“Серпневий запах кропу й лободи…”

Серпневий запах кропу й лободи
мене будив, як нашатир, від сплячки:
ввіходив в очі смутком синій дим,
калину тлила родова гарячка…
Немовби досі був у забутті,
занурений в повітря непрозоре.
Куди не глянеш — плями золоті,
палю я тільки листя своїм зором.
Від погляду ж вода вихолоня,
чорніють пучки, наче від горіха.
Де лан шумів — наїжилась стерня,
мов списся виткнули із потойбіччя скіфи.
Час розірвався — ланки нестача,
аби зімкнуть з сьогоднішнім минуле.
Хоч біль в ключиці чую від меча,
що вже розповзсь іржею у намулі.
Чуття живі, а пам’яті нема,
так ніби пережив важку недугу…
Назад не озирнешся — там пітьма,
що кришиться від доторків, мов вугіль…
Лиш попіл зостається на землі —
вогонь життя в які всяка глибини?
Не зуздрився і сам, як вже згорів,
в очах лише зостались дві жарини…
На листя гляну — і воно горить,
на воду гляну, а вона ж холоне.
З жариною крижини не стулить —
чорніє попіл мокрий у долонях.
А всюдисущі пахощі ростуть,
просторячи і простір, і свідомість,
а згустки часу жили мені рвуть,
меч визріває, і дзвенить солома.

Вірші Павла Мовчана про природу Павло Мовчан

Читати ще вірші:


“Синіє обрій, як стіна фортечна…”
Синіє обрій, як стіна фортечна…
Так що таке скінченність безконечна?

“Синиця в волоссі…”
Синиця в волоссі…
А де ж їй гніздитись, скажи?

“Скільки вод стоїть між нами…”
Скільки вод стоїть між нами,
поміж нами стільки днів…

“Скільки перемито різних днів…”
Cкільки перемито різних днів,
Як надовго затяглось шукання!

“Сказав: «Ти на відстані» — відстанню стала…”
Сказав: «Ти на відстані» — відстанню стала,
і півень тебе не сягає вже криком,

“Сніг кучерявивсь, скручувавсь в спіралі…”
Сніг кучерявивсь, скручувавсь в спіралі, наждачив слух до шерехту в дуплі; і дерева, загострені, мов палі, повитикались виклично з землі… Яка безглуздість, мов труди Сізіфа, громадить хмари та молоть сніги, щоб захлинутись кучерявим сміхом та зчистить сніг з ледачої ноги… Струмливий зір просинює порошу, немовби прагне янгола знайти за деревами, але світ спустошивсь до відчаю в очах, до гіркоти… Шляхи розтоплені знов виявлять можливе, диктатор-ворон прокричить; по-рр-ра… Наситить очі аравійська злива, що вже струмує нафтою з крила… …Це кінець світу… Бо смола двоока на тебе дивиться розпачливо крізь сніг; конає пташка в смоляних потоках — ти ж ні сніжинки їй подать не зміг. Щоб відбілити спрагу аж до лету, і розокремить пір’я на крилі… Лягає сніг на очі, мов газета, і тоне шрифт державний у смолі…

“Соловейку маленький…” (З циклу «Золоті ключі»)
(З циклу «Золоті ключі»)
— Соловейку маленький,

“Сонце з круга зійшло і червоністю…”
Сонце з круга зійшло, і червоністю горло півня щодня заливається. Незбагненністю та бездонністю глибина земна розверзається. Жовтим листям летять в полі вершники, трав’яними шаблями вимахують, западуться вони чи не першими, перехрещені тінями-птахами. А позаду у них — стяті соняхи ой і котяться ж, ой і котяться… Розтинається шаблі помахом біла хмаронька, сиза горлиця… З джерела не напитися спокою, не зануритись в краплю — марниця… Маю рану у грудях глибокую — осока гостролеза кривавиться. І, стискаючи рану десницею, чую — осінь із мене викрапує: де ступну, слід знакую суницями, щоб в минуле колись та й потрапити. Білі бджоли гудуть у колодах днів, та льотки глухі, бо зачоплені. Шаблі зблискують — що за знак мені? Моя крівця уся вже розкроплена. У всю довж шляхів ані пташечки: чи крильми у шнур пов’язалися? Осоко ж моя, ой домашечко! Голова ж моя нахиталася…

“Сосна, мов шлях, припала пилом…”
Сосна, мов шлях, припала пилом, траву торішню тінь палила, і довкруг дерева ходила стара шкапина односила. На дереві, на кінській шерсті відбилася безбарвність дня, через подвір’я бляклі персні котились глухо навмання… В таку годину хліб черствіє, у запічку сльозіє сіль, і чисте дзеркало старіє, підбивши непомітно біль. В таку годину пий хоч крейду, розведену на молоці, допоки осінь не перейде з мірильним циркулем в руці…

“Сосни смолисті, вилиті з міді…”
Сосни смолисті, вилиті з міді,
струшують глицю на латаний сніг;