Спогад з Євпаторії

Море стелиться чорним, важким оксамитом,
небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,
тільки де-не-де, мов передсмертним останнім привітом,
промовляє зоря до зорі.

Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі,
тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти,
і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі,
ледве дишуть… підкрались і вдарили зразу в борти,

потрясли корабель наш і з реготом геть відкотились…
Знову тиша і знов темна сила таємно чига…
Від вогнів вартових дві дороги на морі зустрілись:
смуга мертво-зелена й криваво-червона стяга.

Ледве мріє, мов привид, далекеє соннеє місто,
ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.
Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто,
тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле.

Чи се ж та «країна світла

і прозорої блакиті»,

де колись я забувала,

що десь є негода в світі?

Світло зникло, небо змеркло,

і блакить укрили хмари,

від минулого зостались

невиразні, смутні мари.

Де ж ти, наша люба Stella Maris ясна?

Ти колись нам слала

доріженьку світла, вабила нас красна,

долю віщувала.

Де той білий човник, що по тій дорозі

з нами плив «на чисте»?

Де те все поділось, що тоді нам мрілось, –

ясне, урочисте?

Білий човник, може, десь тут на причалі

тихо спочиває,

Stella Maris, може, завтра без печалі

цілий світ осяє,

тільки те, що мрілось, не питай, де ділось,

не питай… немає…

А тоді: «Нас було тільки двоє,

хвилі скрізь коло нас коливались,

і такі ми самотні обоє

серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате,

що гадала, не вимовлю зроду,

чим було тоді серце багате,

поховала я в тихую воду».

Я дивлюсь на сю чорну безодню.

Де то спить моя думонька, де?

Де б не спала, навіки пропала,

так, як любе життя молоде!..

Леся Українка

Читати ще вірші:


Сфінкс
Колись давно, під сонцем полудневим,
Серед мовчазної розлогої пустині

Товаришці на спомин
Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
Провадить знов розмови запальні,

Трагедія
Чує лицар серед бою, що смертельна рана в грудях, стиснув панцира міцніше, аби кров затамувати. Бачить з вежі гарна дама, що поблід її коханий, що рукою стиснув груди, – носила до нього джуру. – Пане лицарю, вас просять залишити бій кривавий хоч на ту малу часину, поки рану перев’яжуть. Є у нас м’які завої і бальзам на рану гойний, там на вежі біла постіль вже давно для вас готова. «Любий джуро! щира дяка тій, що шле тебе до мене, але я прийти не можу на запросини лагідні. Якби я хоч на хвилину скинув сей залізний панцир, кров би ринулась потоком і життя мов порвала б. Бо й такі бувають рани, що нема на них бальзаму, що нема на них завоїв, окрім панцира твердого». – Ох, мій пане, ся відповідь зранить серце ніжній дамі! – «Може, має дама панцир, Хай його міцніше стисне».

У пустині
Сказав господь: «Мені належить помста! Той, хто не вірить у дива господні, Не вартий бачить їх. Поки не згине Останній з вас, отруєних зневір’ям, Не ввійде мій народ в обітовану землю!» Так говорив господь через свого пророка, І слово божеє лунало сумно Серед пустині. Потім наш пророк Зійшов на гору, щоб здалека глянуть На ту недосяжну обітовану землю, І більше не вернувся. Ми самі Зосталися у сій німій пустині. Тепер куди? на схід? на захід сонця? На північ? на полуднє? Все одно! Лягти б отут, на сей пісок гарячий, І ждати, поки вихор налетить І нам насипле золоту могилу. Але дітей, маленьких немовлят, Їх тільки шкода. Чи на те вродились, Аби у сповитку пізнати голод, спрагу І смертю марною загинути в пустині? Ми підемо пісками навмання, Приспавши в серці гадину зневір’я, Одважно дивлячись дочасній смерті в очі. Чого боятись нам? Палив нам душу розпач, Точивсь по людях, мов лиха зараза, І серце розтинав, мов гострий меч. Умер пророк – на нас мов грім ударив. Хто наш проводар? Та далека мрія, Недосяжна, як марево пустині. Ми вже покарані. Страшніше покарати Сам грізний бог Адонаї не може. Ходім! ачей се гіркеє страждання Нащадкам нашим скоротить дорогу До ясної і певної мети!

У путь
Хвилини йдуть,
Пора у путь!

Хвилина розпачу
О горе тим, що вроджені в темниці! Що глянули на світ в тюремнеє вікно. Тюрма – се коло злої чарівниці, Ніколи не розіб’ється воно. О горе тим очам, що звикли бачить зроду Каміння сіре, вогкий мур цвілий! Їм сірим здасться все, як небо у негоду, І світ, немов тюремний двір малий. О горе тим рукам, що звикли у неволі Носить кайдани ржаві та важкі, На волю вирвуться, і там бридкі мозолі Їм нагадають, хто вони такі. О горе тим, що мають душу чесну! Коли вони ще вірять у богів, Благати мусять силу ту небесну: «Пошли нам, боже, чесних ворогів!» О горе нам усім! Хай гине честь, сумління, Аби упала ся тюремная стіна! Нехай вона впаде, і зрушене каміння Покриє нас і наші імена!

Хвиля
Хвиля йде, вал гуде – білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне… Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже не біла, відпливає посумніла, мов до гробу. Із плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу. І зітхає, і втихає, рине в море величезне й чезне… Чи вона йде до дна? Може, буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски, гаптувать прозорі луски, на коралі класти карби, вартувати морю скарби, і слугою під вагою там вона довіку стане й не повстане? Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, знову сили набереться, потім зрине і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне?

1. Pontos Axeinos
При березі гори в жалобі,
снігами лямовані хмари

1. «Де поділися ви, голоснії слова…»
Де поділися ви, голоснії слова,
що без вас моя туга німа?

1. «Ось вони йдуть. Корогва у них має…»
Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає,