В великому місті в розкішну теплицю
Дівчина прийшла молода,
Бо серцем почула весну-чарівницю,
Шуміла весняна вода.
І ледве струмки задзвеніли співочі,
Пташки заспівали дрібні, –
Вчувались дівчині веснянки дівочі,
Ввижались діброви рідні.
І ледве натуру зо сну зимового
Збудив поцілунок весни, –
Дівчина запрагнула рясту дрібного,
їй проліски снились ясні.
Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…
Ох, що се так серце стиска?
Як душно, як тісно, немов у темниці!
Сей пах, мов отрута яка!
В теплиці між квітами скрізь походжав
Гурток панночок і панів.
Дівчина кругом погляда, уважає,
І погляд її посмутнів.
Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.
«Чим можу панянці служить?..» –
Зненацька чийсь голос дівчина почула, –
То крамар паничик біжить.
«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» –
Питає дівчина його.
«Аякже! є різні, – чим маю служити?
Тут можна набути всього:
Ось є гіацинти, нарциси і рожі,
Азалії є запашні,
Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» –
«Ні, пролісків треба мені!..»
Здивовано глянув панич; зашарілось
Дівчини обличчя бліде.
«То панночці пролісків простих схотілось?
їх в місті немає ніде!
Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».
І вийшла дівчина смутна.
«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»
Вертає додому сумна.
Зустрілась їй жінка, на плечах похилих
Несе щось, убога така.
«Чи купите, панночко, пролісків білих?» –
Тремтить із квітками рука.
«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,
Взяли ви сі квіти свої?» –
«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!
Се тут…» Та не чула її
Дівчина. Згадала околиці рідні:
Скрізь квіти, ряст, ясна роса…
На проліски білі, на квіти лагідні
Скотилася тихо сльоза…