тлін! Над вами — я. Вулкан моєї долі Веде мене крізь хаос поколінь. Над світом галасливим і патлатим, Що чварами гуде і клекотить, Затис я в жмені божевільний атом, І слава мені груди лоскотить. Творіть красу! Дерзайте і не спіте! Та пам’ятайте, що над вами — я, Готовий все убити і спалити, Щоб обезсмертити своє ім’я.

Грудочка землі
Ще в дитинстві я ходив у трави, В гомінливі, трепетні ліси, Де дуби мовчали величаво У краплинах ранньої роси. Бігла стежка вдалеч і губилась, А мені у безтурботні дні Назавжди, навіки полюбились Ніжні і замріяні пісні. В них дзвеніло щастя непочате, Радість невимовна і жива, Коли їх виводили дівчата, Як ішли у поле на жнива. Ті пісні мене найперше вчили Поважати труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ. Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова, Силою своєю напуває, Ласкою своєю зігріва. З нею я ділити завжди буду Радощі, турботи і жалі, Бо у мене стукотить у грудях Грудочка любимої землі.

Дід умер
От і все. Поховали старезного діда, закопали навіки у землю святу. Він тепер вже не встане і ранком не піде із косою під гору круту. І не стане мантачкою тишу будити, задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито і пливтимуть над ним непомітно віки. От і все. Поховали хорошу людину, повернули навіки у лоно землі. Та невже ж помістились в тісну домовину всі турботи його, всі надії, жалі! Та невже ж то йому все віднині байдуже — чи світитиме сонце, чи ніч напливе! Біль у душу мою закрадається вужем, відчай груди мені розпанахує, рве. Я готовий повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда. Хай шалені гудуть над планетою весни, хай трава пнеться вгору крізь листя старе… Я не вірю, що дід із могили воскресне, але вірю, що ні — він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його пристрасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для живих.

Дума про щастя
Увійшла вайлувате в сіни, з хати віє нудьга й самота. У руках засміявся віник — спритно валянки обміта. Тупотить об долівку ногами і мороз вибива з рукавиць. З нею в хату ввірвався гамір, ошалілий сміх сніговиць. Мов воскресли принишклі діти — тупіт, лемент, вищання й писк. Місяць хоче, мабуть, погрітись — суне в шибку свій блідий диск. Заглядає, цікавий, у миску: що ви з’їли таке смішне, що од вашого реготу й писку тягне в хату із неба мене? Хлюпа щастя дзвінкою хвилею, ніби тут вікувало воно — не життя тобі, а ідилія, як в поганих книжках чи в кіно. Де фотографи? Де поети? Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть до газети і жахливо веселий вірш. Це ж так показна ситуація —- гарна мати і троє дітей, це ж чудова яка ілюстрація для підтвердження наших ідей. Застрибають веселі цифри у грунтовно важких статтях, та не встане з словесних вихрів многотрудне її життя. Ви мовчанкою соромливою постараєтесь обминуть, що в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. І чи прийде під ваші кашкети блискавицею думка дзвінка: в космос крешуть ота не ракети, але пружні цівки молока. А для неї це зовсім не диво, бо збагнула давно таке: справді, зараз вона щаслива, тільки ж щастя яке важке!.. І тому ця Марія чи Настя будить дзвоном дійниці село, щоб поменше важкого щастя на Радянській землі було.

Жорна
Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки. Каміння клацало зубами в жорнах, жувало жовті зерна на друзки. І сіялось не борошно, а мука… При тьмяному мигтінні каганця жіночі ніжні материнські руки тягли за ручку камінь без кінця. Журливо мліли очі сумивиті, і борошно, мов біла кров, лилось… Це все було в двадцятому столітті, що грозами над нами пронеслось. Ми часто чуєм радісну зловтіху у голосі ворожому, чужім, що заглядали кривда й люте лихо у наш — для щастя виведений — дім. Хай сатаніють виродки од крику — нас не знобить од їхньої хули: нам жорна ті із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли. І то для них таки й була наука, коли — у всього світу на виду, — немов у жорнах, дужі наші руки перемололи варварську орду. Народе мій! Титане непоборний, що небо підпирає голубе! Твій гордий подвиг не принизять жорна — вони лиш возвеличують тебе. Дарма біситься злість ворожа, чорна — нічим не очорнить твоєї боротьби!.. Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби.

З вікна
Синиця в шибку вдарила крильми. Годинник став. Сіріють німо стіни. Над сизим смутком ранньої зими Принишкли хмари, мов копиці сіна. Пливе печаль. Біліють смолоскипи Грайливо пофарбованих ялин — Вони стоять, немов у червні липи, Забрівши в сивий і густий полин. Полин снігів повзе до видноколу, Лоскоче обрій запахом гірким, Лапаті, білі і колючі бджоли Неквапно кружеляють понад ним…