Серпневий запах кропу й лободи
мене будив, як нашатир, від сплячки:
ввіходив в очі смутком синій дим,
калину тлила родова гарячка…
Немовби досі був у забутті,
занурений в повітря непрозоре.
Куди не глянеш — плями золоті,
палю я тільки листя своїм зором.
Від погляду ж вода вихолоня,
чорніють пучки, наче від горіха.
Де лан шумів — наїжилась стерня,
мов списся виткнули із потойбіччя скіфи.
Час розірвався — ланки нестача,
аби зімкнуть з сьогоднішнім минуле.
Хоч біль в ключиці чую від меча,
що вже розповзсь іржею у намулі.
Чуття живі, а пам’яті нема,
так ніби пережив важку недугу…
Назад не озирнешся — там пітьма,
що кришиться від доторків, мов вугіль…
Лиш попіл зостається на землі —
вогонь життя в які всяка глибини?
Не зуздрився і сам, як вже згорів,
в очах лише зостались дві жарини…
На листя гляну — і воно горить,
на воду гляну, а вона ж холоне.
З жариною крижини не стулить —
чорніє попіл мокрий у долонях.
А всюдисущі пахощі ростуть,
просторячи і простір, і свідомість,
а згустки часу жили мені рвуть,
меч визріває, і дзвенить солома.
Портал української поезії