Море стелиться чорним, важким оксамитом,
небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,
тільки де-не-де, мов передсмертним останнім привітом,
промовляє зоря до зорі.
Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі,
тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти,
і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі,
ледве дишуть… підкрались і вдарили зразу в борти,
потрясли корабель наш і з реготом геть відкотились…
Знову тиша і знов темна сила таємно чига…
Від вогнів вартових дві дороги на морі зустрілись:
смуга мертво-зелена й криваво-червона стяга.
Ледве мріє, мов привид, далекеє соннеє місто,
ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.
Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто,
тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле.
Чи се ж та «країна світла
і прозорої блакиті»,
де колись я забувала,
що десь є негода в світі?
Світло зникло, небо змеркло,
і блакить укрили хмари,
від минулого зостались
невиразні, смутні мари.
Де ж ти, наша люба Stella Maris ясна?
Ти колись нам слала
доріженьку світла, вабила нас красна,
долю віщувала.
Де той білий човник, що по тій дорозі
з нами плив «на чисте»?
Де те все поділось, що тоді нам мрілось, –
ясне, урочисте?
Білий човник, може, десь тут на причалі
тихо спочиває,
Stella Maris, може, завтра без печалі
цілий світ осяє,
тільки те, що мрілось, не питай, де ділось,
не питай… немає…
А тоді: «Нас було тільки двоє,
хвилі скрізь коло нас коливались,
і такі ми самотні обоє
серед того простору здавались.
Я дивилась на тебе, мій брате,
що гадала, не вимовлю зроду,
чим було тоді серце багате,
поховала я в тихую воду».
Я дивлюсь на сю чорну безодню.
Де то спить моя думонька, де?
Де б не спала, навіки пропала,
так, як любе життя молоде!..