Монархи

Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявляли пащі, мов кратери,
І гукали:
— Ми — символ доби.
— Хто не з нами, той против Бога.
— Хто не з нами, той проти всіх.-
І сипались лаври убогі
До куцих кривавих ніг.
Нікчемна, продажна челядь,
Банда кривляк для втіх,
Щоб мати що повечерять,
Годувала холуйством їх.
Ідоли обслинені, обціловані
Ішли величаві в своїй ході.
А поруч вставали некороновані
Корифеї і справжні вожді.
Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.
Бо щире, високе небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем.

Василь Симоненко Василь Симоненко про владу Великі Вірші Симоненко Вірші Симоненко 22-26 рядків

Читати ще вірші:


Моя мова
Все в тобі з’єдналося, злилося — Як і поміститися в одній! — Шепіт зачарований колосся, Поклик із катами на двобій. Ти даєш поету дужі крила, Що підносять правду в вишину, Вченому ти лагідно відкрила Мудрості людської глибину. І тобі рости й не в’януть зроду, Квітувать в поемах і віршах, Бо в тобі — великого народу Ніжна і замріяна душа. 1959

Ошукана могила
Отут, де сумно опустили віти Стрункі тополі на твердий обліг, В пропахле димом сорок третє літо Він за неправду у бою поліг. Його селянки в землю тут зарили Без почестей, без жалю, без труни… Шумлять тепер навкруг його могили Розкішні придорожні бур’яни. І лиш діди, як сонце похолоне, Розказують повільно, ніби сон, Що бивсь він до останнього патрона І не хотів здаватись у полон. Та не вінча його героїв слава — Під небом неосяжно голубим Тополі українські величаві Докірливо гойдаються над ним. Прислужнику лукавих і неситих, За що поліг в неправому бою? І сироти твої й тобою вбитих Дурну відвагу прокляли твою. Життя твій слід і пам’ять загубило: Нема хреста, ні імені, ні дат — Стоїть німа, ошукана могила, Де спить безславно фюрера солдат.

Піч
Лиже полум’я жовте черево, Важкувато сопе димар, Галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар. Бубонять рогачі і кочерги — Щось пригадують з давнини, І чекають покірно черги Засмаглілі горшки й чавуни. З тітки полум’я сон злизало, Тітка гладить рукою глек, Теплий ватяник зав’язала На застужений свій поперек. Біга тітка із кухні в сіни, З-під повітки заносить дров — З них струмує жовтаво-синя Віковічна печаль дібров. Звично грюкають мляві двері, Піч гуде і димить і світ — Скільки в пащу цій ненажері Тітка вкинула кращих літ! Сновигають по зморшках думи, На щоках танцює вогонь, Сажа в’їлася чорним глумом У пелюстки її долонь. Біля печі вона, мов бранець, Слугувала під шурх спідниць, Віддавала дівочий рум’янець Чистоті смачних паляниць… Менше ми гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета, Як не будуть у небо димом Підніматись жіночі літа.

Поет і природа
Пройшла гроза — і знову літня проза: Парує степ, і оживає ліс. І горобці, неначе з-за куліс, Упали табуном на просо. І знов спадають трафаретні роси Із сінокосів буйних кіс, І знову в небі невідомий біс Підвісив сонце на прозорих тросах. І, захолонувши у дивній грації, Зітхають свіжістю дівочою акації, Вітрами обціловані до ніг… А я дивився, серце розривалося: Ну що в тім нового, сучасного ховалося? — Так зрозуміти і не міг.

Пророцтво 17-го року
Гранітні обеліски, як медузи, Повзли, повзли і вибилися з сил — На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил. Мільярди вір зариті у чорнозем, Мільярди щасть розвіяні у прах. Душа горить. Палає лютий розум. І ненависть регоче на вітрах. Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевно б, репнуло від сорому й хули. Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи! Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил! Уже народ — одна суцільна рана, Уже від крові хижіє земля, І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля. Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд, І їх прокльони, злі й несамовиті, Впадуть на душі плісняві і ситі, І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуд!

Русь
I З глибин віків і гордо, й величаво Встає легендами овіяне ім’я. Минуле — сон, але сліпа змія Не отруїла доблесті і слави. То ж не орда завзята і кривава Нежданно появилася в степах, Щоб у сплюндрованих і спалених містах Шуміли оргії і варварські забави. То встала Русь в кольчузі і шоломі, Щоб їй стихія покорилась дика, І вів її у далі невідомі Син Перуна Олег-владика… І Візантія снила крізь туман — Підводив голову народжений титан. II Підводив голову народжений титан, І йшли назустріч вічності і смерті Нездолані, гарячі і уперті Дружини непокірливих слов’ян. Русь не дрімала, стомлена і млява, Забившися ведмедем у барліг, Бо відчували грек і печеніг Відлуння кроків князя Святослава. Цвіли хоругви руські на Дунаї, І Доростол навіки записав, Що мертвий воїн сорому не має. І ворог знав, підступний і лукавий, Що витязь тут не здобичі шукав І війни йшли не тільки ради слави. III І війни йшли не тільки ради слави, Бо іншій все корилося меті — Меч Святослава прокладав путі Для мудрості ясної Ярослава. Коли була Європа в забутті Та істина у вогнищах палала, Антична мудрість гордо оживала В твоїм, о Русь, допитливім житті. За ясні зорі і за тихі води Ішли в бої сини твого народу І гинули, слабіючи від ран. Але тебе ця кров не зупиняла, Бо ти й тоді, хай підсвідомо, дбала За кращу, світлу долю всіх слов’ян.

Салюти миру
В дні травневі, мріями багаті, Коли щастя хлюпає з пісень, Ми щороку зустрічаєм свято — Перемоги радісної день. І встають у пам’яті дороги, Ті, що довелося нам пройти, Щоб багряний прапор Перемоги Над рейхстагом гордо піднести. І живуть у пам’яті народу Його вірні дочки і сини, Ті, що не вернулися з походів Грізної, великої війни. Їх життя, їх помисли високі, Котрим не судилось розцвісти, Закликають мир ясний і спокій, Як зіницю ока, берегти.

Старість
Сім десятків дідові старому, Сам незчувсь, коли і відгуло, — Вже лице пожовкло, як солома, Борознами вкрилося чоло, Сяють очі глибоко спідлоба, Тільки пух лишивсь на голові… Лає син, що ні чорта не робить, Допіка невістка: ще живі? Остогидло діду хліб жувати, Слухати образи від усіх, Ціле літо горобців ганяти Та граків сусідові на сміх. Взять би істик, торбу через плечі І піти світ за очі з села, Але звик до хати, до малечі, Що його, мов батька, облягла. Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить — докори, сором, лихо, — Лиш би вмерти на землі батьків!

Там, у степу, схрестилися дороги…
Там, у степу, схрестилися дороги, Немов у герці дикому мечі, І час неспинний, стиснувши остроги, Над ними чвалить вранці і вночі. Мовчать над ними голубі хорали, У травах стежка свище, мов батіг. О, скільки доль навіки розрубали Мечі прадавніх схрещених доріг! Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш. Твоя краса цвіте в моїх очах. Але скажи: чи ти зі мною поруч Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Тиша і грім
Средь этой пошлости таинственной,  Скажи, что делать мне с тобой:  Недостижимой и единственной,  Как вечер дымно-голубой?                          А.Блок I Довго спали вітри у ярах на припоні, Довго тиша гнітюча полями повзла, І стояли дерева німі на осонні, Знемагала в пилюці вечірня імла. І на трави не бризнули роси, мов перли, Як рум’янець густий раннє небо залив. І здавалось — життя задрімало, завмерло, Заблукало в безмежжі неміряних нив. І здавалось — нема ні початку, ні краю Цій нудоті німій і нудній німоті… Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає, Коли поруч з тобою повзе по житті. II Та звелася з-за лиману Хмара темно-сиза, Полоснули ятагани — Блискавки — донизу. І вітри на перепутті Загриміли цепом, Розірвали свої пута І помчали степом. І озвалися долини Гомоном знайомим, І упала на коліна Тиша перед громом. І земля впилась водою, Мов живою кров’ю. І обнявся сміх з журбою, Ненависть — з любов’ю… Гей, почуйте, добрі люди, Заздрить мені треба: Грім ударив мені в груди, Грім з ясного неба. І убив у серці тишу, Розпанахав спокій — Я стою і вітром дишу На землі широкій! III Люди різні між нас бувають — Симпатичні, гарні, чудні. Дні за днями, бува, куняють, А живуть лиш у мріях та сні. Може, це і не дуже грішно — Не для всіх же доступна даль, Тільки чомусь в очах їх смішно Заплелися журба і жаль. І життя мовби їх не било, І дріма в них чимало сил. Але їм тільки сняться крила, Наяву ж — вони зовсім без крил. Я судить їх не маю права, Я для них не бажаю зла — Я і сам жив отак "цікаво", Доки в мене ти не ввійшла. Сам я сонний ходив землею, Але ти, як весняний грім, Стала совістю, і душею, І щасливим нещастям моїм. IV Пригадаю усе до слова, До зітхання згадаю все, І мене — в недосяжне — знову Хвиля спогадів понесе. То наївні, а то суворі, Сколихнуть вони спокій мій, А за ними в холодне море Рушить човен моїх надій. Ой, ті плавання невеселі (Як від правди себе втаю?) — Розіб’ється човен об скелі, Об гранітну байдужість твою. V Не жартуй наді мною, будь ласка, І, говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи. І без слів я все розумію, Що сказати маєш мені, Та в мовчанні живе й надія Не почути жорстоке "ні!". VI Ображайся на мене як хочеш, Зневажай, ненавидь мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. Хай досада чи гнів жевріє, Хай до сліз я тебе озлю — Ти для мене не тільки мрія, Я живою тебе люблю. Для кохання в нас часу мало, Для мовчання — у нас віки. Все віддав би, що жить осталось, За гарячий дотик руки. Влийся сонцем у щиру мову, У думок моїх течію — Я люблю твої губи, і брови, І поставу, і вроду твою. Ображайся на мене як хочеш, І презирством убий мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. VII Чому смуток з тобою поруч Часто ходить у світлі дні? Певне, є в тебе біль і горе, Невідомі зовсім мені. Хоч на щастя життя багате, Але кожну людину ждуть І печалі, і сум, і втрати, І не можна їх обминуть. Але к бісу цю мудрість убогу! І догадки під три чорти! Я бажаю, щоб всю дорогу, Все життя усміхалась ти. Щоб ніколи сльоза на вії Не світилася, мов роса. Хай же щастям завжди ясніє Некриклива твоя краса. Я не йму тобі зовсім віри, Як сумною побачу тебе, Небо в сутінь буває сірим, А насправді ж воно — голубе. VIII Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! Здрастуй, свіжосте нив! Я воскрес, щоб із вами жити Під шаленством весняних злив. Хай заляжеться тиша навколо, Й знову стану, як ви, німим, Але в серці моїм ніколи Не замовкне весняний грім. IX Пройдуть зливи, замовкнуть грози, Задрімають вітри на ланах. І весняного грому погрози Пронесе стороною луна. А проміння довге, як мітли, Обмине сизохмарну даль. І пройдеш ти, лишивши світлу, Невгамовну мені печаль. Та в прекраснім житті важкому Будуть завжди сіять мені В душу, повну вітрів і грому, Сіруватих очей вогні.