Злодій

Дядька затримали чи впіймали —
Дядька в сільраду ескортували.
Дядька повчали і докоряли:
“Як вам, дядьку, не ай-ай-ай
Красти на полі свій урожай!
У кого ви крали?
Ви крали в себе.
Це ж просто сором красти свій труд”.
Дядько понуро тім’я теребив
І смакував махру.
Дядько кліпав товстими віями,
Важко дивитись в очі ганьби,
Важко йому із домашніми мріями
Враз осягнуть парадокси доби.
“Так воно, так,— у кулак кахикав,-
Красти пагано, куди вже гірш”.
Рвися з горлянки свавільним криком,
Мій неслухняний вірш.
— Чому він злодій?
З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Давить той клунок мені на плечі,
Сором у серце мені плює.
Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки у грудях клекоче гроза:
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?
Де вони, ті відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в’язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини.
Їх би за грати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало??? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.

Василь Симоненко

Читати ще вірші:


Казка про Дурила
Ото ж воно й почалося з того, що одружився дурний Петро. Тільки до хати привів небогу — зразу ж топитись пішов у Дніпро. Стрибнув у воду — в воді не тоне, почухав тім’я дурний, а тоді почав серед річки — хай Бог боронить! — ходить на руках по воді. Походить трохи та ляже полежить, на хвилю закине ноги брудні — і хоч би тобі що! Схопив, правда, нежить та рибалок до смерті злякав у човні. Йому все байдуже — ходить та чхає, та грайливо моргає до риб, а небога із кручі рукою махає: — Вернись, чоловіче, бо з’їм твій хліб! — Почув те Петро та бігом додому, що запопав — то усе перегриз, добре, що жінка спалила солому та в глечиках поховала дрова і хмиз. Наївся Петро: — Ну, стели постелю, горличко ніжна моя,- та сама лишень лізь під стелю, а на долівці приляжу я.- Отак і жили без нужди та горя. Сусіди шепталися, як один: — Від чого товстіє Петрова Федоря? — Аж гульк — у Федори син. І такий тобі хлопець, що далі нікуди, і такий тобі хлопець, що — ну. На другий рік вже навчився бігати, а на шостий — виматюкав старшину. Прийшли тоді до Петра пузаті та й кажуть: — Ти знаєш чи ні, що виродок твій губатий сказав, ніби ми дурні? — Розізлився Петро: — Отаке тобі й на! Та я ж його витурю з дому, щоб не балакав малий сатана того, що усім відомо…- Узяв і прогнав. А що дурному? Тільки приказував, як проганяв: — Іди, лобуряко, з дому — ти з мене останню сорочку зняв! Іди собі, зла личино! Може, десь виб’єшся у пани, то гляди не поскупися, сину, матері справить картату хустину, а мені — кисет і штани… Ну, йди вже, клята рахубо, бо дома з голоду вріжеш дуба…- І пішло хлоп’я із убогої хати кращої долі собі шукати. Де воно не ходило, де воно не було! Спало, де впало, їло, що мало, та, мов трава, росло. Та хлопця й вигнало — слава Богу: не менше саженя в ріст. Кулаки — мов горщата, мов обаполи, ноги — і де те здоров’я бралося в нього, коли ж все життя безконечний піст? А люди про хлопця так говорили: — Чому б не рости, коли він — Дурило! — Отож, як Дурило уже зміцнів і огидло хлопцеві байдикувати, раптом ні сіло, ні впало він захотів навідаться до рідної хати. Спакував у кишеню речі, доброго костура в руки взяв — і, як говорять, ноги на плечі та й пішов, куди знав. Іде та й людей питає: — А де тут дорога до Рідного краю? — А люди говорять: — Кругла Земля, так що прямої дороги немає: сонце сходить онно звідтіля, а тамечки он сідає. Спитай у нього. Воно біга довкола Землі давно, то, певне, тобі щось розумне порає.- Махнув рукою Дурило та й пішов навпростець, добре, що сонце у спину гріло, а в груди віяв вітерець. Іде та й іде. Аж у ногах занило, присісти хотів, та ба — з-за кущів до Дурила вибігла враз галаслива юрба. — Ти куди йдеш? — Додому. — А де ж та домівка? — У Ріднім краю. — А край де? — Їй-богу, не знаю. Я люди, шукаю вітчизну свою. — А навіщо шукати? Лишайся, хлопче, у нас — у нас не життя, а свято, щасливим зробишся враз.- І вмить та юрба оточила Дурила і дружно до нього отак говорила: РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ Порода наша мудра від природи, ми знаєм все, бо осягнули все. І глипає на нас зворушено і гордо щасливий предок — щирий шимпанзе. Йому гойдатись на гіллі рипучім і на тропічних тішитись вітрах, а ми підем і цілий світ научим, як у чорнильних плавати морях. У нас до того мудрі всі та вчені, що лімітуємо чорнило і папір. Вулкани діють дужі і скажені в хребтах висотних паперових гір. Ми знаєм все! Для нас усе відоме! буде завтра? Запитайте нас. Як живить вогнища руда суха солома, так нас годує мудрість повсякчас. Ми пронесем, ми підведем і підем, ми дійдемо, ми сягнемо висот! Ми стільки істин вам за мить націдим, що подив назавжди заціпить рот. Чого ж тиняєтесь по світу, ніби п’яні, чого шукаєте, коли ми все знайшли, коли ведуть дороги осіянні під наше сонце з вашої імли? У нас давно ніхто й не чув про горе та інші нісенітниці й бридню. Одна турбота чола наші оре — а що, як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А більше нам нічого не болить Дурило, звичайно, розвішує вуха, Дурило аж рота роззявив та слуха, Дурило гукає: — Зрікаюся Рідного краю! Візьміть мене, друзі, до вашого раю! — І друзі Дурила під руки беруть, і друзі Дурила до себе ведуть. А хлопцеві думка сидить в голові: — Чого, люди добрі, в вас ноги в крові? — Та це,— йому кажуть,- така у нас звичка: до щастя дорога веде через річку — та річка із крові та трішки зі сліз, але ти не бійся. Не втопишся. Лізь. Вона не глибока — либонь, до колін… — А кров там чия? — не гамується він. — Чия? А відомо чия — тих людей, що підло не визнали наших ідей… Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу кого задавили, кого зарубали. — А це хто тут висить? — питається в них. — Це дурень один із отих навісних, що пруться на острів… — На острів? За чим? — Та, правду сказати, либонь, ні за чим: там щастя закуте в печерах німих не те, що для нас, а оте, що для всіх… — То нащо ж повісили? — Так, для годиться: якби не повісили, міг би втопиться… І далі Дурило по Раю іде, круг себе очима дурними пряде. — А це що за ідол? — питається знов. — Це той, хто закон наймудріший знайшов: навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в вічі оману пускати, навчив нас, як жити годиться на світі,- читай заповіта його на граніті ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ Що кому на роду написано, то й конем не обскачеш того. Одному доля дарує лисину, другому шляпу з широкими крисами, а третього причастовує батогом. А четвертому, п’ятому, шостому і дев’ятому цілісінький довгий вік стільки добра обіцятиме, що врешті з четвертого, п’ятого, шостого і дев’ятого поробить стандартних калік. А найкраще тому, кому доля багата не захоче нічого дати — ані честі, ні глузду, ні сорому — нічогісінько. Ось цьому ми з нікчемства свого п’єдестала створимо та освятим в кадильнім диму, та сипнемо під ноги квітів, та у лаври чоло вберем, та, щоб весело жив на світі, приведем панну Музу в гарем. А самі заживем без гризоти, бо відомо й дитині малій, що у Музи тієї цноти вже не більше, ніж у повій. Скільки бідною торгували, стільки вже продавалась сама, що назвать її лярвою мало, а сильнішого слова нема. Ну а нам що до того? Ми люди тихі. Нам би повне корито бурди, теплу ковдру, затишну стріху та цукерку вряди-годи. Бо таке на роду написано: від Адама до наших днів будуть людям світити лисини величаво-мудрих вождів. Думав, думав Дурило, аж йому голова заболіла, та ніяк собі не збагне: куди і до чого той ідол гне? Якщо йому правда — ріднесенька мати, то нащо ж йому п’яти лизати? А якщо йому люба лизня, то тоді його ненька — брехня? Так замислився, що аж присів, сім днів не пив і не їв, а на восьмий устав і каже: — Якесь дуже дивне те щастя ваше! Не хочу такого, щоб я вмер! Сходжу ще на острів до тих печер…- Та й ну Дурило від друзів нових тікати, а ті йому в спину кілки метати. Добре, що наш Дурило водою не брів — він, як і батько, ходить по воді умів — отож він рершим став у печері і давай своїм костуром бити у двері. За третім ударом впали двері, і враз ніби сонце сяйнуло в печері. І вийшло звідти дівча, і всміхнулося мило: — Спасибі за поміч тобі, Дурило! Я долю тепер не мину і твою — жду тебе, парубче, у батьківській хаті, у твоєму Ріднім краю…- Сказало і щезло. Озирнувся Дурило — дивиться: гори вогнем охопило, і кривава ріка змеженіла, а там, за рікою, на тихій Зеленій горі біліє батькова хата, а під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі…

Кирпатий барометр
І. Замість вечірньої молитви Ти лежиш іще впоперек ліжка — Ну до чого мале й чудне! А до тебе незримі віжки Прив’язали цупко мене. Кажуть, носа ти вкрав у баби, Губи й ноги забрав мої, Взяв у матері синю звабу І в очах своїх затаїв. Спи, грабіжнику мій кирпатий, Сумнів диханням розігрій, Я тобі стану в голови слати Найніжніші подушки мрій. Розішлю свої думи в дозори, Щоб у сизому міражі Не ступило свавільне горе На кордони твоєї душі. Бо не змок ще убивчий порох Од потоків дитячих сліз — Через трупи надій бадьорих Твій одвічний і підлий ворог До усмішки твоєї ліз. Над народами, над віками Встало горе, мов чорний гном. Торохтять бойові тамтами Над прозорим дитячим сном. Відгодована злість, і хитрість, І закута в броню брехня Атакують добро і щирість Серед ночі й білого дня. Гуркотять бойові колісниці, Свищуть ратища і шаблі… І тривозі моїй не спиться. Йде вона босоніж по землі. І встає проти кривди й злоби Мій обсмалений сонцем гнів, Щоби спав ти спокійно, щоби Ти сміявся і жебонів. І ладнає совість гармати Проти підлості і обмов, І виводить зневіру на страту Безпощадна моя любов. Наливайся земними силами, Вдосталь радощів зачерпни — Над тобою тріпочуть крилами Тихі-тихі спокійні сни… ТАНЕЦЬ ПІТЕКАНТРОПІВ Ми не брешем, не лукавим — Що подужаєм, берем! Ми сьогодні світом правим, Все жерем, Жерем, Жерем! Тільки ми од страху вільні, Ми — сини Європи! Ми — могутні, Ми — всесильні, Ми — пітекантропи! Нам живеться ласо й любо, А на совість ми плюєм — Що потрапило на зуби, Те жуєм, Жуєм, Жуєм! Тільки ми від глузду вільні, Ми — сини Європи! Ми — могутні, Ми — всесильні, Ми — пітекантропи! Танцювали, гупотіли, раптом провалились, На їх місці генерали як з землі вродились. Оточили мою душу й заревіли п’яно, Били в груди кулаками, мов у барабани. III. Ранок Над тихим сном мого малого сина, Над плетивом думок моїх і мрій Пливла тривога, ніби всесвіт, сива. Гойдаючись на гребенях надій. Цідилась ніч крізь темне сито неба, І зорі танули, як вогники малі… Кирпатий мій! Дивлюся я крізь тебе У завтрашнє страдалиці Землі. Я бережу для тебе її квіти, Тобі несу думок своїх огонь, Для тебе запускаю на орбіти Ракети із порепаних долонь. Ми народились в муках, щоб родити. Синами обезсмертити свій рід, Щоб квітував на диво всьому світу Козацький геніальний родовід! Сини! Сини! Барометри кирпаті Людського спокою і завтрашнього дня! Ми перед вами разом винуваті, Що на планеті бійки і гризня. Ми винуваті, що міліють ріки І лисинами світять береги, Що десь духовні лупляться каліки І виростають ваші вороги. Будь проклят спокій! Досить нарікати На клопітливий і суворий час! Грядуть сини — барометри кирпаті, Вони за все спитають завтра нас.

Кривда (новела)
У Івася немає тата. Не питайте тільки чому. Лиш від матері ласку знати Довелося хлопчині цьому. Він росте, як і інші діти, І вистрибує, як усі. Любить босим прогоготіти По ранковій колючий росі. Любить квіти на луках рвати, Майструвати лука в лозі, По городу галопом промчати На обуреній, гнівній козі. Але в грудях жаринка стука, Є завітне в Івася одно — Хоче він, щоб узяв за руку І повів його тато в кіно. Ну, нехай би смикнув за вухо, Хай нагримав би раз чи два, — Все одно він би тата слухав І ловив би його слова… Раз Івась на толоці грався, Раптом глянув — сусіда йде. — Ти пустуєш тута, — озвався, — А тебе дома батько жде… Біг Івасик, немов на свято, І вибрикував, як лоша, І, напевне, була у п’ятах Пелюсткова його душа. На порозі закляк винувати, Але в хаті — мама сама. — Дядько кажуть, приїхав тато, Тільки чому ж його нема?.. Раптом стало Івасю стидно, Раптом хлопець увесь поблід — Догадався, чому єхидно Захихикав сусіда вслід. Він допізна сидів у коноплях, Мов уперше вступив у гидь, З оченят, від плачу промоклих, Рукавом витирав блакить. А вночі шугнув через грядку, Де сусідів паркан стирчав, Вибив шибку одну з рогатки І додому спати помчав… Бо ж немає тим іншої кари, Хто дотепи свої в іржі Заганяє бездумно в рани, У болючі рани чужі…

Лебеді материнства
Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії. Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні, Лопотіли крилати і рожевим пір’ям, Лоскотали марево золотим сузір’ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмельні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені. Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі. Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Леся Українка
Десь вітер грає на віолончелі, Морозні пальці приклада до скла, І ти одна в зажуреній оселі Замріяно схилилась до стола. Мов раб німий на араратській скелі Карбує написи про подвиги царя, Ти на папері почуттів моря Переливаєш в строфи невеселі. Ти — хвора дівчина — серед глухої ночі Врізаєш в вічність огненні, пророчі Слова з прийдешніх сонячних віків, Щоб ті слова хитали чорні трони, Щоб їх несли з собою легіони Нових, непереможних Спартаків.

Любов
Дзвенять німою тугою ліси, Коли їх ніч тремтлива обнімає І від очей у ревності ховає Принади їх первісної краси. Бринять живою радістю ліси, Як ранок спалахне на небокраї, Як сонце огняне завісу піднімає Із їх первісної і чистої краси. Мені здається, — може, я не знаю, — Було і буде так у всі часи: Любов, як сонце, світу відкриває Безмежну велич людської краси. І тому світ завжди благословляє І сонце, що встає, і серце, що кохає.

Монархи
Диктатори, королі, імператори, Мліючи в димі хвальби, Роззявляли пащі, мов кратери, І гукали: — Ми — символ доби. — Хто не з нами, той против Бога. — Хто не з нами, той проти всіх.- І сипались лаври убогі До куцих кривавих ніг. Нікчемна, продажна челядь, Банда кривляк для втіх, Щоб мати що повечерять, Годувала холуйством їх. Ідоли обслинені, обціловані Ішли величаві в своїй ході. А поруч вставали некороновані Корифеї і справжні вожді. Вставали Коперники і Джорджоне, Шевченко підводив могутнє чоло, І біля вічного їхнього трону Лакузи жодного не було. Бо щире, високе небо Не підмалюєш квачем, Бо величі справжній не треба Спиратись на плечі нікчем.

Моя мова
Все в тобі з’єдналося, злилося — Як і поміститися в одній! — Шепіт зачарований колосся, Поклик із катами на двобій. Ти даєш поету дужі крила, Що підносять правду в вишину, Вченому ти лагідно відкрила Мудрості людської глибину. І тобі рости й не в’януть зроду, Квітувать в поемах і віршах, Бо в тобі — великого народу Ніжна і замріяна душа. 1959

Ошукана могила
Отут, де сумно опустили віти Стрункі тополі на твердий обліг, В пропахле димом сорок третє літо Він за неправду у бою поліг. Його селянки в землю тут зарили Без почестей, без жалю, без труни… Шумлять тепер навкруг його могили Розкішні придорожні бур’яни. І лиш діди, як сонце похолоне, Розказують повільно, ніби сон, Що бивсь він до останнього патрона І не хотів здаватись у полон. Та не вінча його героїв слава — Під небом неосяжно голубим Тополі українські величаві Докірливо гойдаються над ним. Прислужнику лукавих і неситих, За що поліг в неправому бою? І сироти твої й тобою вбитих Дурну відвагу прокляли твою. Життя твій слід і пам’ять загубило: Нема хреста, ні імені, ні дат — Стоїть німа, ошукана могила, Де спить безславно фюрера солдат.

Піч
Лиже полум’я жовте черево, Важкувато сопе димар, Галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар. Бубонять рогачі і кочерги — Щось пригадують з давнини, І чекають покірно черги Засмаглілі горшки й чавуни. З тітки полум’я сон злизало, Тітка гладить рукою глек, Теплий ватяник зав’язала На застужений свій поперек. Біга тітка із кухні в сіни, З-під повітки заносить дров — З них струмує жовтаво-синя Віковічна печаль дібров. Звично грюкають мляві двері, Піч гуде і димить і світ — Скільки в пащу цій ненажері Тітка вкинула кращих літ! Сновигають по зморшках думи, На щоках танцює вогонь, Сажа в’їлася чорним глумом У пелюстки її долонь. Біля печі вона, мов бранець, Слугувала під шурх спідниць, Віддавала дівочий рум’янець Чистоті смачних паляниць… Менше ми гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета, Як не будуть у небо димом Підніматись жіночі літа.