“Рано ще, рано…”

Рано ще, рано.

Ще і мати не вставали
І до мене не гукали:
Вставай,сину!
Ще і батько не вставали
І до мене не гукали:
Ходім, хлопче!

Рано ще, рано.

Ще Марія не вставала
І до мене не гукала:
Вставай, Йванку!
Старшина ще не вставав
І до мене не гукав:
Кроком руш!

Рано ще, рано.

Ще і донька не вставала
І до мене не гукала:
Вставай, тату!
Ще й онук мій не вставав
І до мене не гукав:
Ходім, діду!

Рано ще, ой, рано.

Кисельов Леонід

Читати ще вірші:


“Стати б хоч на менти лічені…”
Стати б хоч на менти лічені Характерником мені — Подарую кожній дівчині Лицаря на коні. А тоді ще дати мусив би, Щоб раділи всі живі, Козаченька чорновусого Кожній жінці-удові. Дідові — дзвінкого песика, Щоб не жив на самоті, Ще й Івасика-Телесика Кожній бабі-сироті. А як хто не має віри вже Ні в кохання, ні в слова, Я йому сопілку виріжу, Най журную заспіва.

“Тільки двічі живемо…”
Тільки двічі живемо.
Раз — у світі білім-білім.

“Так, вона залізна, наше слово — криця…”
…В залізній мові, 
в залізнім реченні! 

“Ти полинеш сиза, наче птах…”
Ти полинеш сиза, наче птах.
Твій полинний присмак вабить серце.

“Я ніхто для тебе, як Улліс…”
Я ніхто для тебе, як Улліс —
Пам’ятаєш — в давнім грецькім міті,

“Як у нашому селі…”
Як у нашому селі Кращі в світі ковалі. Що майстри вже, то майстри: Ремонтують трактори, Лагодять поїльні, А ще на дозвіллі Івану Безрукому Викували залізну руку. Івану безногому Викували залізну ногу. Івану Безсмертному Викували залізну смерть. Як у нашому селі Кращі в світі ковалі. Із заліза голові Викували хату. А на вікна ще нові Візерунки-ґрати. Що на першому вікні Наче січень, наче сніг. Що на другому вікні Наче церква вдалині. А на третьому вікні Наче хлопець на війні. Наче мертвий, наче син, Крила матері над ним. То баба Ганна дуже просила, Щоб їй із заліза зробили сина. Як у нашому селі Кращі в світі ковалі. Їхня слава, мов Дніпро, Лине в інші землі. Хай у Києві метро, Хай в Москві музеї. А у нашому селі Кращі в світі ковалі.

Вандея
Хай Париж вигукує ідеї,
Хай п’яніє від повстанчих мас —

Додому
Шкода Москви. Вже наче відійшов
Від сподівань і пристрастей Арбату

Дударик
Коли б тобі горенько та печаль,  То ти б вийшов на вулицю та й кричав.                                              Пісня. Голосять баби на згарищах, На труну сльозами ллють. А вірші — так це не горе ще, Радше втіха у жалю. Діти хлібом снять, голоднії, В матерів на віях сіль. А хорали чи симфонії — То мистецтво, а не біль. І кохану, котру звабили, Не знайти на полотні, Бо кольори і муштабелі — То малярство, а не біль. Та в шпиталі, і за ґратами, І в землі під повстю трав Знову й знову я благатиму, Як у пісні хтось благав: Заграй мені, дударику, на дуду, Нехай же я своє горе забуду!

З листа Джонатана Яреми Свіфта
Я не хочу лежати в цій рабській землі,
Радше спатиму в лондонській твані!